Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Священик-дисидент»

12 років тому не стало Патріарха Володимира
19 липня, 2007 - 00:00
МОГИЛА ПАТРІАРХА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСІ-УКРАЇНИ ВОЛОДИМИРА — МІСЦЕ ПОКЛОНІННЯ / ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСІ-УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР

Минуло вже 12 років з того часу, як у самому центрі столиці, на Софійській площі, під дзвіницею Святої Софії Київської, з’явилася свіжа могила — могила Патріарха Київського і всієї Русі- України Володимира — другого патріарха в історії України. Для багатьох, як православних, так і неправославних, українців ця могила стала символом як нашого сьогоднішнього громадянського життя, так і ефективності української влади, зокрема, нездатності цієї «потужної» влади захистити своїх найкращих людей навіть після їхньої смерті. Адже Могила перед порогом Софії постійно вражає як українців, так і іноземців своєю безпритульністю, випадковістю місця поховання, поспіхом, байдужістю і неповагою. Попри всі пізніші скромні прикраси. Могила Патріарха Володимира — то втіленням вічного докору сумління для кожного українця.

Я мала дорогу для мене нагоду зустрічатися з Патріархом Київським і всієї Русі-України Володимиром — брала у нього інтерв’ю. Спілкуючись з ним, важко було уявляти, що ця людина — переповнена оптимізму та доброзичливості до кожного, цікава до життя у всіх його проявах — провела майже 25 років в радянських таборах та засланні, а на радянській «свободі» була постійно під наглядом. Переконана я і в тому, що нечисленні роки незалежності, які було відмірено прожити Патріарху Володимиру, також були нелегкими, а часто й трагічними — православ’я в розколі, кругом інтриги, суперництво (аж ніяк не християнське!), боротьба за духовні сани та посади, «перебіжки» духовенства з однієї церкви в іншу (як під час московського «смутного времени») та ін. (Загалом, роки незалежності України виявилися нелегким іспитом для нашого православного духовенства — можна навіть сказати, що православ’я цього іспиту не витримало. Причина, мабуть, у тому, що традиційно духовенством майже завжди керувала, за виключенням деяких часів і деяких особистостей, світська влада. — К.Г.)

Майбутній Патріарх Володимир — Василь Романюк — почав свої «університети» 1944 року — 19-літній Василь отримав тоді 10 років ув’язнення у сталінських таборах на Калимі за зв’язки з УПА, хоча й не брав участі у збройних операціях. Коли відбув строк, набавили ще 5 років заслання у Магадані. Пізніше Патріарх називав ті роки «моїми університетами». Василь дійсно мав в ув’язнені добрих вчителів — письменників, вчених, навіть академіків. І саме в засланні він усвідомив своє покликання — присвятити життя служінню Богу та Українській церкві. Але тільки 1964 року Василь Романюк був висвячений і отримав парафію. У храмі він говорив людям правду, закликав шанувати свої релігійно-національні традиції, жити згідно із Заповідями Божими. У результаті — сім років ув’язнення у Мордовському таборі та ще три роки заслання у Якутії. Звідти отець Василій вийшов безнадійно хворою на серце людиною.

Під час другого ув’язнення Василь Романюк встановив тісні зв’язки з правозахисним рухом. Він писав листи і заяви у різні міжнародні організації, викриваючи порушення в СРСР права людини вільно сповідувати свою віру. «Священик-дисидент» став відомий на Заході, де митрополит Мстислав розпочав кампанію за його звільнення. Цю вимогу підтримав президент Рейген, миряни і духовенство у багатьох країнах. Влада мусила не тільки звільнити його — були вже не ті часи — але й дозволити виїхати закордон. Там о. Василій користувався великою увагою міжнародної християнської спільноти. Його приймали у Білому домі, він виступав у Парламенті Канади; у Торонто було видано англійською мовою збірник його проповідей та звернень «Голос у пустелі». Однак коли в Україні «завирувало» і коли повстала Українська церква, Василь Романюк поїхав додому: «Щоб встигнути зробити щось для церкви, для України». 1990 року о. Василій прийняв чернецтво під ім’ям Володимира і через короткий час був висвячений на єпископа.

У 1993 році, після смерті патріарха Мстислава, група архієреїв відтворила УАПЦ, главою якої було обрано патріарха Димитрія (Ярема); другу частину (УПЦ КП) очолив Володимир (Романюк) з титулом Патріарха Київського і всієї Русі-України; інтронізація відбулася 24 жовтня в Софійському соборі Києва.

Патріарх Володимир правив церквою неповних два роки. Був надзвичайно простим у спілкуванні з людьми, яких завжди дивувала ця простота і доброта Патріарха. Його приймальня завжди була відкритою для всіх, незалежно від посади чи стану. Патріарх звичайно кричав у приймальню своїм помічникам: «Пускати всіх!». На вулицях до нього підходили люди, часто — прохачі, яким він ніколи не відмовляв. Cвіт матеріальних цінностей і потреб взагалі не існував для цієї людини.

Патріарх Володимир вельми переживав розкол українського православ’я і намагався так чи інакше налагодити ситуацію, примиритися з УАПЦ. За кілька днів до смерті він, попри всі протоколи та самолюбство, поїхав на квартиру до патріарха Димитрія для обговорення ситуації. Після довгої і тяжкої розмови вони порозумілися і навіть домовилися про спільні дії у напрямку об’єднання. Нагла смерть Патріарха Володимира порушила ці плани.

Клара ГУДЗИК,«День». Фото Олександра КОСАРЄВА
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ