Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Верховенство влади чи права? Спроба №2

8 грудня, 2010 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

В Україні триває традиційна всеукраїнська акція «Тиждень права» (з 6 по 11 грудня). Ця акція була започаткована 2008 року з нагоди відзначення 60-ї річниці проголошення Загальної декларації прав людини. Указом Президента України встановлено започаткувати проведення Всеукраїнського тижня права щороку в тиждень, що включає 10 грудня — День прав людини, який відзначається в пам’ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН 1948 року Загальної декларації прав людини. Тиждень права узагальнює собою цілу низку заходів, у рамках яких правники України беруть участь у наданні безкоштовних юридичних консультацій для громадян, проведуть майстер-класи для молодих юристів тощо. Сьогодні ми пропонуємо вам статтю відомого юриста Віталія КРЮКОВА «Верховенство влади чи права? Спроба № 2».

ЯКІ СИМВОЛІЧНІ БУВАЮТЬ ОКРЕМІ ПОДІЇ!

Отже, Майдан-2 розігнали. І саме 3 грудня — рівно шість років по тому, як було проголошено рішення Верховного суду України про скасування постанови Центральної виборчої комісії від 24 листопада 2004 року № 1264 «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України».

І знову, вже 2010 року, Україна опинилася перед історичним, цивілізаційним вибором, суть якого полягає в заміні реального діючого верховенства влади конституційно задекларованим, але й досі формальним верховенством права. Адже справа в тих подіях, по суті, була не в персоналії президента України, а у праві українського народу на свій незалежний вибір, у верховенстві його волі, у його суверенітеті. У тому, що надалі буде світоглядною засадою самоорганізації нашого суспільства, імперативом, засадничим принципом організації та діяльності усіх його публічних владних інституцій — верховенство влади чи верховенство права.

І Верховний суд України, прийнявши те без перебільшення історичне рішення саме на засадах верховенства права, відстояв і підтвердив конституційний статус українського народу як суверена та єдиного джерела влади в Україні (частина 2 статті 5 Конституції України). Ствердив дію верховенства права в Україні!

3 ж грудня 2010 року, з ліквідацією Майдана-2 також поставлена цілком політично знакова крапка, якою і суспільству, і світовій спільноті відверто та однозначно продемонстровано: в Україні перемогло верховенство влади. Друга спроба кардинально змінити засади суспільного буття також виявилася невдалою.

Проте задля справедливості зазначимо, що це дійсно тільки крапка (а скоріше — три крапки): початок цьому процесу було закладено одразу після зазначеного рішення Верховного суду ще в перемовинах у Кончі-Заспі. А до подальшого нівелювання верховенства права доклали зусилля усі наші наступні керманичі.

Отже, кардинального перезавантаження державності українського суспільства, суть якого полягає у заміні верховенства влади верховенством права, тобто — у здійсненні саме буржуазної революції! — знову не відбулося. Не відбулося з багатьох причин, аналіз яких набагато перевищує об’єм цієї статті. І тому звернімося тільки до, мабуть, головної — світоглядних прогалин суспільства у царині одного з найголовніших конституційних принципів — верховенства права.

Адже Майдан-2, за великим рахунком, був викликаний цілком відвертою, цинічною, безапеляційною політикою існуючого в Україні політичного режиму, спрямованою на встановлення не просто верховенства влади (цим досить «успішно» займалися і режими Л. Кучми і В. Ющенка), а верховенства влади у її крайніх формах. Утім, усвідомлення саме цієї — глибинної — причини в суспільстві немає. Як і немає розуміння того, що таке є «народний суверенітет», що означає статус українського народу як «єдиного джерела влади» і які права та обов’язки породжує він у кожного з нас, нарешті — що ж таке верховенство права, в чому воно полягає, якому соціальному суб’єкту належить і яке відношення має до публічної влади?

Спробуємо розібратися, залишаючи за межами статті ѓрунтовні теоретичні викладки.

ЩО Ж ТАКЕ ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ТА ЗАСАДИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Право як реальна інтегральна воля народу — ось яке право мусить мати верховенство в демократичному суспільстві. Не Конституція і не закони надають народу право, а народ втілює своє право — саме у відповідності із своєю суверенністю, а значить і верховенством свого права — в Конституції та законах. Тобто, верховенство права — не в верховенстві Конституції чи законів. Його верховенство — суть принципу законності, а не принципу верховенства права. Верховенство права полягає в тому, що власне зміст Конституції легітимізовано волею народу, тільки від неї і є похідним, а зміст законів випливає з духу та букви Конституції.

Це в системі поглядів позитивного права воно є «сукупністю норм, встановлених політичними верхами» (Джон Остін). Його джерело — воля суверена, а суверен не зв’язан прийнятими законами, оскільки в будь-який момент може їх змінити, якщо ж ні, то він не суверен (згадаємо тут, як Верховна Рада впродовж одного місяця приймала і тут же скасовувала одні і ті ж самі закони, керуючись виключно своїми політичними мотивами, а не суспільними потребами).

Але ж за нашою Конституцією сувереном є саме український народ! І, взагалі, суспільству або принаймні його еліті треба нарешті усвідомити, що в нашій Конституції закладено саме природну теорію права, хоча це прямо в ній і не зазначено, як у конституціях багатьох країн. Закладено хоча би тим, що в ній є положення про «невідчуженість та непорушність» прав і свобод людини (ч.2 статті 21), що «конституційні права та свободи гарантується і не можуть бути скасовані» (ч.2 статті 22).

Отже, доктрина природного права прийнята і відтворена в Конституції України як офіційна державно-правова доктрина України!

І саме тому в Конституції України, як і в конституціях країн з розвинутою демократією, є положення, які не тільки встановлюють принцип верховенства права, але і прямо його відтворюють у конкретних нормах. Зокрема щодо:

— права народу здійснювати свою владу безпосередньо (ч.2 статті 5);

— виключного права саме народу — вищого політичного суб’єкту України — визначати та змінювати конституційний лад (ч.3 статті 5);

— прямої заборони узурпації державної влади будь-ким (ч.4 статті 5);

— виключного права власності українського народу на природні ресурси в межах території України та на її континентальному шельфі та виключної економічної зони (ч. 1 статт13);

— землі — як основного національного багатства (ч.1 статті 14);

— виборів, референдумів та інших форм безпосередньої демократії (стаття 69);

— обов’язковості проведення всеукраїнського референдуму за ініціативою громадян (ч.2статті 72);

— виключності референдуму при вирішенні питання щодо зміни території України (стаття 73);

— обрання Верховної Ради громадянами України (ч.1 статті 76);

— обрання Президента України громадянами України (ч.1 статті 103);

— прямого зазначення в присязі Президента України джерела його легітимності — волі народу (ч.4 статті 104);

— обов’язкового проведення всеукраїнського референдуму у разі внесення змін в розділи І, ІІІ та ХІІІ Конституції України (ч.1. статті 156).

Слід також зазначити, що у конституційному полі розподілу публічних власних повноважень саме Президент України займає найбільш важливе та унікальне місце, яке формулюється вкрай чітко — «гарант... додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Отже — і гарант дії в Україні принципу верховенства права. Саме верховенства права, а не верховенства влади — такого принципу в нашій Конституції не передбачено! Поки що ж, на жаль, жоден з наших президентів не зміг ні зрозуміти, ні прийняти того, що його статус глави держави жодним чином не означає і того, що він є чи може бути і главою всіх гілок влади — і представницької, і виконавчої, і судової. Та й ще з прокурорською інституцією на додачу. Навпаки, всі вони, за виключенням, мабуть, тільки Л. Кравчука, просто переконані, що статус глави держави автоматично підпорядковує їм і зазначені гілки публічної влади, які за Конституцією є незалежними.

Чомусь ми практично не звертаємо уваги на те, що відповідно до чинної Конституції України, інститут президента України до державної влади не належить (стаття 6), тобто президент України — це не окрема чи спільна з якоюсь іншою гілка влади, а державна інституція зі спеціальним статусом. Проте колишні (у свій час і в той чи іншій мірі успішно) намагалися, а чинний майже повністю «підм’яв» під себе всі (за Конституцією України — незалежні) гілки влади.

Всі бажали або в царі-королі, або в генсекі. Ну яке вже тут може бути верховенство права?! Адже сам принцип розподілу державної влади і може діяти тільки за умови верховенства права, коли всі вони мають над собою тільки владу суверена та єдиного джерела влади — народу України. А функція президента, за нашою Конституцією — саме у відслідковуванні того, що всі гілки влади діють виключно відповідно до вимог і в межах права, а не його власних забаганок. І вдаватися при цьому виключно до власних конституційних повноважень — жодним чином не адміністративних! — для повернення їхній дій у правове поле. Оце і є функції гаранта Конституції України.

Принцип верховенства права безпосередньо торкається і діяльності Верховної Ради України.

В розвинутих демократіях безпосереднім продуктом законодавчої діяльності парламенту є так зване позитивне право, над яким стоїть загальна воля носія суверенітету та єдиного джерела влади — народу. Або безпосередньо — у формі виборів, референдумів тощо, або опосередковано, проте не тільки через своїх представників, про що в нас говорять багато, особливо під час відповідних кампаній, а й через зміст Конституції — її ідеї, принципи та норми. Або — «дух народу», «спільне переконання нації» (Ф. Савіньї), що визначається ще як природне право. І тому дієвий, а не бутафорний парламентаризм також неможливий без дії принципу верховенства права — права природного над правом позитивним.

Це — положення нашої Конституції, тобто — задеклароване. Яка ж реальність? Систематичне, цілеспрямоване та прогресуюче порушення чинним режимом принципу верховенства права як в організації, так і в діяльності практично всіх інституцій публічної влади. Причому як права абсолютного, верховного — права народу, так і права конкретних законодавчих актів, починаючи з Конституції. Наводити свідчення цьому немає жодної необхідності — тільки за цей рік їх вистачить на трьохтомник вибраних «творів» під загальною назвою «Злочини без покарання» чи «Сага про верховенство влади». Втім, як воно може бути інакше, якщо це і є його «ідеологія», його керівний концепт?! Адже саме від нього — від верховенства влади і випливає сакраментальна формула «партія влади» та політичні режими, їй відповідні. Досить точна і відверта, до речі, формула, властива переважній більшості політичних режимів пострадянського простору, серед них і українському. За виключенням, безумовно, колишніх республік Прибалтики, що й зрозуміло — в них, як і практично в усій Європі та інших розвинутих демократіях, немає «партій влади», в них — «партії при владі». В нас же концепт принципово інший, сутнісно — від КПРС, про що цілком відверто і сказав нещодавно один з керівників Партії регіонів — Володимир Рибак в інтерв’ю: «ПР стала партією влади» ((http://glavcom.ua/articles/2294.html). І що, воно їм потрібно — якесь-там верховенство права замість верховенства власної влади?!

Хоча, за великим рахунком, їм воно також необхідне. Адже це не наш власний винахід, а цивілізаційний. Отож і з’ясуємо наступне.

ЧОМУ ІСТОРИЧНО БУЛО ВИТРЕБУВАНО ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА?

Та саме тому, що воно виявилося соціально, політично та економічно більш продуктивним, потенційно прогресивним, ніж верховенство влади в попередніх формаціях. Просто виявилося, що саме наступництво права надає більш високу гарантію наступництва економічних відносин, отже — економічної захищеності, історичної пролонгації існуючого змісту права власності, ніж наступництво влади. Адже в умовах демократії втримати владу дуже важко і нова влада — в умовах свого верховенства — стрімко перелаштує їх всіх під себе. Що ми і мали у 2005 році, що маємо й зараз.

Тобто, справа зовсім не в тому, що наступництво права вигадали вчені, що воно здається демократичним, десь престижним чи комусь подобається. А в тому, що наразі і для українського суспільства історично воно вже є більш продуктивним, ніж наступництво влади. Конкретніше: верховенство права принципово надійніше може захистити та забезпечити стабільність умов існування вже сформованої приватної власності (перш за все — легальної, проте і нелегальній тут комфортніше).

Адже період первісного накопичення капіталу в Україні, для якого право було фактором стримуючим, таким що заважав, а влада, навпаки, — засобом і опорою цього накопичення, від колгоспу до держави, практично завершено. І тому настав час саме зміни верховенства влади верховенством права. Проте наші олігархи та політикум цього і досі не розуміють, в той час як малий та середній бізнес та певна частина пересічних громадян ідеологію верховенства права потроху, хай і більш інтуїтивно, опановують. Ще пару таких кодексів, як Податковий, і такої ж нахабної поведінки влади — дозріють і ідеологічно, й організаційно.

Політикум наш, в принципі, це також може сприйняти — йому ж з теоретичної, методологічної точки зору цілком байдуже, що там буде зверху — чи влада, чи право. А ось із практичної, безумовно, ні. І йому все одно доведеться визначатися: а що прагматичніше, що простіше забезпечити — наступництво влади чи наступництво права? Цивілізація свою відповідь на цю дилему вже дала: історичний пріоритет тут саме за наступництвом права.

І він — наш політикум — цілком згоден у принципі це прийняти. Пам’ятаєте як саме до права апелювали ті, хто програв, після приходу до влади «помаранчевих»?! Але чого політикум дійсно і принципово прийняти не може, так це того, що наступництво права можливо тільки при його верховенстві! Тобто коли воно як абсолют не походить від влади! І тоді її персональна зміна, наступництво не небезпечні. Але погодитися він із цим — ні психологічно, ні практично, ні теоретично — не може. Йому ближче, природніше концепт і реалізація «верховенства закону», отже влади, а може — як і в Росії, де на найвищому рівні офіційно задекларовано «диктатуру закону», тобто саме влади. Зрозуміло, що це все більше й більше не сприймається суспільством, а яким чином це антагоністичне протиріччя буде вирішуватися — грузинським чи румунським — наразі визначити важко. Але зовсім не важко побачити наступне.

УКРАЇНА НА ПОРОЗІ НОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Маю зізнатися, що коли почув від одного з керманичів подій 2004 року словосполучення «Велика Помаранчева революція», цілком щиро й іронічно посміхнувся, маючи на увазі те, що вже сталося за півроку того режиму, тим більше маючи змогу бачити його не тільки ззовні, але і зсередини самої влади. Наразі переконаний, що від 22 листопада по 3 грудня 2004 року в Україні таки дійсно відбулася історично знакова подія, сутність якої, отже, і її справжнє значення та місце в нашій новітній історії, належним чином і досі не усвідомлено. На мою думку — і за своїм історичним завданням, метою, і за масштабністю подій, залученістю в ці події різних прошарків суспільства, і за свої первинним результатом — саме цього етапу — це, безумовно, була Революція.

Революція, яка витребувала верховенства права, тобто сутністно — саме буржуазна! А за своїми рушійними силами (практично всі верстви нашого суспільства, які відстоювали свої порушені владою громадянські та політичні, права, свій суверенітет як єдиного джерела влади в Україні) вона була народно-демократичною. Її апофеозом і стало раніше наведене рішення Верховного суду України від 3 грудня 2004 року. Проте вона виявилася революцією, яка не досягла своєї мети — зміни парадигми «верховенство влади» на «верховенство права». Одразу після цієї події, а мабуть і паралельно з нею, почалася здача Майдану і контрреволюція, яку й очолив В. Ющенко. Оскільки фактично в результаті тих подій відбулася тільки зміна персоналій влади без зміни її сутності.

Чи було тоді масовим суспільним очікуванням саме впровадження верховенства права? Так, але скоріше інтуїтивним, ніж усвідомленим. Чому і вдалося так швидко його нівелювати. Свого відтворення в новому суспільному впорядкуванні, принципово новій якості влади, нашого суспільно-політичного буття в цілому — вони, на жаль, не набули. Отже, своїх завдань та революція не виконала, визрілих суспільних протиріч не зняла і тому була «заряджена» на продовження. В них, у революцій, така історична наснага: що не зроблено одразу, за певний час обов’язково надолужувати. Про що і свідчать останні події, які намагаються саме зараз перейти в принципово іншу площину — площину політичних вимог.

Історична же їхня новина в тому, що на політичну арену вийшла саме національна (тут і надалі — в політичному розумінні) буржуазія. І це зрозуміло: саме їй наразі найбільше потрібне верховенство права. Для неї це, без перебільшення, питання життя та смерті, для початку — економічної... І якщо їй дійсно вдасться ефективно самоорганізуватися і висунути політичні гасла, які будуть співзвучні настроям широких верств населення — саме незаможним, некапіталізованим, з’явиться реальний історичний шанс кардинальної зміни раніше зазначеної парадигми нашого суспільного самоустрою — з верховенства влади на верховенства права.

Але треба нарешті усвідомити, що тільки за умови остаточного вирішення цього принципового політичного питання можливо належним, гарантованим чином забезпечити і власні інтереси економічні. Вирішення ж можливе шляхом забезпечення більш повного відображення в Конституції принципу верховенства права, особливо в повноваженнях інституції Президента України та публічних гілок влади. А ще в запровадженні конкретних механізмів стримування та противаг, встановивши дієві механізми суспільного контролю над владою та беззаперечного і швидкого усунення від неї конкретних персоналій або інституцій у разі ущемлення ними народного суверенітету чи замаху на узурпацію влади, невідворотної і радикальної реакції суспільства на зраду національних інтересів українського народу.

Відмова суспільства, наразі значною мірою інтуїтивна, від концепту верховенства влади і намагання перебудувати державно-політичну самоорганізацію на засадах верховенства права, іншими словами — реально підвести владу під своє — вище, абсолютне право — ось у чому полягає суть і подій 2004 року, і теперішніх.

А тому політичним гаслом поточного протестного руху має бути «Менше влади — більше права!».

Матимемо надію, що наша національна буржуазія дозріє до такого розуміння свого публічного інтересу і усвідомить беззаперечну необхідність його державно-політичного забезпечення. Надію на те, що зароджена ще в радянські часи та набравши економічної сили після виникнення державності України і масової «приватизації», вона усвідомить і свій політичний інтерес і докладе зусиль для встановлення нового суспільного порядку — буржуазного! — основою якого є верховенство права. А політичними проявами — обособлення інституції Президента України відповідно до чинної Конституції, дійсний поділ публічних влад, реальні умови та механізми економічного плюралізму — демократія економіки, нарешті — дієвого публічного парламентаризму.

Якщо це відбудеться — в суспільстві сформується політична установка (хай навіть певним чином інтуїтивна) дійсно зробити державу гарантом, а не порушником стабільності сформованих прав власності та відповідних громадянських і політичних прав і свобод. В цьому, до речі, немає нічого історично нового — ще Дж. Локк у далекому XVII столітті зазначив, що «люди налаштовуються до державного життя, щоби забезпечити недоторканність власності та інших природних прав людини».

Якщо не відбудеться — будемо дозрівати до спроби №3.

Поки що ж — сталося те, що і мало статися — масове неприйняття, відторгнення владної політики практично в усіх стратах українського суспільства. Те, на що режиму Л. Кучми знадобилося більш ніж десять років, а режиму В. Ющенка — п’ять, В.Янукович встиг за десять місяців!

СПРАВА В НАС САМИХ

Як вбачається, однією з головних політичних проблем сучасного українського суспільства є, по-перше, те, що жодна з політичних сил поки що саме таким чином суть політичного моменту не формулює, а тим більше за відбудову саме верховенства права в ньому не змагається. Вони і досі фактично лише борються за свою пріоритетність в контексті верховенства влади. А по-друге (втім, швидше саме по-перше!), саме наше суспільство ще не дозріло до усвідомлення необхідності верховенства права і не сформулювало однозначної та жорсткої такої вимоги ані чинній владі, ані політикуму в цілому.

Ініціативно він аж ніяк не зможе витягнути сам себе з багнюки верховенства влади і поставити над собою наше право. Не може він бути слугою — призвичаївся до статусу повновласного хазяїна. І допоки будемо чекати на таку його спроможність —і надалі набуватимемо гіркий досвід історично дефектної соціально-політичної самоорганізації — з усіма її супутніми і органічними історичними помилками, соціальними драмами і навіть трагедіями (не дай Боже!).

Але поки що — справа саме в нас самих, у суспільстві!

В тому, коли нарешті український народ — цей, за нашою Конституцією, вищий політичний суб’єкт на нашій власній землі — скаже сам собі і існуючому режиму — ДОСИТЬ, бо вже НАБРИДЛО!

Набридло — бути залежним від аморальності, холуйства, примітиву та цинічної зверхності можновладців!

Набридла — пустопорожня балаканина та відверта брехня їхніх «говорючих голів»!

Набридло — постійно переконуватися в недолугості відомого саме нам своєю драматичною реалізацією вислову, що «кожна кухарка може управляти державою»!

Набридло — соромитися, перебуваючи в центрі Європи, своєї цивілізаційної недорозвинутості!

Набридла — прогресуюча бідність переважної більшості народу і відверте, показне жирування «переважної» меншості!

Набридло — чекати, чекати, чекати і з кожним днем втрачати надію на краще!

Набридло — існувати в умовах верховенства влади, а не верховенства права!

Скаже — і почне, нарешті, діяти. Під гаслом: «Хай живе Велика Українська Буржуазна Революція!».

Віталій КРЮКОВ, юрист
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ