Вирок системі

Аналіз і осягнення причин найбільшої історичної катастрофи України ХХ століття – Голодомору 1932–1933 років – це справа як вітчизняних вчених, які вже зробили чимало (згадаймо праці професорів Станіслава Кульчицького, фундаментальні збірки документів, підготовлені Інститутом історії України НАН України), так і зарубіжних фахівців. Серед них абсолютно необхідно виокремити постать професора Неаполітанського університету Андреа Граціозі, який не один десяток років присвятив вивченню причин, перебігу й наслідків «терору голодом». «День» звернувся до професора Граціозі, людини, яка вміє не лише просто «викласти» факти трагедії, а й філософськи їх узагальнити – зберігаючи гостроту етичної оцінки! – з рядом запитань.

До речі, 4 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні», в якому «здійснення конкретних, дієвих заходів для вшанування пам'яті жертв та підтримки осіб, які постраждали від голодоморів в Україні, виховання поваги до історичного минулого, до людей, які пережили трагічні сторінки в історії українського народу» визнаються пріоритетними завданнями центральних та місцевих органів виконавчої влади. Глава держави дав уряду ряд доручень, зокрема «вжити невідкладних заходів для прискорення підготовки та подання законопроекту щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу та визначення статусу громадян, які постраждали від голодоморів; забезпечити здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства; утворити в двотижневий строк Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні на чолі з прем'єр-міністром України; вирішити питання щодо спорудження в Києві Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні, а також пам'ятників, монументів та пам'ятних знаків у інших населених пунктах України; вирішити до 20 листопада 2005 року питання утворення Українського інституту національної пам'яті тощо. Указ підписано з метою «забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, глибокого усвідомлення громадянами причин та наслідків геноциду Українського народу, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства».

— Зусиллями міжнародної спільноти істориків уже певною мірою встановлена катастрофічна послідовність подій, що призвели до Голодомору. Тобто ми знаємо, як це відбувалось. Але питання полягає в тому, чому Сталіну потрібний був терор голодом. Ваша думка з цього приводу?

— Ви маєте рацію. Вчені справді дійшли згоди щодо Голодомору в Україні та голоду в інших частинах Радянського Союзу у 1931—33 роках.

(Казахстан, Північний Кавказ, Середнє і Нижнє Поволжя). Зараз майже всі історики погоджуються, що причиною голоду були антропологічні й економічні наслідки розкуркулення; фактичний всенаціональний погром селянської еліти, організований державою; насильницька колективізація, яка змусила селян знищити велику частину їхнього майна; неспроможність і занепад колгоспів; перехід до осілого способу життя у Центральній Азії; багаторазові і жорсткі хвилі реквізиції, викликані кризою індустріалізації, безконтрольною урбанізацією та все більшим зовнішнім боргом, який можна було сплатити лише через експорт сировини; опір селян, які не могли прийняти введення «другого кріпацтва» і працювали все менше й менше як через відкинення нової системи, так і через виснаження від голоду; несприятливі погодні умови у 1932 році.

Таким чином, голод, що з'явився місцями вже у 1931 р. (хоча у Казахстані голод вже тоді був масовим), а у 1932 р. набув стихійного масштабу, став небажаним і незапланованим результатом продиктованої ідеологією політики, спрямованої на знищення комерційного і приватного виробництва.

Саме тому основною проблемою сучасних досліджень є інше: чому і як Сталін і його прибічники наприкінці літа — на початку осені 1932-го вирішили перетворити голод, який уже розпочався і міг убити кілька сотень тисяч людей по усьому СРСР, на спустошуючий удар по конкретних республіках і регіонах країни. Іншими словами, питання в тому, коли і чому Сталін прийняв рішення використати голод як зброю проти своїх ворогів для того, щоб витягти режим із кризи, до якої призвела його політика.

Коли питання сформулювати у такий спосіб, випливають два фактори, які відіграли ключову роль у прийнятті рішення. Сталін наважився на терор голодом, щоб: 1) подолати опір селян введенню так званого «другого рабства»; 2) підкорити ті республіки, де завдяки націонал-комунізму попередніх років з'явилось небезпечне місцеве керівництво й інтелігенція. Звичайно, Сталін був зацікавлений у підкоренні селян з найбільш плодючих хліборобних регіонів, таких, як Україна і Північний Кавказ. Як відомо з листів Сталіна, саме Україну він вважав найбільш небезпечною республікою. Отже, коли він вирішив скористатися голодомором як зброєю, він сфокусував свою злочинну політику, яка набула ознак геноциду, на Україну і Кубань. Питання казахських кочівників, які по-своєму постраждали ще більше, зовсім інше і потребує окремого дослідження.

— Які шанси, на вашу думку, існують для офіційного визнання світовою спільнотою Голодомору геноцидом українського народу? Коли це могло б статися?

— Я вважаю, що для відповіді на це запитання потрібно побудувати хронологію подій. По-перше, згадаймо, якою складною була ситуація, коли Роберт Конквест і Джим Мейс розпочали свою наукову роботу на початку 1980-х. З кінця 1932 р. до літа 1933 р. уряд СРСР, найбільшої європейської країни, якою цікавились мільйони спостерігачів та представників інтелігенції, у мирний час за допомогою голодомору знищив приблизно у 7—8 разів більше людей, ніж загинуло під час Великого терору 1937—1938 рр. Однак до 1986 р., коли вийшла книжка «Жнива скорботи», історики, по суті, ігнорували цей надзвичайний факт, незважаючи на такі документальні докази, як дипломатичні депеші, спогади свідків і жертв Голодомору. Потрібно було тільки захотіти їх знайти. У найліпшому випадку такі історики, як Наум Ясний і Алек Нові, таки говорили про «штучний голодомор», але не вивчали його і не зважали на його національний (тобто український і казахський) аспект. У найгіршому випадку Голодомор був нагодою для сумної полеміки, коли саме його існування піддавалося сумніву або зводилось до мінімуму. В СРСР було заборонено просто вимовляти слово «голод». Навіть після 1956 р. історики могли казати тільки про «нестачу продуктів».

Саме тому робота Конквеста і Мейса мала надзвичайне значення, — вона змусила істориків розпочати дослідження фундаментальної проблеми, наголосивши на зв'язку між Голодомором і національним питанням. Таким чином, можна стверджувати, що історіографія випадків голоду і Голодомору починається з цієї книжки, хоча інші автори, наприклад, Максудов і Медведєв, вже у той час серйозно цікавились цими подіями. Це звучить навіть більш правдиво у світлі полеміки, яку викликала книжка. Завдяки більш високому рівню, ніж попередній, дискусія перетворилася на позитивне явище, яке можна розглядати як частину процесу, через який історики почали усвідомлювати ступінь важливості цих подій з огляду на людський та інтелектуальний аспекти.

Потім, у 1991 р., відбулася архівна й історіографічна революція, яка дала можливість накопичити нові знання і зробити ривок у якості полеміки, яка, за кількома винятками, призвела до серйозних суперечок. Справжній дух наукового пошуку і непохитна моральна позиція, народжена з усвідомлення величезного масштабу трагедії, надихають сьогодні переважну більшість істориків, які працюють над випадками голоду у Радянському Союзі. Отже, з відчуттям задоволення можна проаналізувати останні роки, коли висновки Конквеста було систематизовано і частково випереджено хвилею нових досліджень, та знайти причину для оптимізму і нових пошуків.

Такі пошуки стосуються саме геноцидного характеру, якого голод набув в Україні, Північному Кавказі і Казахстані, хоча й за різних причин і у різні способи. Це становить найважливіше питання для дослідження. Я особисто переконаний, що можна цілком впевнено казати про геноцид, і що нові докази, знайдені впродовж останніх років, безпомилково вказують на цей факт. Але на сьогодні серед вчених-істориків не існує повної згоди. Однак, зважаючи на велике просування вперед за останні двадцять років, я вважаю, що і з цього питання наукова спільнота рано чи пізно також дійде згоди.

На мою думку, однією з причин теперішньої ситуації є наступне. Для професійних істориків і для міжнародної суспільної думки в цілому було і є дуже неприємно додавати картини голоду до загального «образу» історії Європи ХХ століття, тому що такий процес має відбуватися тоді, коли історичний вирок вже винесено та опрацьовано «колективною пам'яттю». Радянські голодомори не вписуються в цю картину, що є наслідком вдалої радянської спроби приховати правду. Напевно, тут постає питання, чому й досі тривають дебати, хоча й незначні. Такі історичні події світового масштабу, як Голодомор, можуть змінити наш світогляд і розуміння цілих періодів історії. Зазвичай вони одразу набувають міжнародного значення. Якщо цього не відбувається, як у нашому випадку, їх доведеться визнати пізніше ціною повного переосмислення загальноприйнятих думок. Саме через їхню важливість стає дуже важко їх осмислити. Дискусії — це лише один із зовнішніх проявів цього процесу.

Проте існують інші причини відсутності згоди щодо геноцидного характеру Голодомору: наприклад, робота українських, західних і російських істориків, які досліджують ці жахливі трагедії, і досі проходить у певній ізоляції. Ці три інтелектуальні спільноти не спілкуються у повній мірі, що затримує створення нової картини подій 1931— 1933 рр. Стіна, що розділяє працю спеціалістів з радянської історії і спеціалістів з історії Європи ХХ ст., навіть вища і міцніша, і ця стіна має бути знесена, щоб поступитися місцем спільній згоді щодо подій минулого, які мусять увійти у «колективну пам'ять» минулого нашого континенту.

Звичайно, певну роль відіграють великі політичні інтереси. На жаль, Росія оголосила себе правонаступницею СРСР, можливо, не повністю зваживши усі наслідки такого кроку. Згідно з сучасними міжнародними законами, визнання Голодомору актом геноциду напряму впливатиме на становище Росії. Я хотів би зазначити, що це було б несправедливо, і що Україна мусить якнайкраще зрозуміти занепокоєння і побоювання Росії. Голодомор влаштувала не Росія, і росіяни теж постраждали від рук Сталіна і радянського режиму. Звісно, у 1930—1933 роках українські селяни і казахські кочівники постраждали незрівнянно більше, але російські селяни теж сплатили високу ціну. Іншими словами, сталінська комуністична Москва — це не «вічна» Москва. Думаю, про це слід чітко пам'ятати. Тобто я вважаю, що визнання геноцидного характеру сталінської політики може і повинне базуватися на братерстві жертв геноциду.

Однак, навіть якщо врахувати усі ці перепони до визнання Голодомору актом геноциду, я абсолютно переконаний, що рано чи пізно це визнання відбудеться. Моя впевненість ґрунтується не лише на результаті двадцятирічної праці, але й на моральних і духовних засадах: без повного розуміння Великого голоду неможливо збагнути історію Європи ХХ ст. Для мене це морально та інтелектуально очевидний факт, наділений надзвичайною силою, що колись одержить перемогу, незважаючи на те, що, мабуть, знадобиться багато часу, перш ніж європейські історики і європейська суспільна думка в цілому в повній мірі збагнуть суть та значущість Голодомору.

— Чи існує, на ваш погляд, історичний причинно-наслідковий зв'язок між Голодомором 1932—1933 років та всесвітнім процесом утвердження тоталітарних режимів у 30-ті роки ХХ ст. (Італія, Німеччина, СРСР)?

— Не викликає сумніву той факт, що Перша світова війна спричинила появу держав і режимів нового типу, для якого знадобилась нова назва. Впродовж років пропонувалося декілька термінів для визначення цих нових державних утворень, доки не затвердили термін «тоталітаризм». Хоча тільки фашистська Італія — мабуть, найменш агресивний представник нового виду — офіційно називала себе таким ім'ям, ми вправі й надалі вживати термін «тоталітарні держави», оскільки посилання на таку загальну категорію дозволяє вказати спільні першопричини і провести необхідні паралелі.

Зважаючи на це, особисто я думаю, що відмінності між режимами, які ви згадали, є більш важливими і вражаючими, ніж їхні спільні риси. Звісно, із загальної точки зору, в усіх трьох випадках можна казати про превалювання держави над особою (напевно, слід казати про політичну владу, оскільки державою заволоділи і керували партія і «вождь»). Зрозуміло, що таке утвердження влади і насильство, яким вона живилась, так само як угруповання, що захопили владу, походили від Першої світової війни і викликаної нею кризи. Але, наголошую, відмінності набагато серйозніші. Фашизм був набагато меншим злом, незважаючи на вельми значну шкоду, якої він завдав Італії. Нацизм спрямував свою жахливу агресію на негерманців (або тих, кого вважали такими, наприклад, німців іудейської віри) і скоїв найжахливіші злочини, щойно завоювавши іноземні території. В свою чергу Сталін і комуністи спрямували насильство на власний народ. По суті, як сказав Ленін невдовзі після перемоги, вони почувалися «маленькою групою завойовників на окупованій території», куди вони у мирний час принесли спустошення.

Звичайно, ці відмінності стали результатом кількох факторів: Італія виграла війну, але не знищила традиційну правлячу еліту; реакцією Німеччини на поразку, приниження національної гідності й економічну кризу стало обрання божевільного харизматичного лідера зі спрощеними, але жахливими расовими упередженнями; у Російській імперії нова багатонаціональна держава зародилася також завдяки незрілості російської національної свідомості, що проклала шлях до перемоги маленької групи, яка мала екстремальну ідеологію державного контролю економіки, небезпечні утопічні підтексти, позбавлені націоналістичного змісту (і тому прийнятні для осіб багатьох національностей) і непохитну віру в насильство як інструмент втілення цієї утопічної ідеї. Буде зайвим казати, що особистість вождя також мала ключове значення.

— Яке ваше ставлення до концепції «постгеноцидного суспільства», розробленої Джеймсом Мейсом?

— Я вважаю цю концепцію необхідною і корисною. В Україні 1932—1933 років і голова, і тулуб національного суспільства були досить ушкоджені, що гальмувало і викривляло процес формування нації. Звісно, ви все ще відчуваєте наслідки тієї трагедії, особливо через те, що брехня радянського режиму заважала родинам і окремим особам пережити їхнє особисте і національне горе. Я б сказав, що Україна — не просто постгеноцидне суспільство, а постгеноцидне суспільство дуже специфічного характеру, адже понад 50 років вона не могла відкрито говорити про таку страшну трагедію.

Тому виникає багато запитань, що потребують відповідей. Наприклад, як смерть стількох синів, дружин, чоловіків, родичів і друзів вплинула на колективну свідомість? Можна уявити депресію, що охопила сільські родини, на долю яких випало таке велике горе. Але скільки вона тривала, яких форм набувала, який чинила вплив на індивідуальну і колективну поведінку і світогляд? Наприклад, який вплив голод і смерть вчинили на віросповідання і релігійні переконання, які, як ми пам'ятаємо, розвивалися «вільно» внаслідок переслідувань, що їх зазнали церкви і духовенство усіх конфесій? Як відреагували селяни, беручи до уваги те, що їм довелося пережити таке пригнічення в умовах, які вони самі цілком виправдано називали другим рабством, яке хоч і значно відрізнялось від першого, але все-таки було на нього схоже? А як можна охарактеризувати нову національну еліту, що виникла з катастрофи, еліту, яка у 1953 р. знов отримала бодай часткову владу в республіці? І, зрештою, як Голодомор відбився на українському суспільстві і спільнотах, із яких воно складалось?

Ясно, що відповідати на такі запитання можна лише пам'ятаючи, що те суспільство і ті спільноти невдовзі мали пережити нові, ще більші потрясіння: репресії 1937—1938 років, війну, німецьку окупацію і Голокост, нову радянську окупацію і голод 1946—1947 рр., на диво схожий на Голодомор 1932— 1933. Глибокий слід, залишений Голодомором, накладається на слід від усіх цих трагедій. Однак якщо потрібно зважити наслідки багаторазових потрясінь, наслідки Голодомору не зрівняються ні з чим. Не беручи це до уваги, неможливо пояснити набагато слабшу, порівняно з 1914— 1922 рр., активність українського національного руху у кризовий період 1941— 1945 рр. (за винятком Галичини, яка у 1933 р. не входила до складу СРСР).

Таким чином, я вважаю, що за останні два десятиліття історики справді дійшли згоди щодо причин Голодомору, і сьогодні вони дискутують, чи саме рішення Сталіна кінця 1932 р. перетворили голод в Україні на геноцид. Майбутні дослідження стосуватимуться наслідків тих страшних подій. У цьому відношенні концепція Джеймса Мейса, яка визначає Україну як постгеноцидне суспільство, встановлює порядок денний на майбутнє.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Андреа Граціозі народився 19 січня 1954 року. Відомий італійський історик, професор новітньої історії університету Неаполя. Головні наукові праці пана Граціозі (наприклад, «Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі за звітами італійських дипломатів», 1991, «Більшовики і селяни на Україні. 1918—1919 роки», 1997) присвячені розгляду проблем політики та економіки стосовно України у складі СРСР та Російської імперії у контексті європейської порівняльної історії та історії Східної Європи ХIХ—ХХ ст. Найбільшу увагу професор Граціозі приділяє становищу українського сільського господарства та селянства в період між двома світовими війнами.