Яку мету насправді мають автори законопроекту

У мас-медіа активно обговорюють питання, чому регіонали саме зараз винесли на порядок денний законопроект, неприйнятність якого для опозиції була цілком прогнозованою. Найпоширенішим поясненням є те, що невдовзі регіонали й комуністи мусять звітувати у своїх округах про виконання передвиборчих обіцянок, а до них входило й підвищення статусу російської мови. Крім того, звичне вже перед виборами розігрування мовної карти допомагає депутатам відволікти увагу електорату від їхньої бездіяльності в інших, значно важливіших для суспільства сферах — економічній, фінансовій, правничій.

Таке пояснення, очевидно, відповідає дійсності, проте є далеко не повним. Варто звернути увагу й на те, що для мобілізації свого електорату авторам законопроекту вигідніше було б «продавити» його ухвалення у вересні, а не перед сезоном літніх відпусток.

Схоже, автори змін до мовного законодавства мають іншу мету, яку В. Колесніченко намагається приховати за фальшивою демагогією, рекламуючи їхню показну спрямованість на забезпечення мовних прав окремих осіб і національних меншин. Насправді призначення законопроекту зовсім інше, і розуміння його антидержавної суті з боку національно-демократичної частини депутатського корпусу й спричинило гостроту протистояння.

Одну з найточніших оцінок скандальному документові дав доктор юридичних наук Володимир Василенко: «Цей законопроект є результатом виконання політичного замовлення російської влади і продуктом правового шахрайства. Його мета — витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя спочатку на частині території України, а потім — знищення української мови і на решті території. Це — стратегічна мета».

Для підтвердження правдивості цих слів не обов’язково звертатися до російських джерел. Його можна знайти і у вітчизняній пресі. Наприклад, ще коли Янукович очолював уряд, у 2006—2007 роках, деякі газети південно-східних областей цілком відверто публікували плани розчленування України. Зокрема, газета «Донецкий кряж» у квітні 2007 року опублікувала інтерв’ю з Андроніком Міграняном, головою комісії з питань глобалізації та світової інтеграції Громадської палати Російської Федерації, професором Московського університету. А. Мігранян передбачав три варіанти майбутнього політичного розвитку нашої держави (наводжу цитату мовою оригіналу): «Первый выход заключается в том, что политический класс Украины будет вынужден признать: на Украине проживают два народа или две политические нации. В этом случае возможна федерализация Украины по типу Канады или Бельгии с приданием широкой автономии ее различным самоопределяющим частям».

Другий варіант містив заклик до Сходу й Півдня протистояти тиску Києва і Львова, що в контексті пропозицій московського професора означало б протистояти побудові Української національної держави: «Если регионы Востока и Юга не сумеют организовать свои силы для отпора этому давлению, то они пропадут в этой борьбе».

І останній, третій, варіант майбутнього Української держави А. Мігранян вбачав у повному відокремленні деяких регіонів від України: «...Надо рассматривать и третью перспективу разрешения политического кризиса — как можно более безболезненный раскол Украины. Тогда два народа, живущие на современной Украине, обретут возможность строить два различных государства на тех принципах, которые каждый из этих народов считает для себя более подходящим» («Донецкий кряж», 13—19 квітня 2007 р.).

Показово, що Колесніченко, який і тоді вирізнявся надзвичайною активністю у просуванні своїх численних законопроектів, спрямованих на підвищення статусу російської мови, у полеміці із групою депутатів фракції блоку Юлії Тимошенко, котрі вимагали відкликати його законопроекти як такі, що провокують міжнаціональний конфлікт, обѓрунтовував потребу надання російській мові статусу регіональної на прикладі тих же країн, на які посилається А. Мігранян у цитованій вище публікації, а саме — Бельгії й Канади. «...Питання про те, які народи корінні, а які ні, варто розв’язувати, виходячи з умов формування нинішньої території української держави і її населення, — твердив В. Колесніченко, — а проблему державності тієї чи тієї мови вирішувати, виходячи не з претензій однієї чи другої етнічної групи, а з реальних потреб суспільства. Не можна ж серйозно сприймати твердження людей, що зараховують себе до інтелігенції, про те, що «націй із двома мовами не існує». Мабуть, вони ніколи не чули про такі нації, як бельгійці й канадці, благополучно представлені в Організації Об’єднаних Націй» («Голос України», 11 травня 2007 р.).

Підступність демагогічних посилань на Бельгію й Канаду полягає не тільки в тому, що формування цих країн із двох різномовних частин має зовсім іншу історію й специфіку, ніж походження українсько-російської двомовності на території України, а й у тому, що Бельгія внаслідок тривалого конфлікту між двома різномовними громадами на її території нині перебуває на межі розпаду.

Посилання Колесніченка на нетиповий для Європи приклад мовної ситуації Бельгії, а не на більшість національних європейських країн, створених шляхом об’єднання населення на базі мови й культури титульної нації, як-от Франція, Італія, Німеччина, Данія, Португалія, Швеція та інші, як усі сусідні слов’янські й неслов’янські країни на наших західних і південно-західних кордонах, — це свідомі спроби впровадити в масову свідомість хибне уявлення про буцімто «природний» і «демократичний» шлях утвердження двомовності на державному рівні, тоді як реальне мовне життя Бельгії й Канади лише підтверджує той факт, що впровадження двох мов у статусі державних або офіційних (що одне й те ж) в одній країні призводить до постійного конфлікту між розділеними з мовного погляду частинами суспільства.

Прикметно, що сценарій Міграняна вже сьогодні пропонують деякі публіцисти в російськомовних газетах України. Так, Олег Бондаренко у статті, опублікованій 26 травня в «Корреспонденте», шлях розв’язання нинішнього парламентського протистояння вбачає в «непротивлении откола Галичины от центрально-восточной Украины с последующим выстраиванием там (в Киеве, Донбассе и Крыму) альтернативной модели второго русского государства». Таке резюме робить назву статті О. Бондаренка «Русский язык — спасение для Украины» швидше блюзнірською, адже саме російській мові як інтегральній колишньої радянської імперії проросійські політики й відводять роль основного інструмента розчленування України.

У такому контексті й треба розглядати законопроект «Про засади державної мовної політики» Ківалова — Колесніченка, як і попередній законопроект Єфремова — Гриневецького — Симоненка — «Про мови в Україні», із якого Ківалов і Колесніченко майже дослівно переписали свій начебто «оновлений» після критики документ.

Як зазначено в низці експертних висновків законопроекту, у ньому залишилося незмінним головне положення щодо умов надання мові статусу регіональної, а саме: «за умови, якщо кількість осіб-носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення» (п. 3 статті 7). Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов — 10% і більше — є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті) і в практичному плані покликаний забезпечити використання лише російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України.

Проект повертає в систему освіти стару норму про вибір мови навчання за заявою батьків, завдяки якій у радянський період здійснювали русифікацію.

Передбачено, що на території, на якій мові буде надано статус регіональної, її вживатимуть у діловодстві, документації, офіційних оголошеннях, повідомленнях і т.д., нею публікуватимуть акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо. До речі, одеський градоначальник О. Костусєв уже випередив події, заборонивши подавати йому документи українською мовою.

Це лише частина змін, які пропонує ввести до мовного законодавства проект Ківалова — Колесніченка. Як зазначено в експертному висновку Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, «прихованою метою законопроекту Ківалова — Колесніченка є легітимізація русифікації України, яку здійснює нинішня влада на вимогу Росії. У разі ухвалення і втілення в життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців і представників інших національних меншин України, буде порушено засади конституційного ладу України, розпочнеться процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності Української держави».

Цікаво, що одночасно з розглядуваним законопроектом Колесніченко зареєстрував законопроект «Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України» (№9059-1 від 26.08.2011), в якому пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Зауважмо, що ні законопроект Єфремова — Гриневецького — Симоненка, ні законопроект Ківалова — Колесніченка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Отже, зазначені законопроекти мають на меті підрив державного статусу української мови.

Надання російській мові статусу регіональної, а фактично другої державної — це механізм прихованої маніпуляції, за якою стоїть посягання Росії на українські території. Це виразно засвідчили постанови ряду обласних і міських рад Південно-Східної України про надання російській мові статусу регіональної, які було ухвалено 2006 року, але в ряді випадків скасовано прокуратурами. Нагадаю, що в текстах цих постанов жодним словом не було згадано ані мов національних меншин, які потребують захисту внаслідок невеликої кількості носіїв, ані державної мови. Крім того, шляхом підтасовок статистики й фальшування історичних фактів у постановах підкреслювали нібито споконвічну перевагу російського етносу й російської мови на теренах Харківської, Луганської й Донецької областей.

Рідкісний цинізм розглядуваних мовних законопроектів, які наполегливо намагаються «продавити» регіонали у спілці з комуністами, полягає у спробі використати Європейську хартію регіональних або міноритарних мов із метою, прямо протилежною її призначенню. Якщо зазначений документ було ухвалено 1992 року задля порятунку мов меншин, яким на території європейських країн загрожує зникнення внаслідок тиску державних мов, то в Україні його хочуть використати для того, щоб повернути процеси радянської мовно-культурної асиміляції й довести українську мову до загибелі на її власній території, логічним завершенням чого має стати і ліквідація держави.