Болгарія та Україна в історії Європи
У Софії підписано договір про співробітництво між інститутами історії двох країн
Договір підписано між Інститутом історії України НАН України та Інститутом історичних досліджень Болгарської академії наук. Крім власне взаємодії зазначених установ, він має на меті зміцнення українсько-болгарських зв’язків у сфері науки, освіти і культури. Насамперед йдеться про необхідність створення комісії істориків Болгарії та України в складі провідних науковців обох академій, знаних болгаристів та україністів — за прикладом українсько-польської. На відміну від останньої навряд чи майбутня розглядатиме діаметрально протилежні погляди на події минулого (таких розбіжностей не існує). Водночас така комісія здатна стати фундаментом для нових контактів. Їх розвиток, обмін науковцями, взаємне консультування, а також проведення спільних конференції, семінарів, літніх шкіл, круглих столів документальних виставок — наступний пріоритет, зафіксований сторонами. Можливо, сьогодні напрямами можуть стати керівництво дисертаційними дослідженнями аспірантів із іншої сторони, спільні видавничі проекти, обмін дослідницькою літературою, взаємна публікація статей. Список не є вичерпним. Серед орієнтовних тем наукових проектів такі: українсько-болгарські відносини в різних аспектах, українська історіографія про Болгарію та болгарська — про Україну, джерела для досліджень у обох країнах, історія болгарських поселень в Україні та українців — у Болгарії, українсько-болгарські відносини в системі міжнародних відносин, видатні постаті спільної історії.
Підписання договору стало можливим завдяки ініціативі Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин провести в столиці Болгарії конференцію «Болгарія та Україна в історії Європи». Підтримана Міністерством закордонних справ України, Посольством України в Болгарії, іншими партнерами вона стала виключним явищем — ще ніколи раніше двадцять українських істориків одночасно не перебували в Софії. Як зазначалося на відкритті, імена Івана Шишманова та Михайла Драгоманова однаково близькі українцям та болгарам. У останні роки українсько-болгарські відносини стрімко розвиваються, що посилює взаємний інтерес народів. Один із його проявів, а водночас помітний чинник розвитку, — книга «Сестра моя, Софія...», що два роки тому побачила світ у серії Бібліотека газети «День».
Ключова увага на конференції приділялася подіям сторічної давнини та їх довгостроковим впливам на ХХ ст. Наголошувалося — неправильно казати, що українсько-болгарським міждержавним відносинам 26 років, насправді — їм 100 років, починаючи від підписання Брестського миру Українською Народною Республікою та державами Четверного союзу — серед них була й Болгарія. Як стверджував болгарський науковець, професор Петро Стоянович для його країни, то був справедливий мир, тонкий переможний струмінь перед майбутнім погромом. До речі, болгарський науковець — прямий потомок повноваженого міністра Івана Стояновича, одного з головних переговірників у Бресті.
На унікальній ролі Брестського миру для України наголосила український історик професор Ірина Матяш — це підстава для виходу України на міжнародну арену, фактична її легітимація. На її думку, всі задіяні сторони чудово розуміли яку мету переслідують інші й свідомо пішли на цей крок заради досягнення національних інтересів. Існуючи розбіжності надалі привели до проблем із ратифікацією. Але не з боку Болгарії та України — вони досить швидко обмінялися ратифікаційними грамотами. Коли справа дійшла до призначення послів цар Фердинанд наполягав, щоб українську сторону представляв знаний національний діяч. Зрештою, за порадою болгарського посла Івана Шишманова (дослідник творчості Тараса Шевченка, чоловік доньки Михайла Драгоманова — Лідії), ним став Олександр Шульгин. Привертає увагу ефектне завершення виступу Івана Шишманова на врученні Вірчих грамот Павлу Скоропадському, а саме: «Слава Україні! Слава ясновельможному пану гетьману!». Тобто болгарин щонайменше був дуже добре обізнаний із ситуацією в Україні — настільки, що може претендувати на авторство найвідомішого українського гасла.
Болгарський науковець Благовест Нягулов наголосив на щирій зацікавленості керівництва Болгарського царства в появі незалежної України — це був шанс для Болгарії порушити питання територіальної приналежності Добруджи та деяких інших територій у контексті переговорів у Бресті. І справді — молоді українські дипломати надзвичайно швидко знайшли спільну мову з болгарськими. Останні стали свого роду посередниками між різними задіяними сторонами. Один із переговорників, повноважний міністр генерал Петр Ганчев був переконаний — мир з Україною набагато важливіший, ніж мир із більшовицькою Росією.
Про серйозну увагу болгарських засобів масової інформації до українського питання повідомив інший болгарський дослідник Володя Мілачков. За наявної інформації підготовка та підписання Брестського миру збільшила чисельність повідомлень у рази. Крім цієї теми, болгар зацікавили прихід до влади Павла Скоропадського, взаємини України з Росією, втручання Румунії в Бессарабії, взаємини українців із національними меншинами (насамперед болгарською), земельне питання, транспорт, курси валют. Окрема тема — прийом болгарського посла Івана Шишманова в Києві та українського, Олександра Шульгина — в Софії. Приймаючи Вірчі грамоти останнього, глава болгарської держави наголоси: ми знаємо, які солдати впали за свободу Болгарію. Що й не дивно — з огляду на плідну діяльність у Софії українців.
Про малознану сторінку історії Першої світової війни розповів директор Інститут історичних досліджень Даніель Вачков. У Болгарії існувало коло інтелігенції, яка вважала, що для попередження майбутніх війн у Європі необхідно створити федерацію. До того ж — у кілька етапів у просторі та часі. Одна з них — із країн Балкан, Карпат, Малої Азії, Кавказу, Північного Причорномор’я. Тобто простежувалась тут й Україна. Наступні — це Тевтонська та Скандинавська. Зрештою вони мали об’єднатися в одну — європейську. Однак Версальська система заклала зовсім інші підвалини. Лише після жаху Другої світової війни Європа повернулася до ідеї об’єднання.
Йшлося на конференції й про сучасність. Зокрема, про швидке зростання товарообігу, значну кількість культурно-мистецьких заходів, взаємні симпатії серед громадян. До речі, як з’ясувалося, Болгарія, на відміну від Угорщини, не вважає новий Закон України «Про освіту» дискримінаційним. Навпаки наголошує, що він відкриває нові можливості для вивчення болгарської мови. Болгарія підтримує політику санкцій, введених ЄС у зв’язку з агресією Росії проти України. Причому більш чітко ця позиція визначена на рівні президента. А в уряді обережніші — там наполягають на необхідності їхнього дотримання в межах загальноєвропейської солідарності. Наводилися тривожні дані соціологічних досліджень — 35% опитаних болгар схвалюють анексію Криму Росією, 27% — проти, ще 38% не знали що відповісти. Загалом рівень проросійських настроїв оцінюється на рівні 61%. За спостереженнями промовців, події останніх років, помножені на вплив російської пропаганди, призвели до посилення проросійських настроїв у Болгарії. Разом із тим вони зробили Україну більш упізнаваною серед болгар.
Конференція відбувалася на паритетних засадах — виступали українські та болгарські науковці, але автор вважав за доцільне висвітлити переважно болгарську сторону як менш відому в Україні. Зібрання істориків засвідчило бажання до розширення та урізноманітнення контактів, їхньої інтенсифікації. Це тим паче важливо на тлі наведених даних про суспільні настрої. А поки що, вже після офіційного закриття наукового форуму, українські історики відвідали могилу людини, яку однаково цінують як українці, так і болгари — Михайла Драгоманова. Йому свого часу вдалося суттєво вплинути на сприйняття України в Болгарії. Тепер наш час.
