Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

«Червоний» імперіалізм

Сталін як теоретик національної політики
11 червня, 2021 - 10:56
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

«...Национальный тип организации является школой национальной узости и закоснения... Областная автономия... она не межует людей по нациям, она не укрепляет национальных перегородок, — наоборот, она только ломает эти перегородки и объединяет население для того, чтобы открыть дорогу для межевания другого рода, межевания по классам... Культурно-национальная автономия создает благоприятную атмосферу для безбрежного федерализма, переходящего в полный разрыв, в сепаратизм».

Переді мною лежить унікальна книга. Це книга авторства Сталіна під назвою «Марксизм и национально-колониальный вопрос. Сборник избранных статей и речей». Цінність книги в тому, що підписана до друку у квітні 1938-го, коли ще не встановився остаточний ідеологічний канон, тобто до появи «Короткого курсу історії ВКП(б)», тут іще «т. Бухарін» і «т. Затонський», а в «Курсі...» вони вже не «товариші», тут не відредаговані в світлі пізніших подій і настанов — щоб показати неземну мудрість «т. Сталіна», — деякі важливі фрагменти з промов і статей «вождя народів», як це зроблено у зібранні творів. Утім, можливо, що один із секретарів Сталіна Іван Товстуха, який редагував і випускав цю збірку, щось усе ж виправляв — ясна річ, узгоджуючи з автором, — але так чи інакше, маємо сталінські тексти, максимально близькі до оригіналів. А це означає, що маємо можливість поглянути на реальні засади національної політики російських більшовиків, на великодержавний стрижень цієї політики (адже Сталін ще до жовтневого перевороту був одним із головних фахівців з національного питання серед ленінського оточення, а затим — наркомом з питань національностей). На реальні засади — і на міфологеми, якими прикривалися від освіченої публіки ці засади, на соціально-історичні міфи, спрямовані на мобілізацію народних мас, про чиє добро начебто постійно дбали більшовики, особливо ті, які у 1920-30-ті замінили собою романтиків революції (таких свого часу вистачало — так само, як вистачало злочинних дурощів у їхніх чесних душах).

Утім, ким насправді у своїй більшості були ті романтики? Боюся, що не дуже благородними людьми, не прихильниками інтернаціоналізму та братерства народів, а навпаки, затятими імперіалістами та шовіністами. Адже Сталін у класичній своїй праці «Марксизм і національне питання», фрагменти з якої я мовою оригіналу навів на початку своєї статті, стверджує саме такий підхід. А праця ця написана у 1913 році за сприяння Миколи Бухаріна (який перекладав з німецької все потрібне Кобі, який не володів іноземними мовами) та схвалена Леніним. Ба більше: про самого Сталіна Ленін писав тоді як про «чудесного грузина», який, мовляв, розставить усі крапки над «і» з приводу національних проблем...

Що ж, звернімо увагу на ще декілька таких принципових крапок над «і».

«...Национальная программа австрийских с.-д. обязывает заботиться о «сохранении и развитии национальных особенностей народов». Подумайте только: «сохранить» такие «национальные особенности» закавказских татар, как самобичевание в праздник «Шахсей-Вахсей»! «Развить» такие «национальные особенности» грузин, как «право мести»!.. Такому пункту место в завзятой буржуазно-националистической программе, и если он оказался в программе австрийских с.-д., то потому, что национальная автономия терпит такие пункты, она не противоречит им».

Необхідна довідка: «закавказькими татарами» тоді звали азербайджанців. А загалом Сталін брутально шахраює: названі ним «національні особливості» насправді є донаціональними, тобто феодальними чи навіть родоплемінними. Їх слід подолати якомога швидше, бо вони — перепони на шляху нормального розвитку того, що марксисти звали капіталізмом, того самого, у межах якого — і тільки якого — народжуються і нація, і пролетаріат, і соціалістичні ідеї.

Ходімо далі. «В половине XIX века Маркс был сторонником отделения русской Польши, и он был прав, ибо тогда вопрос стоял об освобождении высшей культуры от разрушавшей ее низшей. И вопрос стоял тогда не в теории только, не академически, а на практике, в самой жизни... В конце XIX века польские марксисты высказываются уже против отделения Польши, и они также правы, ибо за последние 50 лет произошли глубокие изменения в сторону экономического и культурного сближения России и Польши». Чудово! Тобто «зближення» за рахунок самодержавного терору, шаленої русифікації та економічного грабунку з боку Російської імперії — це нормально, це вагомий аргумент для більшовиків. Та й «поляки» то були такі, як Роза Люксембург, Лео Йохигес, Яків Фюрнстенберг, Фелікс Кон... До речі, у 1920-му, під час т.зв. «польського походу», Ленін і Сталін діяли у суворій відповідності до окреслених щойно догматів, одержавши навзамін від польського народу (селян, робітників, шляхти і «буржуїв») по зубах.

І нарешті. «Национальные перегородки не укрепляются, а разрушаются и падают, Маркс еще в сороковых годах говорил, что «национальная обособленность и противоположность интересов различных народов уже теперь все более и более исчезают», что «господство пролетариата еще более ускорит их исчезновение». Дальнейшее развитие человечества, с его гигантским ростом капиталистического производства, с его перетасовкой национальностей и объединением людей на все более обширных территориях, — решительно подтверждает мысль Маркса». Буквально через півтора роки після публікації цієї статті почалася Перша світова війна, одним із головних наслідків якої стала руйнація континентальних імперій і поява кількох десятків національних держав у Європі й Азії (якби не більшовики, цих держав було б значно більше). Іншими словами, маємо повний крах доктрини Леніна-Сталіна. Ленін із того певні висновки встиг зробити, Сталін також. Але висновки протилежні: невдовзі після смерті Леніна Сталін почав відтворювати Російську імперію під іменем «СРСР» у найбрутальніших формах, і продовжив це під час інспірованої ним Другої світової війни. Що цікаво: більшовики дружно сприймали сталінську статтю 1913 року як щось довічно-правильне, як істину в останній інстанції, не звертаючи увагу на її відверто антимарксистські ляпсуси та провальні політичні прогнози. Що ж, такою є специфіка соціально-історичної міфології, яка запанувала в СРСР.

І от царя скинуто, Сталін робить доповідь з національного питання на VII партійній конференції більшовиків 29 квітня 1917 року. Він підтверджує курс на збереження Російської імперії під новою вивіскою: «Я думаю, что 9/10 народностей после свержения царизма не захотят отделиться. Поэтому партия предлагает устройство областных автономий для областей, которые не захотят отделиться и которые отличаются особенностями быта, языка, как, например, Закавказье, Туркестан, Украина. Географические границы таких автономных областей определяются самим населением сообразно с условиями хозяйства, быта и пр.  ...Для пролетариев всех национальностей данного государства — единый нераздельный пролетарский коллектив, единая партия». Інакше кажучи, Україні більшовики вже визначили долю навіть не автономної держави, а лише обласної автономії. Де керуватиме більшовицька партія, яка в силу самого лише етнічного чинника буде партією з домінуванням російського духу та російських інтересів. І де тут принципова різниця з єдиною неподільною Росією?

Маємо можливість поглянути на реальні засади національної політики російських більшовиків, на великодержавний стрижень цієї політики (адже Сталін ще до жовтневого перевороту був одним із головних фахівців з національного питання серед ленінського оточення, а затим — наркомом з питань національностей). На реальні засади — і на міфологеми, якими прикривалися від освіченої публіки ці засади, на соціально-історичні міфи, спрямовані на мобілізацію народних мас, про чиє добро начебто постійно дбали більшовики, особливо ті, які у 1920-30-ті замінили собою романтиків революції (таких свого часу вистачало — так само, як вистачало злочинних дурощів у їхніх чесних душах)

Очоливши наркомат у справах національностей у більшовицькому уряді Росії, Сталін продовжує накреслену перед тим партійну лінію. У статті «Октябрьский переворот и национальный вопрос», опублікованій у «Правді» в двох номерах у листопаді 1918-го, він описує нову історичну ситуацію.

«Окраины России мигом покрылись «общенациональными» учреждениями. Во главе движения шла национальная, буржуазно-демократическая интеллигенция. «Национальные советы» в Латвии, Эстонском крае, Литве, Грузии, Армении, Азербайджане, на Северном Кавказе, в Киргизии и Среднем Поволжье; «Рада» на Украине и Белоруссии; «Сфатул-Церий» в Бессарабии; «Курултай» в Крыму и Башкирии; «автономное правительство» в Туркестане, — вот те «общенациональные» институты, вокруг которых собирала силы национальная буржуазия. Речь шла об освобождении от царизма, как «основной причины» национального гнета, и образовании национальных буржуазных государств. Право наций на самоопределение толковалось как право национальной буржуазии на окраинах взять власть в свои руки и использовать февральскую революцию для образования «своего» национального государства. Дальнейшее развитие революции не входило и не могло входить в расчеты упомянутых выше буржуазных институтов».

Звернімо увагу на заголовок статті: «Жовтневий переворот...» Це, мабуть, чи не єдині правдиві слова у ній. А все інше... «Буржуазна» Центральна Рада на чолі з «буржуями» Грушевським і Винниченком? Рівень брехні зашкалює, тож Геббельс не даремно так високо цінував більшовицьку пропаганду — йому було у кого вчитися, чи не так? І «буржуазний» кримськотатарський Курултай... Не тільки Геббельсу, а й Путіну є у кого вчитися брехні. Де у башкирів була у ті часи буржуазія? Не існувало ще її як класу, а буржуазія в провінціях імперії була переважно російською. Але Сталін мав універсальну пояснювальну (насправді — міфологічну) схему. І що цікаво: перед тим він стальки писав і говорив про законність права націй на самовизначення, нехай і в найабстрактнішому вигляді. Куди й поділося...

Далі Сталін писав: «эти «национальные правительства» и слышать не хотели о социалистической революции. Буржуазные по природе, они вовсе не хотели разрушать старый, буржуазный порядок, — наоборот, они считали своим долгом сохранять и укреплять его всеми силами. Империалистические по существу, они вовсе не хотели рвать с империализмом, — наоборот, они никогда не были прочь захватить и подчинить себе куски и кусочки территорий «чужих» национальностей, если представлялась к тому возможность. Неудивительно, что «национальные правительства» на окраинах объявили войну социалистическому правительству в центре. Объявив же войну, они, естественно, стали очагами реакции, стягивавшими вокруг себя все контрреволюционное в России. Ни для кого не тайна, что туда, в эти очаги, устремились все вышибленные из России контрреволюционеры, что там, вокруг этих очагов, формировались они в белогвардейские «национальные» полки». Оцініть-но цей оксюморон: «білогвардійські полки» Центральної Ради! Наскрізно соціалістичної, яка, виявляється, охороняла та зміцнювала буржуазний лад. А на додачу ще й оголосила війну «соціалістичному уряду в центрі» (центрі чого? всесвіту?). Тобто не більшовики оголосили війну УНР на знищення, а, виявляється, навпаки. І кримські татари теж оголосили війну «червоній» Росії...

І ось який підсумок робить член політбюро ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Сталін: «Октябрьский переворот только упрочил союз рабочих и крестьян окраин с рабочими и крестьянами России, вдохновив их верой в торжество социализма. Война же «национальных правительств» с Советской властью довела конфликт национальных масс с этими «правительствами» до полного разрыва с ними, до открытого восстания против них. Так сложился социалистический союз рабочих и крестьян всей России против контрреволюционного союза национально-буржуазных «правительств» окраин России». Все сказано, чи не так? Немає ані України, ані Білорусі, ані Латвії з Литвою, ані Естонії («Естонський край», і тільки!), є лише «околиці Росії». Чистий імперіалізм, тільки «червоний». У цьому сенсі слід відзначити мужність Сергія Мазлаха та Василя Шахрая — вони в 1919 році пішли проти лінії Сталіна, лінії ЦК. Але це вже інші сюжети.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: