Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Григорій Сковорода, видатний український філософ-містик, богослов, поет, педагог

Чому наші революції «ходять задом наперед»?-2

«Дезорієнтовані маси легше очолювати і спрямовувати як під час виборів, так і під час Майданів», — експерт
3 лютого, 2017 - 13:07
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Стаття «Дня» — «Чому наші революції «ходять задом наперед»?», яка була присвячена першим жертвам на Євромайдані («День» №10 від 23 січня 2017 р.), викликала великий резонанс серед наших читачів. Виходячи з актуальності й температури дискусії, ми продовжуємо обговорення цієї теми, тим більше, що події трирічної давності завершилися в кінці лютого 2014 р. Ми звернулися до наших читачів і експертів із запитанням, яке було винесене в заголовку статті. Тобто йдеться про те, чому суспільство не використовує протестну енергію для структурних змін у країні, як показали Революція на граніті, помаранчеві події, Євромайдан, і як це змінити? Відповіді виявилися абсолютно різними, часто протилежними. Дискусія справді має широкий характер, і не з усім редакція може погодитися. Наприклад, коли говориться про те, що «першим, хто злочинно не використав революційну енергію українців у 1991—1994  роках, був Леонід Кравчук». До діяльності першого президента, звісно, можна ставитися по-різному, однак є мінімум три речі, які можна поставити в заслугу Леонідові Макаровичу: внесок у здобуття незалежності, заборона Комуністичної партії, вирішення політичної кризи через дострокові президентські вибори 1994 р. І, до речі, на початку 90-х Кравчук пропонував націонал-патріотам, зокрема В’ячеславу Чорноволу, разом працювати в уряді. Але останній відмовився. Тому не все так однозначно. Втім, дискусія триває. Чекаємо на ваші відгуки.

«РЕВОЛЮЦІЇ ХОДЯТЬ ПО КОЛУ — ТОМУ ЩО ВЛАДА ПЕРЕДАЄТЬСЯ ПО КОЛУ ВІД ОДНИХ І ТИХ ЖЕ ЛЮДЕЙ»

Наталя КРИВОШЕЙ, журналістка, Кропивницький:

— Як на мене, українські революції ходять по колу. Причин кілька. Перша: український народ має великий досвід революцій і повстань, але не має досвіду державотворення. Друга: немає державотворців — тих, хто здатен спрямувати енергію сотень тисяч людей, які бажають змін у країні, в конструктивне русло, на її розбудову і якісні зміни. Третя: більша частина суспільства або еволюціонує занадто повільно і не встигає за викликами часу, або ж узагалі не здатна еволюціонувати хоча б настільки, щоб збагнути, для чого була Революція Гідності, за що Небесна Сотня поклала своє життя, і що треба зробити, щоб нічого подібного не повторилося. Четверта: наше інформаційне поле часто виконує роль ретранслятора не тієї інформації, яка потрібна суспільству насправді, а тієї, котра потрібна правлячим елітам, щоби присипляти його пильність, вкрасти розум, переключити увагу та створити паралельну реальність, у якій все добре, в якій добрі олігархи нібито піклуються не про власну стабільність, а про стабільність у державі. Завдяки цьому багато хто щиро вірить у те, що, наприклад, подарувати школі комп’ютер — це набагато більша заслуга депутата, ніж написати розумні закони...

Суспільство ще не навчилося навіть розрізняти, коли воно керує ситуацією і коли ним маніпулюють, щоб воно думало, що щось вирішує. Усі ті маніпулятивні технології для мас, які апробовувала Партія регіонів, створюючи пули підконтрольних журналістів, які оперативно «гасили» будь-яку інформаційну пожежу й дезорієнтували населення, псевдогромадських лідерів, які своєчасно очолювали протестні акції і зводили їх нанівець, — прекрасно прижилися при партії Президента, який обіцяв «жити по-новому». Цікаво, наприклад, було спостерігати, як у розпал земельних протестів атошників у Кропивницькому нікому невідома раніше громадська організація з нікому невідомим керівником пропонувала іншим організаціям учасників АТО Кіровоградської області стати під її знамена. На її конференції було присутнє майже в повному складі одне з управлінь ОДА (до слова, очолюване ведучим кіровоградського антимайдану). 

Дезорієнтовані маси легше очолювати і спрямовувати як під час виборів, так і під час революцій. Роль багатьох людей, які називали себе учасниками Майдану, є неоднозначною або ж узагалі направленою проти нього і його здобутків. Однозначно можна сказати, що нинішня влада — це ніяка не нова політична еліта, а спадкоємниця минулої, практично з тими ж самими вадами і традиціями, з тим же світосприйняттям і оточенням. Найстрашніше, що і спирається вона у своїй діяльності на тих людей, що свого часу і ПР; і тут, окрім керівника управління з питань комунікацій з громадськістю ОДА — ведучого антимайдану, слід згадати безпосередніх організаторів — тодішнього голову ОДА Андрія Ніколаєнка та його заступника Олександра Чернявського, які за кілька місяців після Революції Гідності працевлаштувалися на керівні посади в Донецькій ОДА й отримали нагородну зброю від майданівця та нинішнього міністра МВС Арсена Авакова. Власне, це і є пояснення, чому революції ходять по колу, — тому що влада передається по колу від одних і тих же людей. Так, чверть століття тому українські національні сили вибороли Українську незалежну державу в комуністів, а народ знову віддав її комуністам, обравши їх до парламенту. Сьогодні у нас вже немає Комуністичної партії, але комсомол залишився, тільки називається українською владою. І за ним до влади прийдуть діти цих комсомольців, якщо суспільство і далі передаватиме її політикам, які ситуативно, час від часу, в опозиції один до одного, а не тим, хто в опозиції до корупції, олігархів і неправди.

«СТВОРЕНА КУЧМОЮ СИСТЕМА ВІДКАТІВ І КУПІВЛІ ПОСАД НЕ ЗНИКЛА»

Сергій СЕКУНДАНТ, завідувач кафедри філософії та основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету імені I.I. Мечникова, доктор філософських наук, доцент:

— Під час Революції Гідності на Майдан вийшли три сили. По-перше, олігархи, які традиційно використовували владу для особистого збагачення й привласнення державної власності. Вони хотіли позбавитися лише клану Януковича, що представляв інтереси агресивного російського капіталу. По-друге, на Майдан вийшов дрібний і середній бізнес. Він захищав свої економічні інтереси й виступав передусім за створення повноцінної ринкової економіки. Третя сила, яка була на Майдані, — це демократично налаштована інтелігенція, що бажає жити в нормальній правовій державі. Лише для останніх це була «Революція Гідності». Але ні вони, ні представники середнього й дрібного бізнесу своєї мети не досягли.

Правду кажучи, ні Помаранчева революція, ні Євромайдан не були революціями. Лише олігархи досягли своєї мети — влада Януковича була повалена. Але для них це були лише внутрішньокланові розбірки. Вони поставили свого президента. Істотних змін не сталося. Змінилася, щоправда, риторика — тепер вона спрямована на зближення з Європою. Олігархат, як і раніше, контролює всі сфери влади: судову, законодавчу, виконавчу й «четверту» (ЗМІ). І хоча Верховна Рада ухвалила багато потрібних для демократизації суспільства законів, відсутність незалежного суду зводить нанівець будь-які спроби демократичних перетворень. Створена Кучмою система відкатів і купівлі посад, що перетворила Україну фактично на напівфеодальну державу, не зникла. Величезна радянська бюрократична система, не підконтрольна народові, не лише збереглася, а й криміналізувалася. Збереглася й характерна для неї кругова порука чиновників і силових структур (СБУ, суд, прокуратура й поліція). Корупція, як і раніше, має тотальний характер.

Революція передбачає руйнування всієї антинародної за своїм єством державної системи, у якій жоден з демократичних інститутів не виконував своїх функцій: законодавчі й представницькі органи влади, профспілки, суд, прокуратура, міліція й армія захищали інтереси партійного керівництва й створеної ним величезної бюрократичної машини, а не народу. Криваве придушення повстання робітників у Ростовській області в 60-х рр. зайве підтвердження цього. Вони й зараз готові захищати владу. Збереглися не лише інститути тоталітарного державного ладу, а й тоталітарна свідомість. І одне й друге активно використовуються нинішніми «баригами» від влади для особистого збагачення. Як і в Радянському Союзі, у нас усі вибори фальсифікувалися. Якщо в державі немає реально незалежного, тобто некорумпованого суду, то немає верховенства закону. А це означає, що жодні демократичні реформи законним демократичним шляхом неможливі. Ще Арістотель казав, що там, де немає верховенства закону, немає держави. З цієї точки зору наявність зовнішніх атрибутів держави й сильної армії не означає існування держави, як і наявність псевдодемократичних інститутів не означає, що ми живемо в демократичній державі. Якщо прості люди, без зв’язків і грошей, позбавлені природного права на справедливий суд, то про яку демократію може йтися!

Пішов третій рік після революції, а незалежного суду немає. Немає незалежних засобів інформації, немає незалежних профспілок, немає громадянського суспільства. Під приводом спротиву зовнішній воєнній агресії Президент фактично перетворює Україну на таку ж поліцейську державу, якою є сьогодні Росія. Війна для багатьох перетворилася на бізнес. Відкрилася нова ніша, така приваблива для тіньового бізнесу, — військове виробництво. Під приводом зміцнення обороноздатності країни відбувається планомірне знищення дрібного й середнього бізнесу, свободи слова й, що найстрашніше, знищуються наука та освіта. І в цьому винні ми самі, працівники науки та освіти: якщо ми відмовляємося від своїх прав, ми стаємо співучасниками злочину, ми тим самим допомагаємо знищувати науку та освіту. Цілком природно, що стара система чинить опір, тому ми не повинні чекати допомоги ні від кого, тим паче від олігархів.

Усяка революція має бути перманентною. Вона має тривати доти, доки не досягнута найвища мета — створення правової держави й повноцінної ринкової економіки. Для цього ми мусимо позбавитися стереотипів тоталітарної свідомості. Саме науковці-гуманітарії мають чітко сформулювати основні напрями демократичної реформи суспільства. Першочергове завдання — це відділення бізнесу від політики, створення незалежних профспілок, судів і преси. Для цього не обов’язково виходити на Майдан. Усі навчальні й наукові установи країни мають діяти погоджено, розробляти програму реформи, висувати своїх кандидатів і заручитися підтримкою малого й середнього бізнесу. І тут не варто розраховувати на олігархів. У Верховній Раді мають бути політологи, історики, філософи, юристи й журналісти, а не «бариги». Ініціатива тут має належати столичній інтелігенції, й передусім працівникам наукових установ і вишів.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»; Інна ТІЛЬНОВА, Кропивницький
Газета: 
Рубрика: