Ти ніколи не розв'яжеш проблему, якщо будеш думати так само, як ті, хто її створив
Альберт Ейнштейн — один з найвизначніших фізиків XX століття

Чому наші революції «ходять задом наперед»? - 3

«Суспільство як рушійна сила Євромайдану не підготувалося до домінуючої ролі після повалення режиму Януковича», — експерт
6 лютого, 2017 - 18:01
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Експерти «Дня» продовжують ділитися своїми думками з приводу запитання, яке винесене у заголовок. Власне сьогоднішній стан країни свідчить, що після кожної революції, в країні стає гірше. І винен у цьому не лише російський агресор, який напав на Україну. Причини також потрібно шукати всередині. Йдеться про те, чому суспільство не використовує протестну енергію для структурних змін у країні, як показали Революція на граніті, помаранчеві події, Євромайдан, і як це змінити? Пропонуємо продовження дискусії, яка має широкий характер, і не з усім редакція може погодитися. Перші дві частини можна прочитати в «Дні» у №10 від 23 січня 2017 р. та №18—19 за 3—4 лютого 2017 р.

«УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ — ОЧИЩАЮЧІ ХВИЛІ, ЯКІ РОЗБИВАЮТЬСЯ ОБ ВІДСУТНІСТЬ МЕХАНІЗМІВ ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ»

Світлана ОРЕЛ, журналістка, Кропивницький:

— Річниця появи перших жертв на Майдані вчергове нагадує про непокаране зло і піднімає з глибини душі кожної совісної людини й українського суспільства в цілому чесне запитання: «Чому?». Чому немає того очищення, на яке сподівались? Чому зміни, якщо й відбуваються, то так повільно і під постійною загрозою нівеляції та повернення до вихідної точки? Нас використали! Нами маніпулювали! Ось найзручніші й найшвидші відповіді, які «знаходять» численні теоретики від політології, прикладаючи до подій свої шаблони і схеми.

Але кожен, хто виходив на Майдани і в столиці, і по всій Україні, знають, що робили це не з намови, принуки чи, тим більше, матеріальної вигоди, а через палке бажання зламати корупційну систему та побачити розвиток і розквіт рідної країни. І зовсім уже безглуздо порівнювати спротив у сталінському ГУЛАГу із Майданом, мовляв, якби він був так само мирним, то мав би більше шансів на перемогу. Це відверте фарисейство. Бо з боку протестувальників Майдан був цілком мирним і кров проливалась не з ініціативи тих, хто хотів змін. Та й якщо говорити про «мирність» табірних бунтів, то там пролилось незрівнянно більше крові. Якщо на Майдані працювали досі не названі поіменно снайпери, то в таборах протестуючих давили танками, де відразу гинула не одна сотня. Скільки вже тих українських Небесних Сотень у Божих чертогах? Чи прийдуть вони нам на поміч?

Та у Бога немає рук, крім наших. Історичний досвід свідчить, що революції приносять швидкі й радикальні зміни насамперед тоді, коли спираються на жорсткі тоталітарні механізми реалізації їхніх ідей. Більшовицька революція зуміла підкорити і перебудувати осяжний їй простір, але який кінцевий результат ми одержали? Світ переконався, що тоталітаризм — глухий кут суспільного розвитку, архаїчний інструмент, непридатний для сучасності. Українські ж революції і сто років тому, і новітні, на жаль, поки не мали ні прийнятних механізмів втілення їхніх ідей, ні достатньо підготовлених виконавців. До речі, Майдан якраз і продемонстрував певний поступ: у структурах влади з’явилась невелика кількість людей, які все-таки просувають інституційні зміни. Але їх поки що дуже мало.

Нація увійшла у період своєї державності дуже слабкою, дезорієнтованою, без чітких уявлень про інституційні моделі та їхню ефективність. А ентропія, як відомо, має потужний внутрішній потенціал. Тож і не дивно, що державу й країну опанував олігархат, як слизом і болотом її заливало пристосуванством, фальшем, безнадією, безвір’ям, на яких зростали облудні лідери та популісти. І навіть при цьому українські революції не ставили за мету виключно матеріальні вигоди, у їхньому центрі — Честь, Справедливість, Гідність. Це речі самодостатні, тож, якщо хтось і намагався чи намагається скористатися чи маніпулювати ними, то це його проблеми. Уявімо собі, що цих революцій не було. На що б перетворилась наша країна, та й чи була б вона взагалі?

У цих очищаючих хвилях, таки поступово формується і те розуміння необхідності витворення механізмів, як поставити країну на рейки розвитку, і та еліта, яка муситиме це зробити. Для цього нам треба докласти ще чимало інтелектуальних зусиль, але найперше, мабуть, моральних. Цей процес триває. Не варто впадати у самоїдство і безнадію. Треба вірити, думати і працювати над створенням того фундаменту, котрий дасть можливість реалізувати кращі ідеї, заради яких принесено наші жертви.

«У СУСПІЛЬСТВІ СФОРМУВАЛАСЬ КРИТИЧНА МАСА ТИХ, ХТО ХОЧЕ «ПЕРЕЗАСНУВАТИ» УКРАЇНУ»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог, журналіст, Луцьк:

— Якщо росіяни існують від війни до війни, то українці живуть від революції до революції. Але, на диво, українські революції чомусь не покращують життя народу, не спонукають до якісної зміни еліт. Щоденно розбудовувати економіку, інститути громадянського суспільства, правову і соціальну державу виявилось набагато важче, ніж із ненавистю до остогидлої і корумпованої влади вийти на масові протестні акції. Саме тут і мала б проявитись оновлена й якісна політична еліта, котра очолила б карколомні суспільні зміни. Але у верхніх ешелонах влади десятиліттями відбувається лише слабо замаскована ротація кадрів — при владі після всіх революцій залишаються ті ж самі.

Тому вже й не дивуємось, що Україну на перемовинах у Мінську представляють Кучма та Медведчук. Революційні Майдани для українців сьогодні отримали майже сакральне значення. Так восени 1990 року в Києві на тодішній Жовтневій площі столиці вперше через 73 роки після Української революції — з’явився Майдан — Революція на граніті. Згодом у 2004 році спалахнув Майдан «кольоровий» — Помаранчева революція, яка стала успішною спробою монолітного єднання в політичну націю українського народу проти фальсифікації на виборах.

З цього часу Майдан трактують не як територію, а саме як Революцію. Відтепер до революційних Майданів апелюють політики, ним владі погрожують радикальні маси. Президент-утікач Янукович назавжди ввійде у вітчизняну історію, як особа, чиї дії двічі спонукали до аж двох революцій — Помаранчевої та Революції Гідності. Влада ПР і Януковича створили структуру не просто корупційної вертикалі, а систему, за якої правоохоронні органи демонстративно обслуговували олігархів та злочинців, а корупційні внески стали паралельним другим обов’язковим податком. Політична еліта виявилась занадто слабкою, щоб протистояти цій вибудуваній клановій кримінально-корпоративній системі, яка знищила будь-яку противагу між владою і опозицією, політичну рівновагу в кадровій політиці між регіонами України та елементарну людську гідність у «маленького українця». Тому чергова Революція Гідності не могла не спалахнути. Вона мусила наочно продемонструвати громадянську солідарність мешканців усієї України, котра впродовж власної історії так часто виживала всупереч усім асиміляторським акціям окупантів. Тодішні гасла євроінтеграції відображали швидше бажання руху до ідеалу, ніж дійсне прагнення по-справжньому інтегруватись в ЄС.

Але сьогодні в суспільстві сформувалась критична маса тих, хто хоче «перезаснувати» Україну, оскільки вітчизняна «лжееліта» намагається вчергове згасити революційний порив мас, пропонуючи натомість лише плани реформ та імітовану демократію. Цього року ми відзначатимемо 100-річчя Української революції 1917—1921 рр. У ті роки, коли розпадались світові імперії, практично всі східноєвропейські нації завоювали незалежність, але 30 мільйонам українців цього досягти не вдалось, хоча тогочасні українці в боротьбі за свободу віддали набагато більшу кількість життів, ніж будь-яка інша нація Східної Європи. У 1917 р. українці вимушені були створювати державу, ще не повністю завершивши формування нації. Відсталість процесу національного будівництва була наслідком низького рівня національної свідомості у широких верств населення, а інтелігенція, котра була рушієм національного творення, становила на той час всього 2—3% від усього населення, проте й серед неї далеко не всі підтримували ідею створення незалежної України. Тоді також багатьом українцям, котрі майже три століття прожили в складі Росії, було психологічно важко розірвати зв’язки з північним сусідом. Цим і пояснюється нерішучість тогочасної політичної еліти в питаннях суверенітету і постійне схиляння до автономії, або федералізму у складі Росії.

Тоді й сьогодні вагомим чинником революцій був зовнішній фактор. І більшовицька Росія, і нинішній Кремль не уявляють Україну окремою від РФ державою і сприймають українців як субетнос російського народу, а нашу культуру та мову — як штучні та неповноцінні. Як сто років тому європейські країни Антанти відвернулись від нас через незнання реального стану справ, української проблематики та могутній вплив московської пропаганди, так і сьогодні ЄС дивиться на події в Україні через призму власного бачення (незнання) наших реалій та під впливом пропаганди «Русского мира», як складової інформаційної війни Кремля. Парадоксально, але тогочасні події практично повністю повторюються сьогодні! Під час усіх українських революцій протестні маси чітко знали, чого вони не хочуть, але важче уявляли, за що конкретно вони борються і зовсім туманно усвідомлювали, як втілювати шлях до кінцевої мети. Сто років тому і сьогодні в політичному керівництві сучасних українських революцій було і є достатньо ідеалістичних, недосвідчених, хоч і патріотично налаштованих лідерів, які часто починають діяти, перш ніж усвідомлюють, як дійсно реалізувати кінцеві прагнення. Лише щоденна цілеспрямована нелегка праця на результат під проводом оновленої патріотичної еліти, якісні освіта та сучасні знання здатні вивести Україну з епохи перманентних безрезультатних революцій у сім’ю передових націй ХХІ століття. Лише тоді ми зможемо перетворити політичні здобутки у соціальні наслідки.

«МАЙДАН ЗМІНИВ СВІДОМІСТЬ БАГАТЬОХ ПРОСТИХ УКРАЇНЦІВ, АЛЕ ЦІ ЗМІНИ НЕ ТОРКНУЛИСЯ СИСТЕМИ ВЛАДИ»

Тарас БУКРЄЄВ, історик, викладач, Херсон:

— Останнім часом на лекціях мені дедалі частіше ставлять запитання стосовно недавніх подій зими 2013 — 2014 років і сьогоднішніх подій на сході нашої держави та в Криму. Запитання стають дедалі складнішими, а дискусії все гострішими. Чому ми протестну енергію не використовуємо для структурних змін у країні? Чому Революція Гідності, Помаранчева революція та Студентська революція на граніті не принесли очікуваних змін? Це невеликий перелік запитань, з якими все частіше зіштовхуюсь в аудиторії.

Я розумію розчарування молоді, їм дедалі частіше спадає на думку, що всі спроби революційних змін приречені. Розкручені ідоли стали розчаруванням, незасвоєні гіркі уроки, нерозслідувані вбивства — все це викликає зневіру в більшості пересічних українців. Політики, котрі прийшли до влади після Майдану, зробили все для того, щоб звести нанівець всі ті позитивні імпульси, які існували в суспільстві після буремних місяців зими 2013 — 2014 років.

Як на мене, Майдан змінив свідомість багатьох простих українців, але ці зміни не торкнулися системи влади. Державна машина залишилась на своїх рейках і відбудувала стару систему в ще потворнішому вигляді. Причиною цього, передусім, є те, що громадянське суспільство, котре було рушійною силою Революції, не змогло зайняти в постреволюційній Україні керівного місця, не було вироблено переможну стратегію на майбутнє.

Для більшості учасників Майдану стало одкровенням те, що перемога Революції не є запорукою світлого майбутнього. Майдан/Революція є підґрунтям, а не шляхом до формування нової політичної еліти, котра й має виконувати функцію розбудови постреволюційної держави, суспільства.

На жаль, можна констатувати, що після подій Майдану в Україні поки нічого суттєво не змінилося: олігархи не дають провести реформи в країні, політики не можуть їм протистояти, корупція залишається звичним явищем, недовіра народу до влади значно зросла, колишні союзники по барикадах не можуть визначитися, хто є більшим героєм. Нинішня влада не має волі вирішити внутрішні конфлікти в країні. Взявши владу у свої руки після Майдану, вона так і не змогла розумно нею розпорядитися і впоратися з ситуацією.

Залишається сподівання, що паростки Майдану проростуть через молодь, котра зараз ще сидить у лекційних аудиторіях або тільки встала з університетських лав. Я все ж таки дивлюся з оптимізмом у майбутнє й вірю, що не так легко поховати запал суспільства після Майдану.

Підготували Наталія МАЛІМОН, «День»; Інна ТІЛЬНОВА, Кропивницький; Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments