Де межа між люстрацією та піаром?

Напередодні парламентських виборів Президент Володимир Зеленський зробив низку заяв і дій, які мали допомогти партії «Слуга народу» мобілізувати електоральну підтримку. І як показали результати голосування, президентській політсилі вдалося не просто мобілізувати виборців, а й перемогти, здобувши одноосібну більшість у парламенті.

Однією з передвиборчих ініціатив Президента став проєкт закону під назвою «Вдосконалення механізму очищення влади» про люстрацію високопосадовців, які працювали в період із 23 лютого 2014 року до 19 травня 2019 року. Якщо вони не були звільнені за власним бажанням, то не зможуть обіймати відповідні посади впродовж наступних десяти років. Плюс до переліку існуючих у Законі «Про очищення влади» заборонених посад додаються так звані виборні посади (народні депутати, Президент України).

Наразі про цей законопроєкт трохи призабули, адже своє піар-завдання він виконав. Автори ініціативи прекрасно усвідомлювали нереальність прийняття відповідного документа до виборів. Але тепер, за умови монобільшості партії «Слуга народу», шанси прийняти законопроєкт значно зростають. Тому ми вирішили розглянути це питання, нагадавши його історію й оцінивши правильність підходу чинного Президента.

Закон України «Про очищення влади» був прийнятий 16 вересня 2014 року. Згідно з ним високопосадовці, що були при владі за радянських часів та режиму Віктора Януковича (з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року), а саме: співробітники органів внутрішніх справ та прокуратури, держслужбовці та представники органів місцевої влади, представників судової влади, які перебували на цих посадах від 1 року і більше отримували заборону обіймати державні посади на термін 5 або 10 років.

Нова влада, по-суті, продовживши часові терміни очищення влади і розширивши коло осіб, яких треба люструвати, пішла шляхом своїх попередників. Адже найголовніше — немає перегляду підходів до питання люстрації, про що останні п’ять років говорили як в Україні, так і за кордоном. 

Насамперед нагадаємо заяву президента Венеційської комісії, яку він зробив ще в березні 2016 року: «Закон про люстрацію в нинішньому вигляді повинен бути змінений, тому що він не повністю відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права». Також нинішня влада фактично ігнорує висновки Венеційської комісії, які були зроблені ще в грудні 2014-го:

Кожен випадок люстрації має бути адресним, тобто розглядатися в індивідуальному порядку. Це означає людина може бути покарана лише, якщо були достатні докази для підтвердження її антидержавницької діяльності саме на період зайняття даної посади.

Факт зайняття певної посади не повинен розглядатися як презумпція вчинення людиною протиправних діянь, адже навіть якщо колишня влада вважається «загрозливою», далеко не всі її представники підтримували всі дії.

Люстрація повинна проводитися єдиним, спеціальним, безстороннім органом

Відомим і показовим прикладом так званої люстрації стало звільнення адмірала Ігоря Кабаненка. За те, що в Генштабі ЗСУ за часів президентства Віктора Януковича він боровся з російським впливом його виштовхнули з армії і почали переслідувати в судах. Але парадокс: 2014-го вже постмайданна влада його все одно люструвала. Як зазначив нещодавно в інтерв’ю «Дню» сам Ігор Васильович: «Звинувачувати усіх підряд не можна — не може бути колективної відповідальності. Ми повинні опиратися на демократичні засади. В будь-якої особистості є права, і вона не може бути позбавлена цих прав без відповідного рішення суду. Люстрація, яка була 2014 року, автоматично з виходом закону позбавила людей певних посад, навіть без судового рішення та доказів. Це явне порушення. Має бути незалежний суд, прокуратура, які повинні ці питання досліджувати, і якщо людина винна — карати. Все інше — це не демократичні принципи».

Про світову практику в цьому питанні розповідає кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави та права ім.В.Корецького НАН України Микола Сірий: «У світовій демократичній практиці сформувався чіткий підхід щодо люстраційних законів, який полягає в наступному: прийняття подібних законів допускається лише в короткий історичний період часу як реакція на гострі соціальні події. Для нормального часу прийняття подібного закону вважається недопустимим, адже він не є конституційним. Демократичний світ не схвалює прийняття таких законів, а їх розширення це також є формою прийняття. За умови такого закону не може застосовуватися інструмент колективної відповідальності за дії у владі. Я впевнений, що коли ці зміни до законопроєкту розглядатимуться у Верховній Раді, світова спільнота відреагує доволі жорстко. Закон 2014 року, на мою думку, був цілком обґрунтованим, адже став реакцією на негативні наслідки режиму Януковича, разом з тим практика його застосування мала дуже серйозні недоліки».

Важливо розуміти, що так зване очищення влади не є злом, якщо правильно застосовувати ці механізми в потрібний період для країни. Є немало прикладів із історії країн Центральної Європи, в яких подібні закони призвели до якісних змін на краще в державній політиці.

«Проводячи паралелі, зауважимо, що в країнах постсоціалістичного табору люстрація була пов’язана з «комуністичним минулим», за якого всім особам, що працювали на режим та вчиняли злочинні, з точки зору нової влади, дії, заборонялось обіймати посади в органах державної влади, освітніх та наукових установах тощо: — наприклад, у Польщі законодавство щодо проведення люстрації сформувалось лише в 2006 — 2007 рр. та має на меті перевірку всіх осіб, які вступають на державну службу, на предмет причетності їх до колишнього комуністичного режиму. Однак концептуальне осмислення самого процесу очищення влади розпочалося ще в 1997 р., коли було створено спеціальну інституцію, відповідальну за процес люстрації. Процес люстрації в Польщі — це не суто люстрація, але й оприлюднення даних про минуле людей, які стають публічними.

У Чехії люстраційний процес також пов’язаний із декомунізацією: під час проведення люстрації впродовж 1991—2000 рр. був опублікований список 140 тисяч осіб, які в 1948—1989 роках співпрацювали з комуністичним режимом. Для них на п’ять років встановлювались обмеження щодо перебування на посадах у органах державної влади. До речі, чеський досвід люстрації вважається найбільш успішним і завершеним», — йдеться в статті «Люстрація в Україні як засіб легітимації нового політичного режиму», яка була опублікованої у виданні «Політичне життя».

Чи, може, прихід кожної нової влади знаменувати люстрацію своїх попередників? Ні, звичайно. До речі, хіба за часів Леоніда Кучми чи Віктора Ющенка не було тих, кого можна люструвати, тим паче, за часів другого президента якраз і формувалася кланово-олігархічна система? Отже, дуже важливо розглядати кожен злочин окремо від періоду правління того чи іншого президента. Спроби популістичними заявами консолідувати суспільство перед виборами, ігноруючи світовий досвід і права людини в питанні очищення влади, хибний шлях. Навіть за правильності засадничих ідей Закону «Про очищення влади» втілення має бути відповідним до демократичних стандартів. Тим паче, не можна використовувати люстрацію для боротьби зі своїми політичними опонентами, як це було за минулої влади. До кожного аспекту потрібно підходити з відповідним професіоналізмом та розумінням ситуації: аналізувати досвід інших країн, дослухатися до думок експертів, витрачати достатньо часу на всі можливі поправки та уточнення. Особливо це стосується тих законопроєктів, які торкаються долі людей.

ГОЛОС З «ФЕЙСБУКА»

Чиновники на загал видають секрети високих стосунків