Дефекти трансформації...

Іноді щодо професорів українських університетів складається враження, ніби їм, як правило, притаманний радянський тип мислення, вони мало цікавляться сучасними концепціями та розвитком української політики. Розмова зі Світланою БАБЕНКО, соціологом, керівницею магістерської програми «Гендерні студії» факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доценткою, кандидатом соціологічних наук, якісно змінює таке сприйняття. Спілкуємося про проблеми трансформації з посткомуністичної держави на європейську, виклики для суспільства під час війни, рейтинги Зеленського та гендерну політику.

«ПОТРІБНІ КРОКИ, ЯКІ МОЖУТЬ КОНСОЛІДУВАТИ СУСПІЛЬСТВА»

— Минає шість років після Євромайдану і початку російської агресії. Як би ви оцінили стан українського суспільства після тих подій?

— З одного боку, українське суспільство прокинулося і стало будувати національну ідентичність більш систематично та у різних напрямах, починаючи з мовних, культурних питань, книговидавництва та кіновиробництва — це консолідація на рівні громадянського суспільства. Набагато більшою стала залученість людей у волонтерську діяльність, підтримку власних проєктів, зокрема на рівні територіальних громад. З іншого боку, ми маємо безпрецедентну ситуацію зі зростанням впливу гібридної війни, зокрема через ЗМІ, соцмережі, бото-системи. Водночас, після приходу нової влади відчуваємо своєрідну переоцінку риторики, яка протягом п’яти років була більш проукраїнською.

— Як війна вплинула на вивчення соціуму та суспільних настроїв в Україні? 

— Війна, безумовно, вплинула на суспільство, особливо через безпосередню загрозу в регіонах, які розташовані на лінії розмежування і ближче. Ми маємо близько 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб на території України. Тому варто було переоцінити дуже багато системних сервісів, які є у суспільстві, зокрема медичну допомогу, яка надавалася за місцем реєстрації, що, по суті, залишалося пропискою. І ті зміни у законодавстві, які привели до зрушень у системі доступу до медичних послуг за заявою, — це дуже важливий крок. Військові й ті, хто повертається з війни, мають стати приводом для спеціальної уваги та програм підтримки у суспільстві, оскільки зміна сприйняття цих людей, травматичний досвід мають бути рушієм зміни у системі надання психологічної допомоги, порозуміння у соціумі, починаючи від більш емпатичного ставлення одне до одного. Наприклад, заборона феєрверків, зменшення (чи заборона до завершення війни) російського контенту в публічному просторі — на мій погляд, дуже потрібні кроки, які можуть консолідувати суспільства, хоча кампанії щодо взаємопорозуміння та культурної політики щодо цього замало.

«У НАШИХ ЛЮДЕЙ ЩЕ ДУЖЕ БАГАТО ПОЄДНУЄТЬСЯ НЕСУМІСНОГО»

— У вас є спільні наукові праці з британськими колегами про постсоціалістичні трансформації країн Східної Європи. Як би ви оцінили цей процес в Україні? Він завершився чи ще триває?

— У 2004 році було проведено кілька конгресів, присвячених питанню: які критерії завершення посткомуністичної трансформації? Саме цього року більша частка посткомуністичних суспільств вступала до Євросоюзу. Для тих суспільств цей перехід насправді був транзитом від Радянського до Європейського Союзу, вступ до нього часто ставав критерієм завершення переходу.

В Україні ситуація складніша тому, що до 2004 року в нас не було визначеності, що ми прямуємо в ЄС. Була політика «і туди, і сюди, і нікуди». Дуже показовими є дані замірів громадської думки до 2004 року, коли набиралася більша частка людей, які вважали, що ми не маємо рухатися ані до Європейського Союзу, ані до митного з Росією, а мати свій, третій шлях. Особливість складності процесу в тому, що трансформація — це систематичні цілеспрямовані реформи, які мають на меті результат: зміна у політичній, економічній, правовій та культурній сферах суспільства. Якщо ми маємо це як програму — змінюємося у тому напрямі, який є визначеним як стратегічна ціль. З точки зору соціологічного аналізу можна сказати, що зміна радянського типу суспільства через період турбулентності переводить трансформаційний процес у якісно інший стан, який теж є системним і відтворюваним у часі. Якщо дивитися на Україну — ми не маємо стабільного відтворення суспільства у новій якості, проте маємо системні кризи раз на 5—10 років. У нас відбуваються суттєві зміни, і, за всіма критеріями, ми все ще знаходимося у трансформаційному процесі, втім існують певні реверсивні моменти, пов’язані з ностальгією за СРСР, які хоч і зменшуються з часом за зміни поколінь, однак все ще мають розповсюджені амбівалентні переконання, про які дуже часто говорить Володимир Паніотто за результатами моніторингів КМІСу: «У наших людей ще дуже багато поєднується несумісного». Ми хочемо мати підприємців, середній клас, демократію і водночас хочемо, щоб держава нам багато чого гарантувала і забезпечувала, але уникаємо сплати податків, за рахунок яких це може бути можливим, та з недовірою ставимося до заможних людей — тобто дві не дуже сумісні між собою соціально-економічні моделі.

«В УКРАЇНІ КЛАС ДРІБНИХ ВЛАСНИКІВ ПОКИ НЕ СФОРМУВАВСЯ»

— Які помилки за роки незалежності не дали нам зробити якісний транзит? Чому ми, умовно, не повторили шляху Польщі чи балтійських країн?

— Якщо говорити про країни Балтії, там усе досить просто: одна Естонія, яка найефективніша у процесі реформ, — це 1,2 мільйона населення, тобто менше, ніж Київ чи Харків. Другий момент: у Балтійських країн була єдність між елітами та населенням щодо напрямку розвитку — та програма, яку вони започаткували, — переоцінка періоду СРСР як радянської окупації. У Таллінні є перший і чи не єдиний на теренах пост-СРСР музей окупації, в якому представлена нацистська окупація і радянська окупація 1940-х років одночасно як одна експозиція. Це переоцінка минулого і, відповідно, вибудовування чіткої проєвропейської стратегії на рівні еліт, які, хоч як змінювалися протягом тих 10—20 років, але дотримувалися чіткої та непохитної стратегії. Для того, щоб стати членом ЄС, вони змінювали банківську систему від радянського карбованця до власної, неперехідної валюти, піднімаючи її престижність через національну свідомість і, звичайно, допомогу європейського банку розвитку і реструктуризації, і згодом одними з перших запровадили євро.

Якщо ми порівнюємо з Польщею, то тут уже наші країни більш співмірні за територією, кількістю населення (станом на 1990 рік у них 38 мільйонів, у нас — 52). Проте, знову ж таки, відмінність у політиці щодо чіткої стратегії трансформації. Ми знаємо про «шокову терапію» Бальцеровича. У порівнянні з нашою політикою «шоку без терапії» 1990-х років, яка дуже серйозно відкинула наші можливості, ідея необхідності трансформації та ідея повернення до Європи у Польщі була ключовою. Вони також переосмислювали радянський період як період зовнішнього насильницького тупикового шляху розвитку.

В Україні такого не було: проєвропейська еліта, на жаль, не виграла вибори ні в 1991-му, ні в 1994-му роках, і ця політика «шокової терапії» не була реалізована, замість неї було реалізовано політику банкрутства власників через банкрутство радянського «Сбербанку». У чому полягала «шокова терапія» у Польщі? У тому, що спершу була приватизацією дрібної власності, яка дала можливість полякам стати власниками свого дуже маленького сімейного бізнесу чи фермерства. Ті накопичення, які у людей були до 1989-го, вони змогли реалізувати і сформувати цей клас, який є основою ринкової економіки. В Україні пішли шляхом приватизації великих підприємств, тобто створення великого бізнесу і олігархату через банкрутування власного населення, коли всі заощадження, які були, потім виявилися папірцями, що нічого не вартують. А ваучерна приватизація, яка була за зразком Польщі, коли люди навіть безкоштовно могли отримувати ваучери на землю та акції підприємств, на яких вони працювали, через гіперінфляцію була втрачена, адже вони просто за копійки ці ваучери віддавали великим власникам, які змогли це все конвертувати у величезні капітали. В Україні клас дрібних власників не сформувався, що також є перепоною у забезпеченні добробуту масової частки населення та, згодом, демократизації суспільства.

«ПРОБЛЕМА — ВЕЛИКА МЕДІЙНА ЗАЛЕЖНІСТЬ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА»

— У Президента досі зберігається доволі високий рейтинг, а от у владної команди він падає. Як би ви пояснили це явище?

— Мені здається, що з особистістю президента накладається два моменти: по-перше, це пострадянський феномен, коли ми хочемо бачити очільника влади з позиції людини, що вирішує всі питання, на відміну від демократичної системи, у якій, все ж, ключові питання вирішуються інституціями. Радянська система була дуже заточена на російський тип ієрархічної організації влади: «Барин к нам приедет, барин нас рассудит». Зеленський дуже добре вписується у цей образ через свою поведінку, коли він лає службовців чи грозиться їх звільнити. Ще одна проблема — велика медійна залежність нашого суспільства: на сьогоднішній день досі 80% населення отримує інформацію через телевізор, і, виходячи з того іміджу, який транслюється через ці ЗМІ, люди сприймають картинку як дійсність. Аналіз причин вибору Зеленського як протестної фігури не відрізняє рівня особистості пана Зеленського від того образу Голобородька, який був створений у серіалі «Слуга народу» і експлуатований великою мірою у передвиборчій кампанії як спосіб поведінки, який демонструє президент і дотепер. Цей імідж і медійна підтримка все ще спрацьовує на високий рейтинг президента, хоча він усього за півроку зменшився з 73% підтримки на виборах до 53% у листопаді 2019 р.

«ГЕНДЕР — ЦЕ СОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР СТАТІ, ТОДІ ЯК СТАТЬ — ЦЕ БІОЛОГІЧНА ВИЗНАЧЕНІСТЬ ЛЮДИНИ»

— Ви керівниця магістерської програми «гендерні студії», для українського суспільства це дещо новий вимір. Чи не могли б ви пояснити детальніше, на чому акцентується навчання у цій програмі, що таке гендер і чим він відрізняється від статі у звичному для нас розумінні?

— Дійсно, наша магістерська програма є унікальною для України, бо це перша програма, яка дає диплом, де написано, що ця людина — фахівець з гендерних студій. У сучасній Європі немає університету, де не було б курсу чи програми з гендерних студій. Чому? Бо суспільство змінюється у бік збільшення свободи людини та рівності прав і можливостей. Гендер — це соціальний вимір статі: ті ролі, очікування, стереотипи, які нав’язуються людям відповідно до їхньої статевої приналежності. Тоді як стать — це біологічна визначеність людини, і тоді гендерні очікування можуть бути такого роду: чоловік — той, хто забезпечує родину, а жінка — та, хто виховує дітей і займається хатньою роботою. Це класичні гендерні ролі, закладені у нашій культурі. Однак на сьогодні з 7,6 млн дітей майже половина (3 млн) живуть у так званих неповних сім’ях, переважно з мамою та бабусею, тож саме жінки щонайменше у 50% випадків забезпечують родину. І з цього має виходити соціальна політика, де ключовим є поняття гендерної рівності, а не стереотипи чи ідеальні типи «традиційної родини». Гендерна рівність — це, перш за все, про рівність прав та можливостей людини у суспільстві незалежно від її статі та сексуальної орієнтації: права та можливості отримати освіту в тій професії, до якої є більше здібностей (а не маркованих як «чоловічі» чи «жіночі»), отримувати за свою роботу відповідну оплату (на сьогодні оплата роботи жінок у середньому на 23%, а в деяких галузях на 35% нижча за оплату праці чоловіків), посади та приймати рішення, не бути сексуально експлуатованим тощо.

Сьогодні дуже важливим є забезпечення гендерної рівності, яка стоїть на п’ятому місці у списку 17 цілей глобального розвитку ООН. Це ті цілі, які прийняті як стратегічна програма розвитку до 2030 року для зміни людства в цілому і кожного суспільства зокрема у бік сталого розвитку. Елемент гендерної рівності є дуже важливим, адже пов’язаний з усіма сферами життя людей, бо він стосується становища жінок та чоловіків у суспільстві, ставлення до них, можливості самореалізації, тобто стосується кожної особи

Рівень гендерної рівності та нерівності також вимірюється представництвом у прийнятті рішень. Якщо ми говоримо про парламент, і у ньому немає збалансованого представництва, то чоловіки приймають рішення щодо питань, які стосуються великою мірою чи більшою мірою жінок. Зараз ми маємо дебати щодо легалізації проституції, щодо абортів і їх заборони, а якщо ці рішення приймають чоловіки — вони не враховують дуже велику кількість проблем, які безпосередньо наявні саме у жіночому досвіді.

Гендерний паритет веде до збалансованих рішень, які допомагають вирішити питання у найбільш ефективний спосіб. Так само, дуже гучні зараз розмови щодо традиційних цінностей, питань про народжуваність, і ми бачимо велику кількість чоловіків, які просувають цю проблематику. Про що говорять феміністки у цьому вимірі? Про необхідні зміни у економічній системі, яка б підтримувала дитячі садочки, сприятливі до родин з дітьми робочі місця (а не закладений у новому законопроєкті про працю безлімітний за часом роботи на добу контракт), необхідність надання оплачуваної декретної відпустки за доглядом за дитиною і для мами, і для батька, а якщо ми говоримо про збільшення кількості дітей, треба кардинально змінювати систему забезпечення цього процесу, а не просто покласти все на жінку, бо воно і зараз так є, і тому не працює. Фокус на вирішення питань з точки зору тих, кого це стосується, — один із принципів фемінізму, базований на принципі людської гідності кожної людини, що є адекватним для сучасного розвитку суспільства та родини. Коли ми говоримо про розвиток, а не виживання, — світ наразі є більш індивідуалізованим, і у ньому джерелом розвитку постає забезпечення рівних можливостей для самореалізації кожної людини в родині, суспільстві, глобальному світі.

«У НАС ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ ГЕНДЕРНИЙ РОЗРИВ У ОПЛАТІ ПРАЦІ, ОСОБЛИВО У ВИСОКООПЛАЧУВАНИХ ВИДАХ ЗАЙНЯТОСТІ»

— На ваш погляд, з якими проблемами сучасні жінки стикаються в Україні найбільше?

— Перше, це розповсюджене уявлення, що у нас і так є рівність, яка досягнута за радянських часів. У нас збільшується гендерний розрив у оплаті праці, особливо у високооплачуваних видах зайнятості. За рейтингами гендерної рівності, Україна знаходиться всередині — і зменшує свої позиції у різних вимірах, але щодо розповсюдження та просування гендерних стереотипів ми маємо протилежну динаміку із приходом «нових» облич у політику, які після приходу до влади зненацька виявилися «консерваторами». Друге — взаємна підтримка жінок, та проблема доступу жінок до прийняття рішень, політичної влади та керівних посад. Це характерно не лише для жінок, а й для суспільства загалом — проблема довіри і взаємної підтримки. Третя проблема пов’язана з насильством, що є у житті дуже великої кількості жінок: фізичне, сексуальне, психологічне, економічне, яке на сьогодні є дуже часто звичаєвою практикою традиційних відносин, до яких нас закликають під обгорткою «традиційних сімейних цінностей» і на боротьбу з якими спрямована Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно діток і домашньому насильству. На боротьбу з цими явищами спрямована відома «Стамбульська конвенція», яку вже вкотре не ратифікувала Верховна Рада. Дослідження, яке проводив фонд народонаселення ООН за 2018 рік — «Маскулінність та насильство щодо жінок в Україні», показує, що серед чоловіків, які мають досвід насильницької поведінки, переважна більшість зазнала насильства щодо себе та вважає, що вирішення питання насильства у родині — внутрішня сімейна проблема, у яку ніхто не має втручатися. Ми маємо змінювати це ставлення.