Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Дві сторони російського імперіалізму

Керченський конфлікт у динаміці геополітичної експансії Москви
24 січня, 2019 - 19:10
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

25 листопада 2018 року в міжнародних водах Чорного моря велика група російських військових кораблів за підтримки гелікоптерів та літаків атакувала два українські малі броньовані артилерійські катери — «Бердянськ» і «Нікополь» — та рейдовий буксир «Яни Капу» після їхньої невдалої спроби пройти Керченською протокою в Азовське море.

У відповідь Президент України оприлюднив Указ «Про введення воєнного стану в Україні» й подав на розгляд Верховної Ради України пропозицію затвердити його законодавчим актом. Пізно ввечері наступного дня Верховна Рада підтримала ініціативу Президента, скоротивши дію воєнного стану до одного місяця і прийнявши окрему постанову про проведення чергових президентських виборів 31 березня 2019 року.

Це голі факти, а між ними — маса взаємовиключних інтерпретацій цієї події. І не дивно, адже Керченський конфлікт миттєво увійшов в топ найважливіших новин світових ЗМІ. Одночасно запрацювала потужна російська пропагандистська машина, намагаючись вмонтувати в інформаційний мейнстрим власну картину бачення конфлікту. На війні як на війні. Це типовий розвиток протистояння впродовж п’ятьох років воєнної агресії Росії проти України. Новим, як на мене, в цій ситуації стала реакція на подію частини українського політикуму та ЗМІ, зокрема й незалежної блогосфери, коли в ході палкого обговорення проблеми якось непомітно відбулося зміщення пріоритетів із горизонту національних загроз до внутрішньополітичних проблем. Розгляд заходів протидії зовнішній агресії став розглядатися виключно крізь перспективу майбутніх президентських виборів. Зауважимо, що це відбулося не через якусь таємну змову, а через очевидне домінування корпоративних інтересів над національними. І це, необхідно визнати, гранично небезпечна тенденція, бо подібна ціннісна рефлексія наглядно демонструє широкий розрив лінії оборони, використовуючи який зовнішні актори намагатимуться впливати на внутрішньополітичні процеси в Україні.

СТРАТЕГІЯ РУЙНУВАННЯ ТИЛУ ВОРОГА

Ключовим концептом підривної діяльності російських спецслужб в Україні є ослаблення волі українського народу до опору. В умовах фактичної війни це, передусім, реалізовуватиметься у стимулюванні так званих антивоєнних настроїв, підготовки добре законспірованого і структурованого «руху за мир». Тим більше, що досвід «боротьби СРСР за мир у всьому світі» в часи холодної війни і його здобутки вивчають у престижних ВНЗ Росії — від профільних академій МЗС, ФСБ та Генерального штабу до цивільних університетів. Ретроспективний погляд в минуле дозволяє зробити неупереджений висновок, що брежнєвський «мирний наступ» на сумління громадянського суспільства західних держав був достатньо ефективним, йому вдалося відчутно «зв’язати руки», наприклад, уряду США в часи в’єтнамської війни. Можна стверджувати, що сьогодні в Україні активно ведеться підготовка до реалізації подібного процесу, зокрема через просування «миролюбних» пунктів у передвиборчих програмах окремих проросійських кандидатів у президенти. Вибори є зручною формою для легітимізації подібної підривної роботи. Зрозуміло, що гасла «боротьби за мир» корелюючись з ідеальними християнськими цінностями «не вбий», «прости ворога свого» — і їм подібними гуманістичними максимами, безвідносно до контексту застосування викликають в простих людей позитивний відгук. На це і розраховують «палії війни», намагаючись перевернути усе догори дригом, створити ситуацію, коли вбивці переконуватимуть своїх жертв у аморальності чинити опір ґвалтівникам; нав’язуватимуть думку, що капітуляція перед «руськім» агресором є виправданим моральним актом. Російська агентура (політики, журналісти, громадські діячі) займатиметься інтенсивним оглупленням масової свідомості українців, щоб дестабілізувати глибокий тил противника, зробити його вразливим.

Другим важливим концептом зовнішньої політики РФ в Україні є боротьба з «кривавим режимом» за свободу, демократію і толерантність. Попри виразну гротескність цієї ситуації, її не варто недооцінювати, бо за поверхового розуміння демократії як поведінкової вседозволеності, особливо під час війни, подібна політика створює захисний бар’єр для різних сепаратистських середовищ, перетворюючи їх у поживне середовище для організованої російської «п’ятої колони». Це стосується як нібито порушених прав різноманітних етнічних груп, так і збереження привілеїв РПЦ. Зрозуміло, що подібна боротьба за демократію здійснюється не заради самої боротьби, таким романтичним альтруїзмом у Кремлі не страждають. Вони гадають, що економічні негаразди, егоїзм української еліти, політична отаманщина зрештою спровокують системну кризу в державі, і тоді ці невеличкі бастіони «русского мира» можна буде легко перетворити у плацдарми для поширення так званого керованого хаосу.

Третім концептом підривної роботи РФ в Україні є провокування розколу політичного класу. Недарма Віктор Медведчук впрягається у передвиборчі змагання. Кремль чітко усвідомлює, що на президентських виборах він не прохідний кандидат, але є два раціональних рішення у такому плані дій: по-перше, у фіналі виборчих змагань завжди можна буде в останню хвилину розвернути його команду на підтримку бажаного для Кремля прохідного кандидата в президенти; а, по-друге, президентська кампанія розглядається ними як підготовка до парламентської, що має одразу стартувати за президентською. На жаль, шанс пройти до парламенту — цілком посильне завдання для Медведчука і Ко. Основним завданням московської креатури в українському парламенті під його орудою буде провокування системного протистояння між більшістю Верховної Ради та новим Президентом. І тут неважливою стане проблематика конфлікту, важливим буде під будь-яким приводом домогтися системного розколу українського політичного класу, а нинішня нестабільна політична система України (без базових ідеологічних партій) цьому максимально сприятиме.

Зауважимо, що теорія політичного розколу еліт як базової передумови розвалу держави ґрунтовно розроблена академічною наукою (зокрема, американською історичною макросоціологією — Рендаллом Коллінзом, Тедою Скокпол та іншими їхніми послідовниками). Тому московським стратегам уярмлення України не потрібно нічого нового винаходити, а залишається лише адаптувати уже ретельно продумане і систематизоване до конкретних українських умов.

ГЕОСТРАТЕГІЯ «РОСІЙСЬКА АНАКОНДА»

Перед тим, як визначати місце Керченського конфлікту в перебігу російсько-української війни, необхідно вказати на основну її закономірність.

Усе почалося 2013 року зі спроби Кремля розвернути Україну від Європейського шляху розвитку в бік Євразі?йського економічного співтовариства (ЄврАзЕС). Українці відповіли на це масовим повстанням, що отримало назву Революції Гідності. Бо для нас усе було очевидним, ЄврАзЕС — це лише перший крок до політичного поглинання України Росією. І з того часу до сьогодні це боротьба за національну незалежність: агресор наступає, а ми обороняємося. Усе одне і те саме, різними є лише рівні зовнішньої агресії, а також наша готовність/неготовність на них адекватно відповідати. Власне, саме це і є смисловим ключем до розуміння характеру цієї війни. Наприклад, коли російські частини спеціального призначення («зелені чоловічки») захоплювали Крим, тодішнє політичне керівництво розмірковувало: що робити? — Чи, бува, не спровокує наш захист на ще більшу агресію москалів? Сьогодні очевидно, що це була неготовність українського політичного класу адекватно реагувати на історичні виклики.

Логічно, що далі напрям російської експансії перемістився в Південно-Східну Україну. Підрозділи сил спеціальних операцій Збройних сил Російської Федерації перейшли кордон і під виглядом місцевих сил самооборони стали захоплювати адміністративні будівлі в районних та обласних центрах. Лише тоді офіційно прозвучала команда: стріляти в загарбників.

На подальшу спробу української влади локалізувати дестабілізовані райони Донбасу у тил ЗСУ вдарили кадрові військові частини російської армії. РФ продемонструвала, що вона готова до подальшого підвищення рівня ескалації. Сили, звичайно, були не рівними, але головне, що до такого рівня ескалації не було готове наше військове командування. Воно навіть не припускало такої можливості — незважаючи на те, що ми вже втратили цілий регіон, а з території РФ наші частини систематично обстрілювали з важкої артилерії...

А тепер давайте подивимося з позицій цієї логіки ведення війни на Керченський конфлікт, покажемо його передумови і наслідки.

Анексувавши Крим і фактично захопивши частини Донецької та Луганської областей, Російська Федерація сьогодні не лише не думає їх повертати, як цього від неї кволо вимагають учасники Мінського та Нормандського форматів, а, навпаки, далі підвищує рівень агресії. Сьогодні головною геостратегічною ціллю РФ у південно-східному регіоні є встановлення повного контролю над Азовським морем з подальшим поступовим перенесенням центру експансії на Чорне море. Мета: у недалекому майбутньому повністю блокувати чорноморське узбережжя України.

Реалізація цих задумів несе пряму загрозу нашим життєвим інтересам. Українською відповіддю на цей російський виклик стало створення в Маріуполі воєнно-морської бази. Незважаючи на малопотужність українського ВМФ, подібні дії суттєво утруднили подальше розгортання російської експансії. Щоб деконструювати цю перешкоду, Кремль приймає для себе принципове рішення: повністю закрити прохід в Азовське море українським військо-морським підрозділам.

Якою мала би бути в цій ситуації поведінка Української держави? Саме такою, якою вона і була, — згідно з усіма попередніми домовленостями про вільне судноплавство Керченською протокою. Україна зобов’язана була продемонструвати волю до захисту своїх територіальних прав на Азовське море. Навіть тоді, коли б напевне знала, що на наші катери буде вчинено збройний напад і, ймовірно, що їх потоплять. Це війна, а на війні стріляють і вбивають. І стратегічний виграш у війні важливіший від локально програного бою. Це неймовірно жорстока логіка, але іншою на війні вона не буває.

Звичайно, ми любимо і переживаємо за наших моряків, вболіваємо за їхній стан у російських в’язницях і зобов’язані зробити все, щоб витягти їх звідти.

Керченський конфлікт виразно показав, що ми вперше утримали стратегічну ініціативу в своїх руках, коли РФ вирішила знову підняти планку ескалації конфлікту. Наслідком цього є однозначне негативне ставлення світових держав до порушення Росією права вільного судноплавства. Різко прозвучала вимога президента США до Росії про повернення наших воєнних катерів і їхніх екіпажів до України. Розпочалася підготовка Азовського пакету санкцій проти Росії. Але, що найважливіше, як випливає із реакції західних держав, цей конфлікт підштовхує їх до превентивного вибудовування міжнародної платформи для захисту українського чорноморського узбережжя. Звичайно, американці чи європейці не воюватимуть за нас, але допомогти, щоб ми могли на рівних протистояти Росії, у недалекому прийдешньому зможуть.

Що робитиме Росія завтра? Можна із впевненістю стверджувати, що вона спробує реалізувати свій план перервати усі міжнародні морські комунікаційні зв’язки України зі світом.

Чи зможемо ми цьому перешкодити? Гадаю, що так. Ми зобов’язані готуватися до можливих виснажливих боїв за чорноморське узбережжя. Розбудова Маріупольської воєнно-морської бази — лише початок цього тривалого протистояння.

Ведучи мову про російську воєнну експансію, необхідно зазначити, що південний (морський) напрям є лише одним із багатьох. Другий за важливістю — білоруський. Чорноморський і білоруський напрями російського наступу двома велетенськими лещатами мають охопити Україну з півдня й півночі й задушити. Це своєрідне творче застосування «геостратегії анаконди», яку свого часу США використовували проти СРСР, а тепер москалі вирішили застосувати проти нас. Нічого нового.

Є декілька проектів поглинання Російською Федерацією Білорусі: перший — через створення ними Союзної держави. Другий — засобом прямого вторгнення. Російські спецслужби сьогодні фактично контролюють як білоруський КДБ, так і збройні сили. Отож, нинішнє білоруське керівництво можна прибрати тихо і швидко.

Тому перед нами постає сакраментальне питання: чи готова Україна до такого розвитку подій? Чи готове наше керівництво надати допомогу Білорусі — чи то у вигляді організації самооборони, чи хоча б економічної допомоги. Чи готове наше суспільство підтримати такі дії влади?

Очевидно, що роботу необхідно почати з його інформування про можливий розвиток подій і про важкі наслідки, якщо москалі зуміють реалізувати плани із знищення Білорусі.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Але найважливішим сьогодні є донесення до усвідомлення народу, що кривава воєнна агресія Росії проти України і діяльність російської «п’ятої колони» всередині держави — це дві сторони одного явища — російського імперіалізму. Це дві сторони єдиної злагодженої політики нашого давнього ворога проти нас. Наш ворог не зупиниться доти, доки не зазнає поразки. Причина агресії не в поганому Путіні, а в колективній волі «русского народа».

Василь КУЙБІДА, доктор державного управління, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments