Дипломатичний «котел»

В суспільстві гостро дебатують тему Мінськ-1 і Мінськ-2. Особливо після відходу з Дебальцевого з тяжкими втратами... Сьогодні громадськість починає по-іншому розуміти судовий процес над Олексієм Пукачем. Люди все більше бачать і переконуються, особливо після останніх сенсаційних заяв підсудного, — в чому так би мовити «корінь зла»: хто і які причини призвели до нинішнього стану країни. Але, звичайно, залишаються і ті, які кажуть — навіщо ворушити всю цю історію із вбивством журналіста Георгія Гонгадзе коли в країні війна, навіщо взагалі чіпати того Кучму? Так от, якби не було президентства Кучми, або хоча б протягом всіх цих років була дана оцінка його десятирічному правлінню, то не було б і війни. Крім того, не треба забувати, що екс-президент не відійшов від справ і не відпочиває десь на Сардинії, він і досі продовжує впливати на українську політику.

Яскравим прикладом сучасного інфікування країни — є офіційна участь Кучми на переговорах в Мінську. Цей апріорі програшний формат для нашої країни, на який погодився Київ (чому — тема окремої розмови), відмовившись від «женевського формату», фактично став частиною спецоперації Кремля проти України. Не дивлячись на  заяви української влади, що так зване перемир’я дало нам можливість «побудувати армію», від тимчасового «затишшя» більше виграла Росія. Вона «нафарширувала» Донбас своїми військовими та технікою і вдарила з новою силою, «відкусивши» нові українські землі. Зараз, після Мінську — 2, це повторюється — росіяни знову перегруповуються і накопичують сили. А решта учасників «норманського формату» (Україна, Німеччина, Франція) продовжують як мантру повторювати про необхідність виконання мінських домовленостей. І це після Дебальцевого.  

Одним словом, результати для нас — нульові, жертви — численні, а відповідальність? Причина, зокрема, полягає і в тому, що нинішня влада досі чітко так і не пояснила — як взагалі Кучма міг потрапити на такі важливі для країни переговори? Зауважимо, що одним із результатів домовленостей Трьохсторонньої контактної групи було «гарантії особистої безпеки для учасників консультацій». Протоколи від вересня ніхто не скасовував. Враховуючи «здобутки» Кучми під час президентства, для нього цей пункт є найголовнішим... А от що є найголовнішим для влади — інтереси країни чи особисто-корпоративні стосунки? Питання відкрите.

«Ми до сих пір не знаємо, з яких причин вибір впав саме на Кучму, якими мотивами керувався глава держави, — коментує «Дню» відомий журналіст Леонід Фросевич. — І це також спонукає до певних роздумів. Мінськ-1 та Мінськ-2 показали, що у Кучми немає перемог на цьому дипломатичному фронті. Суспільство незадоволене таким розвитком подій, воно не одержало чіткого і зрозумілого сигналу, що територіальна цілісність України для переговірника — понад усе, що заради України на нього не вплинуть ані російські можновладці, з якими він у добрих стосунках, ані вітчизняні олігархи, ані Віктор Медведчук (кум Путіна). Кучма у якості переговорника не сприймається багатьма військовиками, які захищають країну на сході, на відміну від деяких генералів, які своєю кар’єрою завдячують саме Кучмі. Відтак вістря критики армійців низової та середньої ланки знову спрямовуватиметься в бік Порошенка».

Днями на адресу нашої редакції надійшло цікаве запрошення — взяти участь у висвітленні зібрання ініціативної групи щодо виконання Будапештського меморандуму. Річ потрібна. Але серед учасників колишній президент України Леонід Кучма, який зараз намагається активно піаритися в ролі «миротворця». Організатором цього заходу виступила ГО «Міжнародна Ініціатива з Підтримки України», яка була створена лише в 2015 році.

Характерно, що відбілювати Кучму допомагає чимало політиків, експертів, журналістів. Аналізуючи інформаційний простір переконуєшся, що родина екс-президента організувала своєрідну відповідь на посилення розуміння в суспільстві ролі другого глави держави у формуванні кланово-олігархічної системи в країні. Це відображається по багатьох напрямках. Наприклад, окремі політики заговорили про необхідність подякувати Кучмі за його позицію під час мінських переговорів, експерти із азартом пишуть про великого стратега і миротворця, а журналісти описують давно відомі замовні версії про «справу Гонгадзе».  

Не будемо детально зупинятися на всіх інформаційних атаках. Підкреслимо лише деякі показові моменти.

 З політичного фронту. Пригадується синхронна ода Кучмі двох представників влади на різних телеканалах в п’ятничних ток-шоу від 13 лютого. На відновленій передачі Шустер LIVE перший заступник глави Адміністрації Президента Валерій Чалий, рапортуючи про перемогу в Мінську і великі досягнення влади, вирішив подякувати Леоніду Кучмі за його вклад в переговорний процес: «Ми зупинили військовий шантаж і можливість широкомасштабної операції проти України. Путін взагалі не хотів підписувати будь-які документи. Ми зламали їх сценарій. Цей був великий дипломатичний бій. До речі, я дуже вдячний Трьохсторонній контактній групі, зокрема, президенту Кучмі, який був і є офіційним представником в цій групі. Всі спрацювали дуже добре». Інше оспівування екс-президента відбулося на програмі «Чорне дзеркало», коли під час дискусії народний депутат від «Блоку Петра Порошенка» Ірина Луценко емоційно наголосила: «...Я готова зняти шляпу перед Кучмою, людиною, яка твердо відстоює всі ці пункти. Не просто ж так вся ця черговість прописувалася. Коли буде виконано перший пункт, тільки тоді буде виконуватися другий, і так далі».    

Такі заяви свідчать або про абсолютне нерозуміння причин і наслідків нинішньої кризи, або  про свідому маніпуляцію реальністю. Тобто «темник». 

«Якщо Леонід Кучма й надалі представлятиме нашу державу в якості учасника Тристоронньої контактної групи з врегулювання конфлікту на сході України, то серед патріотичних верств населення посилюватиметься незадоволення кадровим вибором Петра Порошенка, — наголошує Леонід Фросевич. — Ставка на Кучму — явно помилковий хід. Адже цей відставний  політик не є ані моральним авторитетом нації, ані знаним військовим діячем, ані людиною із бездоганною репутацією. Дві президентські каденції Кучми — це чимало провалів у внутрішній та зовнішній політиці держави, безліч гучних корупційних скандалів, «прихватизація» державних ресурсів найближчим оточенням президента, колосальне збагачення його родини, підігрування олігархічним кланам, зниження боєготовності Збройних Сил, зубожіння населення... Отож увесь цей негатив може рикошетом зачепити й нинішнього Президента, додавши йому репутаційних втрат».

Хто тут за Україну? / Фото Reuters

 З експертного середовища. В даному випадку дуже показовим є матеріал експерта з міжнародної політики Олега Грицаєнка. Ось заголовок: «Почему Порошенко взял в переговорщики Кучму», і зразу відповідь: «И Порошенко, и Кучма, пережив разочарование и при этом прекрасно зная своих собеседников, не питают никаких иллюзий. И именно поэтому способны спокойно и с твердых позиций вести разговор как с руководством России, так и с вождями донецких боевиков». Для розуміння справжніх посилів автора матеріалу, слід згадати його виступ на телеканалі ICTV в програмі «Свобода слова» 16 лютого. Тоді Олег Грицаєнко заявив: «Я сподіваюся, що тиск з боку міжнародного співтовариства змусить і Росію, і маріонеткові уряди «ДНР», «ЛНР» дотримуватися Мінських угод і крок з кроком іти в правильному напрямку. При цьому, дуже важливо зберігати єдність команди, зберегти тандем «Порошенко-Кучма», щоб зберегти єдність підтримки з боку парламентських фракцій».

Ключовими тут, звичайно, є слова «тандем «Порошенко-Кучма»». І якщо для останнього ця «єдність команди», принаймні поки Порошенко при владі, є дужу важливою і потрібною — враховуючи політичний багаж у нього є свій інтерес, то абсолютно незрозумілою є позиція діючого Президента — в чому його інтерес? Тягнути на собі всі скандали п’ятнадцятирічної давності? Немає на сьогодні пояснення, чому другий Майдан повинен виправдати того, проти кого повстав перший Майдан, на якому до речі був і Петро Порошенко.

Насправді, з першого до останнього речення загадана стаття Грицаєнка є майстер-класом з сюрреалізму. Наприклад, автор пише: «Июнь 2004 г. Саммит НАТО в Стамбуле... Летом 2004 г. при «пророссийском» Кучме наша страна была настолько готова к членству в НАТО, что многие в Альянсе в принципе были готовы предоставить Киеву ПДЧ и ждали только президентских выборов».

Тут варто провести лікнеп для автора і нагадати, що Євген Марчук як секретар РНБО 2003 року домігся ухвалення парламентом Закону «Про основи національної безпеки України». В закон було введено формулу, згідно з якою Україна, з метою гарантування національної безпеки, може приєднуватися до військово-політичних блоків, зокрема Північно-Атлантичного альянсу. Також згідно з цією формулою було розроблено і затверджено Президентом військову доктрину. Але ситуація якраз змінилася після згаданого Грицаєнком Стамбульського саміту НАТО 2004 р. Тоді стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1-2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Якби свого часу другий президент Кучма не грався із зовнішнім курсом, навряд чи сьогодні Росія наважилася б на відкриту агресію. Україна мала б зовсім інший статус і відносини з Альянсом.

До речі, важливо звернути увагу і на те, яку організацію представляє Олег Грицаєнко. Це Центр міжнародних та порівняльних досліджень, де президентом є екс-міністр закордонних справ України часів Віктора Януковича — Леонід Кожара, а генеральним директором — Анатолій Орел. «Останній працював заступником голови Адміністрації президента Кучми (у Литвина і Медведчука), і відповідав за питання зовнішньої політики, — коментує «Дню» народний депутат II та III скликань Верховної Ради Олександр Єльяшкевич. — Категоричний і затятий противник євроатлантичної інтеграції України, активний прихильник проросійського зовнішньополітичного вектора України. Після президентства Кучми активно працював з Віктором Януковичем і Партією регіонів. Саме він рекомендував Януковичу свого колишнього підлеглого по адміністрації Кучми і також проросійські налаштованого дипломата Леоніда Кожару на посаду міністра закордонних справ. Тепер Орел і Кожара разом очолюють Центр міжнародних та порівняльних досліджень».

З журналістського напрямку. Тут взагалі потрібна окрема розмова, але якщо коротко, то останнім яскравим прикладом «підміни понять» стала стаття журналіста Артема Шевченка «Дело Гонгадзе. Ответы, которые нужны» на сайті espreso.tv. В ній, зокрема, замість обговорення резонансних подій в суді над Олексієм Пукачем, якщо вже мова зайшла про «справу Гонгадзе», знову йшла мова про таке: «інструменти в корпоративних розборках олігархів»; «розслідувати смерть Георгія Гонгадзе без паралельного розслідування аспектів підготовки та організації так званого «касетного скандалу» неможливо; «за чиїм наказом він (Мельниченко. — Авт.) діяв 15 років тому, хто його інструктував, від кого він отримав записи», «можливо, саме зараз настав той момент, коли у керівництва воюючою з агресором країни вистачить політичної волі нарешті всерйоз відпрацювати версію з участю іноземних спецслужб (а також їхніх агентів всередині України)».

Насправді, всі ці питання і версії мають право на існування. Але головне питання на сьогодні — це розслідувати суть того, що говорилося на «плівках Мельниченка». А те, яким чином він «писав президента», хто за цим стоїть чи не стоїть, які спецслужби використали цю ситуацію — це паралельне або наступні питанні, які теж мають бути розслідувані. В першу чергу треба дати оцінку злочинам, які зафіксовані на записах, а там не тільки Гонгадзе, а і викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського, замах на життя Олександра Єльяшкевича та інші. І про це також треба говорити і писати. 

Влучну відповідь на текст Шевченка дав сам потерпілий у «справі Гонгадзе» — Олексій Подольський. «Останнім часом багато розмов щодо використання справи Кучми у розборках олігархів. Знову журналістів «заряджають» конспірологічними версіями щодо «касетного скандалу». Версіями, що створені і фінансуються з мільярдів, вичавлених Кучмою з України», — написав він у себе на Фейсбуці. Більш детальну і конкретну відповідь на матеріал журналіста Подольський дав в блозі на obozrevatel.com.

«Основною ударною силою відбілювання Кучми були і залишаються медійні ресурси, які контролюються родиною екс-президента, — наголошує Леонід Фросевич. — Зрозуміло, що для них запроваджено певний алгоритм дій на інформаційному напрямку. Головне: утверджувати тезу, що Кучма і кримінал — це різні речі. Не виключаю, що до сих пір працює політтехнологічний штаб, який тримає руку на пульсі теми: Кучма і суспільство. До процесу створення позитивного іміджу Леоніда Даниловича час від часу долучаються й журналісти, які не є його симпатиками. Швидше за все, підхоплюють інформацію, не замислюючись у її глибинний зміст. Деякі поширюють це  від незнання теми, від небажання зануритися в проблематику, не вдаючись до ознайомлення з аналітичними дослідженнями суспільно-політичних процесів. Тому спостерігаємо певну поверховість в такій роботі, але все одно це — своєрідний штрих в «лакуванні» образу Кучми.  До цього «лакування» додаються й платні, замовні матеріали, яких завжди вистачало, коли йшлося про діяльність Кучми. А коли сьогодні суд розглядає «справу Гонгадзе», то бачимо, що не бракує експертів, які нав’язують суспільству думку, яким «добрим царем» був Кучма».

Ми не ставимо під сумнів обговорення цієї резонансної теми. Рано чи пізно в ній буде поставлена крапка. Але від того, наскільки сильною буде наша боротьба і наскільки влучними будуть наші акценти, залежить коли це відбудеться. Всі інсинуації навколо «справи Гонгадзе» і відбілення злочинців — це гальмо в пошуку справедливості. «Активність у відбіленні Кучми пов’язана з наступними пунктами, — коментує «Дню» юрист Олександр Кравчук. — Перший. Окремі «політики, експерти, журналісти» мають безпосереднє відношення до олігархічної системи влади, становлення якої відбувалося під керівництвом Кучми, вони є частиною, агентурою кучмівського клану, діяльність якого трагічна для України у всіх вимірах. Другий. Не виключаю можливості банального підкупу політиків, експертів й журналістів. В будь-якому випадку вбачаю особисту зацікавленість осіб, які намагаються відбілити Кучму. Призначивши Кучму перемовником, нинішня влада фактично визнала його членом своєї команди. Таким чином, для мене особисто це означає, що влада визнає й підтримує лад, який був започаткований Кучмою — олігархічний. Події в Україні показують, що олігархічний лад вже себе вичерпав й повністю дискредитував. Коли він скінчиться — питання лишень часу».

На жаль, поки ні Майдани, ні жертви, ні політики не здатні змінити систему «Кучми-Януковича». Нинішні у владі не виключення. Теж інфіковані. Сьогодні ми бачимо як Віктор Медведчук приїздить на переговори в Мінськ разом із російським послом Михайлом Зурабовим, де Україну представляє делегований двічі постмайданною владою Кучма. А ще Медведчук бере участь у звільненні українських військових з полону. Це добра і правильна справа. От тільки ці бідні чоловіки є жертвою, яку віддала в ясир (полон) бойовикам система, створена Кучмою-Медведчуком. Але ж у нинішньої влади вони «миротворці»...

Якось виправдати дії влади учора намагався радник Президента Петра Порошенка — Олег Медвєдєв. У себе на Фейсбуці він написав: «Перші звинувачення проти сербського генерала Ратко Младіча було висунуто в 1996 році. Заарештовано його в 2011. Суд в Гаазі розпочався в 2012. Вирок же очікується не раніше 2017. От чим справедливий суд відрізняється від позасудових розправ, яких вимагає від влади суспільство. Ця інформація адресована всім, хто лише через рік після Майдану вимагає зібратися на Майдан ще раз, бо не покарані ті, хто чинив злочини проти Майдану попереднього; о особливо ж тим, хто вимагає Римського статуту та Гаагського трибуналу для Януковича за злочини проти людяності. Вчора дочитав книжку Тетчер «Мистецтво управління державою», в якій є розділ, присвячений подіям в колишній Югославії. Читаючи його, наводив деякі довідки у «Вікіпедії». Так і народився цей пост».

«Візьміться за справу Гонгадзе — вже 15 років пройшло. Може і з розстрілами легше піде... І дипломатичних котлів імені Кучми-Медведчука не буде. Відмовтеся, нарешті, від тупикових людей та ідей. Хіба не про характер і лідерство у Тетчер?!», — відповіла йому на його сторінці головний редактор газети «День» Лариса Івшина.

Мінський «дипломатичні котел» може мати наступні наслідки. Їх фактично вже озвучив екс-прем’єр Микола Азаров (знаходиться в міжнародному розшуку за злочини в Україні) на презентації своєї книги «Україна на роздоріжжі» в Москві. «Необхідне рішення «Великої трійки» — як в Ялті, в Потсдамі, — говорить Азаров. — З українською кризою по складності проблеми навіть близько поставити не можна... Але тоді зібралися, знайшли компромісні рішення і Європа 70 років жила без війни. Тому лише «Велика трійка» — Путін, Меркель, Обама — можуть знайти спільну мову, виробити рішення. Я вважаю за необхідне організувати міжнародну конференцію з врегулювання кризи в Україні за участю президентів РФ і США, а також канцлера Німеччини».

Азаровим, звичайно, має займатися слідство. Але те, що він говорить не треба ігнорувати. Навряд чи такі заяви робилися без санкції російської влади. Всі ми пам’ятаємо, що під час Ялти — 1 фактично була поділена Європа, а тепер що на Ялті — 2 хочуть поділити Україну? «Росіяни давно готувалися до спецоперації в Україні, — наголошує Олександр Єльяшкевич. — Ця підготовка тривала протягом багатьох років і на декількох напрямках: дипломатичному, інформаційному, військовому, економічному... Сьогодні ми бачимо її реалізацію. І те, що каже Азаров — це фактично оголошення намірів, які переслідує Москва. Інша справа — влада в Україні. Я просто дивуюся їх поведінці у протистоянні з таким серйозним супротивником. На що вони, наприклад, розраховували, коли відмовилися від «женевського формату», де були американці, і пішли на ганебні і програшні мінські домовленості, куди залучили Кучму? От і маємо сьогодні такі результати. Єдине, що ще стримує Кремль і змушує Захід допомагати Україні — це енергія і дії нашого суспільства. Саме мужній і сильний український народ має виграти у всій цій складній грі». 

КОМЕНТАРI

«МІНСЬКИЙ ФОРМАТ» — ЦЕ ПАСТКА, В ЯКУ ПОТРАПИЛА УКРАЇНА»

 Володимир ВАСИЛЕНКО, юрист-міжнародник:

— Загалом, «мінський формат» — це пастка, в яку потрапила Україна. Саме він призвів до того, що вже в лютому в нові мінські домовленості було включено такі пункти, які ще більше шкодять нашим національним інтересам.

Для мене є незрозумілим, чому ми перейшли на «мінський формат». Це помилка, яку не можна було допускати. В «женевському форматі» Росія виступала стороною переговорів, і це попри те, що вона нахабно заперечує свою участь в збройному конфлікті на Донбасі. Таким чином, визнавалося, що вона є стороною збройного протистояння і тому бере на себе певні зобов’язання, які повинна виконувати.

Зміна ж формату на «мінський» дала РФ можливість говорити, що вона нібито не є стороною конфлікту та домовленостей. По-друге, це зробило суб’єктом переговорів терористичні організації «ДНР-ЛНР», а тому Росія отримала підстави говорити, щоб Україна домовлялася з ними напряму, адже це начебто «внутрішній конфлікт в державі». Таким чином, це шлях до легалізації цих утворень, що є неприйнятним для України.

Відведення важких озброєнь — це також складне питання, адже важливо, як воно відбуватиметься. Звичайно, це крок в напрямку виконання домовленостей в Мінську. Однак, якщо відведення буде здійснено не повністю або не по всій лінії фронту, це буде неприйнятно і призведе до нових порушень режиму припинення вогню.

«ЖЕНЕВСЬКИЙ ФОРМАТ» БУВ НАЙБІЛЬШ АДЕКВАТНИМ»

 Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:

— Я з самого початку дивувався: чому ми відмовились від першого «женевського формату», який, на мою думку, був найбільш адекватним. З одного боку були цивілізовані країни, які мають демократичні цінності — країни ЄС, США й Україна, а з іншого боку була країна-агресор, яка поділяє завойовницькі імперські цінності. Все було зрозуміло і дієвість того формату була б значно більшою, аніж будь-якого іншого. Але з невідомих для мене причин все це поступово перетворилося в «мінський дипломатичний котел».

Нас не залишили наодинці з агресором, проте існує тенденція Заходу якнайшвидше його умиротворити та про все забути. І, на превеликий жаль, нинішніх санкцій Заходу було замало для того, щоб Росія почала почувати себе в дуже неприємній ситуації. Тому, безумовно, одна з ліній західної політики полягає в тому, щоб бодай у якийсь спосіб, якнайшвидше та за наш рахунок задовольнити Путіна та сказати: «Так склалося, ми нічого зробити не можемо». І основна мета політичної та дипломатичної роботи нашої влади — щоб такого рішення на Заході прийнято не було. Інакше ми насправді залишимось сам-на-сам із агресором.

Питання в тому, що ми, як українці, можемо зробити, щоб зупинити агресора та відновити нормальний економічний розвиток для України. Відповідно, потрібно різко посилити санкції проти путінського режиму. Адже не пройшло й кількох годин з моменту підписання мінських домовленостей №2, як Путін пішов у наступ на Дебальцеве і це перетворилося на чергову трагедію. Тому ми повинні довести всім нашим західним партнерам, що довіряти словам Москви — обманювати самих себе. Саме слово «брехня» днями використав держсекретар США Джон Керрі щодо розмов керівництва Росії.

По-друге, треба утримати хитке та непевне перемир’я, щоб ситуація, яка є на сході, не знекровлювала українську державу. Тому найважливіше в цьому плані є економіка та все те, що в ній відбуватиметься. Якщо гривня продовжуватиме «стрибати», ніякої допомоги МВФ може не вистачити, щоб стабілізувати ситуацію. Тут відкривається не менший фронт боротьби за виживання.

Третій фронт — стимулювання країною-агресором невдоволення всередині України і переведення його в чергові бунти. Саме це ми нині спостерігаємо на Хрещатику, коли з подачі явно антиукраїнських сил починаються спроби дестабілізації ситуації в Києві.

Все це непросто, але якщо мати чіткий алгоритм дій та дотримуватися його, ситуацією можна опанувати.