Не тільки про суд...

Рішення Дарницький районного суду, який частково задовольнив скаргу Віктора Медведчука і заборонив розповсюджувати книгу журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», викликало різку реакцію в суспільстві.

В результаті Кіпіані повідомив, що весь тираж його книги розкупили всього за годину і доки рішення суду не набуло чинності, буде надруковано новий наклад. А, тим часом, сторони (адвокати Кіпіані та видавництва «Віват») готують апеляційні скарги. «Кубло бандитів, кагебістів, злодіїв та ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків» — написав Кіпіані у ФБ, цитуючи Василя Стуса.

Що не сподобалося Медведчуку? Політик просив суд заборонити поширення книги, оскільки деякі фрази та формулювання в ній, на його думку, порушують честь та гідність. І суд із цим погодився.

«Зобов’язати Кіпіані і видавництво Vivat видалити з книжки із розділів «Кримінальна справа №5. Книга життя і смерті Василя Стуса» та «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Василя Стуса» інформацію про особу Медведчука. Заборонити Кіпіані і видавництву Vivat розповсюджувати надрукований тираж книжки «Справа Василя Стуса» і подальше його тиражування до усунення порушення особистого немайнового права Медведчука», — оголосила суддя Марина Заставенко.

Остання раніше працювала в Червоногвардійському районному суді Макіївки Донецької області, куди вона часто навідується. На окупованій території в неї залишилося майно. Через це СБУ зверталось до Вищої кваліфікаційної комісії з судочинства (ВККС) зі скаргою на Заставенко, і у ВККС навіть відкрили спочатку проти неї дисциплінарну справу, але потім відмовились звільняти суддю.

«Суддя Дарницького суду Заставенко в славному місті Києві виносить приголомшливе для XXI століття рішення. Про заборону документальної книги «Справа Василя Стуса». І робить це... 19 жовтня 2020 року. Рівно сорок років тому — 19 жовтень 1980 (день в день) — саме через вкрай специфічну і відштовхуючу роль «адвоката Медведчука», людину відправили на 10 років в табори. По суті, на відтягнуту смерть, — пише у ФБ радник керівника Офісу Президента Михайло Подоляк. — Так ось, суддя Заставенко прямолінійно так запропонувала нам знову захопитися брехливими кумирами і забути про видатну історичну роль «крутого політика», який зараз всерйоз намагається нас вчити розуму, вибирати собі друзів і купувати відсутні вакцини... Заборонили ту саму книгу, де документальним (підкреслю — документальним) способом показано реальний зміст нутра пана Медведчука ВВ...».

Сам Віктор Медведчук судове рішення поки не коментував, хоча раніше заявляв, що подав позов проти Кіпіані, бо інформація в книзі, на його думку, не відповідає дійсності. «Якщо людина дозволяє собі висловлювання, які не відповідають дійсності, то це є предметом судового розгляду для захисту честі та гідності, я так вчиняв завжди і буду робити в майбутньому» (hromadske.ua). Хоча, «вчасне» рішення суду і відповідна реакція суспільства якраз перед виборами для Медведчука і ОПЗЖ — крок явно в штангу. Невже не прорахували?..

«Залишу поки за дужки самого Медведчука, — продовжує Подоляк. — Куди цікавіше послухати чергові патріотичні пісні... Петра Олексійовича Порошенка і його армії ботів. Вельми цікавими можуть виявитися чергові пафосні міркування про патріотизм вкрай жахливих циніків. На мою думку, дуже ефектно виглядатиме, якщо той же Порошенко візьме в руки заборонену книжечку про Стуса і детально так розповість, яким чином Медведчук, вічний ізгой до 2015 року (уточнимо — після помаранчевих подій, бо до цього він був главою Адміністрації Президента Кучми. — Ред.), раптом став надзвичайно впливовим персонажем у нас з цілим рядом бізнес-функціоналів, забезпечених йому саме командою ПА. І трошки доповнить свої фантастичні оповіді промовою про навколо/донецьку суддю Заставенко, яку саме Петро Олексійович прямо призначив на суддівську синекуру 20 вересня 2018 року...».

Насправді, проблема набагато глибша. «Судове рішення по Стусу «іменем України» — це не зовсім рішення. Це вирок. Усьому суспільству і кожному з нас, — вважає журналістка та телеведуча Мирослава Барчук. — За імітацію державної національної політики, цінностей, освіти останні 30 років. За страшні моральні компроміси й інтелектуалізацію скотства. За змову політичних гравців «дати дожити замовнику вбивства Гіі», яку ми проковтнули. За готовність до примирення з ворогами держави. За білі пальто. За повернення людей Януковича у владу. І ще багато за що».

Заради справедливості зазначимо, що на той час, коли приймалося рішення по Стусу, існували реалії радянської системи. В цьому плані президент Асоціації психіатрів України, колишній дисидент і політв’язень Семен Глузман зазначає: «Якщо ми хочемо, щоб сучасна молодь розуміла жахіття радянського минулого треба говорити про всю систему, а не про одного лише Медведчука. У ті часи адвокати працювали саме так, бо інших адвокатів до справ, які називалися справами про державні злочини, не допускали. Хоча я добре розумію, що Медведчук не святий і добре годиться на роль диявола» (dw.com).

Тут якраз важливо звернути увагу не тільки на радянську біографію Медведчука, бо це в деякій мірі анахронічна реакція, а й на його «внесок» за роки незалежності України, зокрема в період роботи з другим президентом Леонідом Кучмою. Ця частина його біографії є не менш показовою, про що багато з тих, хто обурюється сьогодні, забувають. Консолідована реакція і розкуплені тиражі книги — добре, важливо розібратися в першопричинах проблеми.

Ось як характеризує Медведчука у своїй книзі «Перший про владу» перший президент України Леонід Кравчук (враховуючи певні відносини співробітництва між ними, якщо так можна висловитися, це виглядає доволі цікаво):

«Я знаю одне — у Медведчука були різні погляди на національні рухи в Україні. Ще з радянських часів, коли був адвокатом, зокрема брав участь у процесі щодо Василя Стуса, він проявив себе як адвокат тодішньої системи.

Разом із тим Медведчук — досить талановита людина. Він — один із небагатьох в Україні, хто на високому рівні знає конституційний процес. Звичайно, можна було б використати його знання на користь України, але він ніколи нічого не робив, якщо там не було його особистого інтересу. І це головна його характеристика. Він був першим заступником голови Верховної Ради, потім главою Адміністрації президента (2002 — 2005 рр.), де мав великий вплив. Іноді навіть казали, що це Кучма працює у Медведчука, а не навпаки. Тобто він перебирав на себе важливі повноваження.

Він є автором змін, які передбачали перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, де б прем’єр відігравав головну роль. І ці зміни він запропонував Кучмі. Потім через Конституційний суд вони проштовхнули рішення, в якому йшлося про те, що Кучма був президентом не два, а один термін. Придумали таке, що, мовляв, коли в перший раз обрали Кучму, Конституції ще не було. У них всі ці речі не вийшли, але це було свідченням того, що Медведчук може багато.

Відома торгівля званнями і медалями в Адміністрації президента також відбувалася якраз тоді, коли її очолював Медведчук. Наприклад, Володимир Ландік розповідав мені, скільки коштувало звання Героя України. І не тільки він. Медведчук добре служив, щоб дослужитися до того, аби Кучма зробив його прем’єр-міністром. І все для цього робив. Але не вийшло.

За часів Ющенка і Януковича Медведчук зберіг певний вплив на прийняття рішень в України, але не з позиції безпосередньої публічної участі в політиці. А от створення «Українського вибору» вже означало, що він має намір повернутися в активну політику. Хоча я це називаю не «Український вибір», а «Російський вибір в Україні». Так буде точніше, адже все це відбувається за активної консультації в Москві. Взагалі Росія давно за допомогою різних способів і технологій намагається змусити українців підтримати Медведчука. Але ніяк не виходить. Тому що думка з приводу нього в українському суспільстві вже давно сформувалася. Особливо серед творчої еліти. Його — не сприймають, тим більше після родичання з Путіним і позиціонування себе на фоні війни Росії проти України. Причому родичання це вони демонструють відверто. Медведчук використовує своє кумівство, щоб бути в оточенні Путіна і впливати на певні процеси в Україні. Зі своїх джерел я знаю, що єдина людина, якій Путін довіряє, коли дає характеристику Україні, — це Медведчук.

Думаю, особлива активізація Віктора Володимировича в останні роки пов’язана з тим, що він хоче увійти в парламент (книга вийшла друком на початку 2019 р. — Ред.). Для цього ним давно залучені великі ресурси: фінансові, інформаційні, політичні. Але його прохід у Верховну Раду може відбутися тільки через якусь партію і застосування політичних технологій. Прийшовши у парламент, він матиме трибуну і спробує розвинути свій вплив далі. Чи є Медведчук прямим ворогом України? Думаю, що ні. Він належить до тих, хто хотів би, щоб Україна була максимально близькою з Росією, коли Медведчук, умовно кажучи, виконував би навіть роль «генерал-губернатора» Росії в Україні. Він дуже амбіційний: якщо раніше Медведчук робив усе, щоб Кучма призначив його прем’єром (не вийшло), то сьогодні він пішов іншим шляхом — хоче досягти своїх цілей, працюючи під Путіним».

Ми розуміємо незадоволення багатьох рішенням суду (до речі, в апеляційній інстанції воно може бути скасоване), і незадоволення цілком справедливе, воно свідчить про зрілість суспільства. Як пише в своїй колонці журналіст Віталій Портников: «Якби Україна не змінювалася — Віктор Медведчук не ініціював би цього процесу. Йому не було б соромно за ту роль, яку він відігравав на процесі Василя Стуса» (espreso.tv). Проте оцінка ситуації має бути більш комплексною. Важливо розуміти не тільки радянські «досягнення» чинного парламентаря від ОПЗЖ, та його зв’язок з Москвою, а й період, коли він фактично став одним з архітекторів «системи Кучми», в якій ми живемо досі.   

ГОЛОС ІЗ FACEBOOK