Не в коаліції справа

Здавалося б, чому переживати — вперше в історії України політична сила влади має однопартійну більшість у Верховній Раді. Фракція «Слуга народу» наразі налічує 245 народних депутатів, що дозволяє (навіть з запасом) приймати буд-які закони, крім, звичайно, змін до Конституції. Фактично — це унікальний шанс для чинної команди на чолі з Володимиром Зеленським, маючи всю повноту влади в країні, втілювати довгоочікувані реформи.  

Однак реалії є зовсім іншими. Після так званого турборежиму восени 2019-го, коли було прийнято чимало законодавчих актів, в тому числі конституційних, у «слуг» невдовзі почалися проблеми із нестачею голосів за ті чи інші рішення. Тому останній рік їхньої роботи — це постійні договорняки, як всередині самої фракції між різними групами впливу, так і СН з іншими фракціями та депутатськими групами.   

Особливо про кризу всередині партії влади заговорили після виключення з фракції Олександра Дубінського. Саме тоді заговорили про можливий остаточний розкол «Слуги народу», проте цього не сталося, бо «нагорі» знову домовилися. Звичайно, це не вирішило саму проблему єдності фракції, навпаки, сьогодні все частіше піднімається питання про можливість переформатування монобільшості, тобто створення коаліції «слуг» з іншими парламентськими політпроектами.

Про це говорять і в самій владній фракції. Нещодавно її голова Давид Арахамія, реагуючи на відповідне запитання, заявив, що «все можливо в країні». А його колега по фракції Ольга Василевська-Смаглюк написала у ФБ «кілька особистих думок з цього приводу»:

«Впевнена, що монокоаліція здатна забезпечити результативну роботу парламенту протягом усією каденції. Проте, існують обставини, які актуалізують теми формування широкої парламентської коаліції. До таких факторів можна віднести такі виклики:

• зростання агресії східного сусіда у воєнно-політичній, дипломатичній та інформаційній сферах;

• активізація проросійських сил у спробах нав’язати Україні власний порядок денний;

• пандемія коронавірусу та її негативний вплив на економіку, соціальну політику та європейську мобільність.

Крім того, українська державність потребує максимального захисту в оборонному будівництві, завершенні всіх етапів децентралізації, переформатування місцевих органів державної влади, відкриття ринку землі, проведення фіскальної та медичної реформ тощо.

В даній ситуації український політикум має подати чіткий сигнал суспільству та міжнародній спільноті про свою єдність у відстоюванні базових інтересів суспільства та народу. Таким сигналом може бути політична ініціатива створення максимально широкої парламентської коаліції здорових, демократичних, проукраїнських сил. ... В цій коаліції могли б знайти собі місце всі фракції та групи, які розділяють однакові політичні принципи: національний суверенітет, інтеграція в європейські та євроатлантичні структури, демократія, лібералізація, економіка, сильна армія, єдина політична нація».

Найбільш вірогідними учасниками коаліції називаються — «Слуга народу», плюс фракції «Батьківщина», або «Голос», або всі разом, до яких може долучитися депутатська група «Довіра». Звичайно, не можна виключати різноманітні інші конфігурації, адже в парламенті ще є фракція «Європейська солідарність», депутатська група «За майбутнє», позафракційні депутати. Ну хіба що за виключенням «Опозиційної платформи «За життя». 

Але ж це не вирішить головної проблеми, через яку власне і триває постійна колотнеча в українській політиці, зокрема парламенті, де начебто зараз існує монокоаліція. Це кланово-олігархічна система, про яку ми постійно пишемо і яка монополізувала різні сфера життя країни. Зеленський, враховуючи велику підтримку в суспільстві, мав шанс ліквідувати нарешті ці монополії, привівши до влади найкращих, а не просто інших. Проте він сам став жертвою системи, адже ще на стадії формування передвиборчих списків було зрозуміло, що якісної партії не вийде, бо кожен олігарх отримав свої квоти в «Слузі народу», не кажучи про інші фракції та групи.

А далі все за сценарієм — перш ніж прийняти якесь рішення, Офісу Президента кожного разу доводиться домовлятися з різними олігархами і групами впливу, в тому числі у своїй фракції. Тому якою б не була нова коаліція, стабільності вона все одно не привнесе (уявляєте, наприклад, Тимошенко чи Порошенка прем’єр-міністрами?..) подальших договорняків не уникнути. І це мають нарешті зрозуміти більшість в українському суспільстві: поки не буде самоорганізації і підтримка справжніх партій (не олігархічних проектів) і лідерів, хоч їх і не так багато, ситуація на краще не зміниться.