Хто заперечує свободу іншого, сам свободи не заслуговує.
Авраам Лінкольн, 16-й президент США, визволитель американських рабів

Олесь Шевченко: «Ми справді почувалися переможцями, які здобули Незалежну Україну»

До 30-річчя проголошення Декларації про державний суверенітет України
15 липня, 2020 - 12:18

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала дорожною картою для розбудови незалежної держави. І хоча формально УРСР іще була частиною Радянського Союзу, в документі вперше за сімдесят років проголошувалося «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах», курс на економічну і фінансову самостійність України, розбудову власних збройних сил, самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

І хоча Декларація про державний суверенітет України не отримала статусу конституційного акта, цей документ став основою для Акта проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Уже після ухвалення Декларації, яка продовжила «парад суверенітетів» колишніх радянських республік, стало зрозуміло, що Радянський Союз приречений і дух української свободи, який вирвався на вулиці, ніщо не може спинити.

Декларація про державний суверенітет України була проголосована конституційною більшістю: 355 депутатів за при чотирьох проти і одному, який утримався. При тому, що запеклі баталії між представниками комуністичного табору та демократичної «Народної ради» велися за кожне формулювання. Про те, як приймався цей історичний документ ми говоримо з одним із його співавторів, відомим політв’язнем, народним депутатом України 12 скликання Олесем Шевченком.

- Пане Олесю, ви – безпосередній свідок і учасник тих подій. Скажіть, коли вперше ідея Декларації про державний суверенітет України з’явилася в українській політиці і в стінах парламенту?

Ну, в українському суспільстві ідея незалежності існувала завжди. Усе ХХ століття було боротьбою України за свою незалежність. І коли наприкінці 1980-х в Україні спалахнула національно-демократична революція – а це була саме революція за своєю енергією та розмахом – то ідея незалежності була в кожного в серці.

У цей час в Україні утворилося два таких надзвичайно потужних центри конденсації нескореного українства, до яких потяглися люди з усієї України. Один із них був у Києві і гуртувався навколо Українського культурологічного клубу, до створення якого у 1987 році, після повернення з таборів, долучився я. Другий центр був у Львові – навколо відродженого В’ячеславом Чорноволом «Українського вісника». І от на базі цих двох центрів виникла перша в тоді ще УРСР політична опозиційна організація – Українська Гельсінська Спілка. Вона була проголошена у Львові 7 липня 1988 року на багатотисячному мітингу. Так от, одним із перших у Декларації принципів УГС вже тоді значилося, що «відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері, було б основною сталою гарантією забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав як українського народу, так і національних меншостей, що живуть на території України».

- Так, тоді іще формально існував і СРСР, і Україна була у форматі УРСР, тому про незалежність говорили переважно на мітингах. А коли це вийшло на державний рівень? Коли про це заговорили в стінах українського парламенту?

Практично одразу, коли був сформований парламент після перших демократичних виборів у березні 1990 року. Я потрапив до парламенту як незалежний кандидат, якого першим висунув колектив Київського університету імені Шевченка. При цьому, під час голосування за висунення кандидата до Верховної Ради України на загальноуніверситетській конференції я переміг ректора університету академіка Віктора Скопенка – такі тоді були часи революційного піднесення.

Так от, у цьому парламенті до Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин крім мене увійшли такі депутати-патріоти як Михайло Горинь, Михайло Косів, Левко Горохівський, Піскун Олександр, Степан Хмара, Тетяна Яхеєва, Василь Червоній, Сергій Семенець. Нам протистояли затяті представники комуністичної «Групи-239», як наприклад Микола Багров із Криму, якому неприйнятні були будь-які розмови про незалежність України.

Пам’ятаю, уже в травні - червні 1990-го було зареєстровано з півтора десятка різних проєктів Декларації. Тому навколо цього документу майже два місяці точилися справжні баталії: за кожне слово, кожну літеру, кожну кому. Ми закінчили обговорення в п’ятницю, 13 липня. Але, пам’ятаю, ми ще збиралися в комісії і в суботу, і в неділю, щоб дещо узгодити. Великий внесок у прийняття цього документу зробив тодішній очільник Верховної Ради Іван Плющ, який наполіг на тому, щоб понеділок, 16-го, поставити документ на голосування. Бо це обговорення могло тривати до безконечності.

- На той час в українському парламенті лише близько півтори сотні депутатів входили до так званої демократичної «Народної Ради». Тоді як більшість складала проросійсько-комуністична «Група 239». І все ж 16 липня за Декларацію про державний суверенітет України проголосувала конституційна більшість. Як вдалося подолати опір комуністів і здобути їхні голоси?

Тут збіглося кілька факторів. Передусім – загальнополітична ситуація, яка склалася в тодішньому Радянському Союзі. Як ви пам’ятаєте, тоді почався так званий «парад суверенітетів». Про свій намір радикальних змін договірних принципів, які відкривали б дорогу до відновлення їхньої державної незалежності, заявили тоді парламенти Естонії (листопад 1988-го), Литви (квітень 1989-го), Латвії (листопад 1989-го), Грузії (9 березня, з доповненням 20 червня 1990-го).

Але для українських комуністів, які в усьому дивилися на Москву, визначальним стало прийняття 12 червня 1990 року Декларації про державний суверенітет Російської РФСР. Це був магічний знак: якщо там проголосували, то і нам можна. Хоча там з тією Декларацією було не все так просто. Шостий пункт Декларації говорив, що «РСФСР об’єднується з іншими республіками в Союз на основі нового Союзного договору».

Тобто справжня мета російської Декларації була в тому, щоб по-перше, перехопити з рук Горбачова, з яким Єльцин конкурував, козир у вигляді нового Союзного договору. А по-друге, вони намагалися реалізувати принцип: якщо не можна заборонити явище, треба його очолити. І Єльцин, і Горбачов, кожен по-своєму, тоді докладали максимум зусиль, щоб очолити цей «парад суверенітетів» і знову всіх повернути в орбіту російських інтересів. Мовляв, ви там оголошуйте свої суверенітети, а ми вас знову об’єднаємо в Союз. Як то кажуть: «Не вмер Данило, так болячка задавила».

- Але в Декларації про державний суверенітет України теж йдеться про новий союзний договір. Власне, проти цього виступали студенти, які в жовтні 1990-го року оголосили на Майдані, який тоді іще називався площею Жовтневої Революції, студентське голодування.

Ні, у Декларації не йдеться про НОВИЙ союзний договір. Слова НОВИЙ там немає. І це був компроміс, на який нам довелося піти, бо комуністи не проголосували б, якби не було про це згадки. І за це точилася чи не найбільша війна. Але ми вирішили зробити хитро. По-перше, в тексті Декларації не було слова «нового», а по-друге, слово «союзного» написано з малої літери. Я особисто стежив за тим, щоб у всіх документах, що друкувалися, було це з малої літери. Бо якщо союзний договір з малої літери – це загальна назва, загальне поняття. І такий договір міг бути, скажімо, і з Польщею, і зі Швецією, і з Туреччиною.

А найголовніше – це формулювання звучало так: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». А принципи нашої Декларації унеможливлювали той новий союзний договір, яким його бачила Росія. Комуністи цього не відчули, тому проголосували. І це була наша перемога.

- У тексті Декларації є і ще один пункт, який досі викликає палкі дискусії, а саме: про позаблоковий статус України. Як ви зараз можете оцінити: це було правильне рішення чи помилкове?

На той момент це було однозначно правильне рішення. Адже УРСР до цього в складі СРСР була частиною Варшавського договору і нам було потрібно убезпечитися від перспективи бути знову втягнутими у якісь радянські воєнні авантюри. Тоді ж про НАТО іще не йшлося, а Варшавський договір був реальною небезпекою, тому ми внесли в Декларацію положення про позаблоковий статус України. Для нас тоді це означало – геть від Москви!

- Як у самій Верховній Раді зустріли ухвалення цього документу?

Зустріли піднесено, при чому усі, хто голосував. Комуністи раділи, бо вважали, що не переступили своєї червоної лінії. А ми раділи, бо розуміли справжнє історичне значення цього документу. Пам’ятаю, як рясно котилися сльози щастя на обличчях Романа Іваничука та Ірини Калинець, коли ми виходили до людей після голосування. А що вже раділа вулиця! Ми, коли підійшли до незчисленного люду, який зібрався під стінами Верховної Ради і слухав трансляцію (це теж було тоді вперше, що прямий ефір засідання був і по радіо, і по телебаченню, і були встановлені гучномовці, які все це транслювали на вулицю), – до нас потяглися сотні рук, нам дарували квіти, а хто не міг дотягтися, то кидав квіти нам на голови. Ми справді почувалися переможцями, які здобули Незалежну Україну. І того ж самого дня Верховна Рада ухвалила Постанову «Про День проголошення незалежності України», де 16 липня оголошувалося державним святом.

- Але ж Декларація – це ще не був остаточний документ, це було лише, так би мовити, озвучення намірів. Була ж іще низка референдумів.

Так, Горбачов не змирився із цим «парадом суверенітетів» і спробував повернути колесо історії, І 17 березня 1991 року було оголошено Всесоюзний референдум, який мав легітимізувати новий Союзний договір, запропонований Горбачовим.

Але у кремлівському бюлетені приховали підленьку хитрість. Питання для таємного голосування було сформульовано таким чином: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?». Тобто, там із п’яти змістовних частин чотири однозначно вимагали відповіді «так». Бо, якщо ти проти Союзу, то ти проти рівноправності республік; проти їхньої суверенності; проти гарантування прав і свобод людини; проти рівноправності громадян різних національностей. До того ж, там було прийнято рішення рахувати «результати голосування по Союзу РСР у цілому з урахуванням підсумків голосування у кожній республіці зокрема». Тобто, результати по республіці лише враховуються, але визначальне значення має загальний результат.

Але на їхню хитрість ми теж відповіли хитрістю. І на сесії Верховної Ради проголосували, що на референдумі буде  ще один бюлетень – опитування: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Так от, за ґорбачовську пропозицію проголосували 70,5% опитаних. А за нашу - 80,2%. Тобто, за державний суверенітет України проголосувало на 10 % більше людей, ніж за збереження СРСР.  А в Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях був і третій бюлетень, у який було внесене питання «Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам, незалежно від національної та релігійної приналежності?». І на це питання відповідь «Так» дали 88,3% виборців цих трьох областей. І це стало вагомим аргументом для нас у розмовах з Москвою з приводу пропонованого нею Союзного договору.

Ну, а остаточну крапку в цьому питанні поставив Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року. І рішення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, коли за нашу Незалежність проголосувало 90,32% українців.

- Які іще рішення були ухвалені внаслідок проголошення Декларації?

Лише за один рік, який минув після ухвалення Декларації про державний суверенітет, Україна зробила низку історичних кроків на шляху реалізації принципів Декларації. Уже 30 липня, через два тижні після ухвалення Декларації, було прийнято Постанову Верховної Ради «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР…», котрою передбачалося «переведення до 1 грудня 1990 року громадян Української РСР, які проходять строкову військову службу, в Україну... і, починаючи з осені 1990-го, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України».

Ще через три дні, 3 серпня, було ухвалено воістину історичний Закон «Про економічну самостійність Української РСР», яким «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки», «усі розташовані на території України підприємства, установи і організації» оголошувалися власністю народу України.

Кардинальних змін зазнала 24 жовтня 1990-го ще чинна Конституція Української РСР 1978 року – з неї було вилучено положення про Збройні сили СРСР та підпорядкування Москві питань безпеки, утворено незалежну республіканську генеральну прокуратуру, Рада Міністрів (згодом Кабінет Міністрів) дістала статус найвищого органу виконавчої влади, підпорядкованого виключно Верховній Раді Української РСР.

У лютому 1991-го парламент ухвалив закон про передачу об’єктів вугільної та металургійної промисловості у власність України, а у квітні наша Верховна Рада зупинила дію указу президента СРСР на території нашої держави, який суперечив раніше прийнятій постанові ВР України. У червні – липні було винесено постанови, згідно з якими головні податки для наповнення союзного бюджету – з обігу і на прибуток – зараховувалися тільки до бюджету Української РСР. Що це означало для Москви? Король голий!

17 квітня 1991 року ухвалено закон про реабілітацію жертв політичних репресій, чим дано законну оцінку комуністичному репресивному режиму радянського періоду.

 Все це були камені фундаменту, на якому поставала наша Державна Незалежність. І нам Господь дав щастя укладати цей фундамент.

Наталка Позняк-Хоменко, Український інститут національної пам'яті, спеціально для "Дня"
Рубрика: