Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Після того, як до школи прийшли діти у вишиванках, можна сказати, що Донбас – це Україна, і ніяк інакше»

Кореспонденти «Дня» Валентин Торба та Артем Сліпачук повернулися з відрядження з прифронтового Донбасу
23 лютого, 2017 - 19:40

МЕХАНІЗМ ДОПОМОГИ

Завершальним містом вояжу лікарів ПДМШ і газети «День» щодо Донбасу стало місто Попасна. Минулого року влітку ми вже були тут, ночуючи разом з лікарями в підвалі місцевої лікарні. До позицій ворога — напряму неповний кілометр. Варто сказати, що весь час нас супроводжував доброволець, вже відомий з літніх публікацій «Дня», Ігор Буйвол та Таміла Данилевська — тендітна жіночка, яка забезпечує роботу механізму ПДМШ на сході України. Вона здебільшого мовчить і часто виглядає стомленою, адже інколи не спить по кілька діб.  «Ми — українці. Наша сила духу мобілізує і організовує, — говорить «Дню» виконавчий директор БО «БФ «ПДМШ ім. Миколи Пирогова» Таміла Данилевська. — Лікарі ПДМШ на сході перетворюються на сім’ю, де є спільні інтереси і спільне бачення. Причому добровільно на Донбас приїздять лікарі зі всієї України. МОЗ подає заявку на лікарні, і лікарі з власної волі вирушають сюди, як у звичайне відрядження зі збереженням заробітної платні. Тільки, безумовно, відрядження це зовсім непросте. Це справжнє випробування, але з другого боку — неоціненний досвід».

РУЇНИ СТАНИЦІ ЛУГАНСЬКОЇ ПІСЛЯ ОБСТРІЛІВ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ. ЗА НИМИ — ВОРОЖІ ПОЗИЦІЇ ВЗДОВЖ РІЧКИ СІВЕРСЬКИЙ ДОНЕЦЬ

Слова Таміли примусили згадати розповідь одного із військових лікарів, яким на допомогу приїхав ПДМШ, коли під час чергового загострення довелося робити операції нон-стоп протягом трьох діб. Наголошуємо — без перерви, а отже, без сну і відпочинку. На адреналіні і каві зі згущеним молоком, яку хірурги всмоктували через трубочку.

Хірург першої категорії ПДМШ, заступник головного лікаря з експертизи Смілянської ЦРЛ імені Софії Бобринської Вадим Козловський, готуючи всім обід і професійно розрізаючи телятину, ділиться своєю історією: «Мій дідусь кадровий військовий. До моєї країни прийшов ворог. Мені все одно, хто він за національністю. Чи хороша моя країна, чи погана — це моя справа. Мені не треба, щоб хтось за мене вирішував її і мою долю. Але ворог посягнув не лише на мою територію, а й на мою ідентичність. Росія постійно бреше, перекручує, вмонтовує в мізки місцевим свою пропаганду і при цьому обстрілюючи, винищуючи українців як фізично, так і морально. У моєї дружини під Дебальцевим загинув двоюрідний брат. За певних обставин я не зміг потрапили до лав Збройних сил, адже пережив інсульт. Проте я усвідомив, що в цій війні можу надати реальну допомогу хлопцям.  ПДМШ стало для мене можливістю реалізувати ці наміри. 60% військових загинуло лише тому, що їм не було надано першої невідкладної допомоги. Або не було медикаментів, або не вміли надати допомогу. Я цю допомогу надаю, беру участь в хірургічних операціях. Тяжко пояснити стан, коли тобі завдячують життям». При цьому Вадим Козловський демонструє фото з операційної на телефоні. Світлини, які ніде не будуть оприлюднені, але на них люди між життям і смертю. Якби не своєчасне і термінове втручання лікарів ПДМШ, ніякі консиліуми в Дніпрі, Харкові чи Києві їм не допомогли б.

Але перед Попасною крізь снігові замети команда «Дня» і ПДМШ дісталась до села Петропавлівка (колишня Петрівка), що між Станицею Луганською і Щастям, де працює лікар-хірург із батальйону імені генерала Кульчицького Ірина Йосипенко. Пані Ірина народилась на Західній Україні, а виросла в Сирії. Жінка з прямим поглядом, жорстка, і з усього видно, що всіляко стримує свій темперамент. Вона — і лікар, і організатор. Бабці в палатах дивляться на неї з особливою повагою і вдячністю. Помешкання пані Ірини є водночас її приймальною. Отже, фактично спить вона зі своїми пацієнтами через стінку, постійно перебуваючи з ними поруч, тому відпочинок для неї, як можна здогадатися, річ досить умовна. Ірина Йосипенко розповідає безліч історій з її перебування на Донбасі і визнає, що полюбила Станицю Луганську. «На війні, окрім надання допомоги, я проводила з місцевим населенням велику роз’яснювальну роботу, внаслідок чого люди змінювали своє ставлення до нашої армії і до України, — говорить пані Ірина. — Працювала я на знос, але зі своїми завданнями впоралася. Тепер медичну допомогу місцевому населенню надаю активно, але роз’яснювальну не встигаю. Сирію я теж згадую як свою Батьківщину. Тобто Росія воює проти обох моїх батьківщин. Я не можу бути байдужа до цього. Це є відповіддю на те, чому я пішла на війну. І ще піду стільки, скільки буде необхідно і скільки це буде можливо».

ВИКОНАВЧИЙ ДИРЕКТОР БО «БФ «ПДМШ ІМ. МИКОЛИ ПИРОГОВА» ТАМІЛА ДАНИЛЕВСЬКА. НА ПЛЕЧАХ ЦІЄЇ ТЕНДІТНОЇ ЖІНКИ ЛЕЖИТЬ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МЕХАНІЗМУ ШПИТАЛЮ

Коли ж «бусик» ПДМШ, набитий волонтерською допомогою та медикаментами, дістався до Попасної — завершального пункту, — то ми всі відчули полегшення. І не від того, що наш курс добігав кінця. Навпаки, мені — луганчанину — місцеві терикони лише гріли душу, хоч і з присмаком тягучого суму, особливо коли полишав Щастя, де був останній раз злого літа 2014-го, та Станицю Луганську. Той випадок, коли підходиш до дверей рідної оселі, але відкрити їх не можеш. Медик ПДМШ Тарас Свистун зі Львівщини говорив мені: «Ти тут не стомишся, адже ти на Батьківщині». Попасна ж виявилась для нас особливо приємною розрадою. Місія київських лікарів, які приїхали на кілька днів до цього містечка, полягала в обстеженні дитячих садочків та шкіл. За дві доби вони обстежили більш ніж 300 дітей та підлітків. Діти — надія і безпосередність. Вони не приховують в собі ще одне дно.

ЮНИЙ ДОНБАС

З попаснянською школяркою Ганною Степановою ми прогулюємося центральними вулицями її рідного міста. Вона пережила обстріли і розлуку з рідним домом, в який потрапляли російські снаряди. Ці ж снаряди потрапили і до її школи, що поряд. Школу відновили, як і дім, та на горизонті можна побачити окупований Стаханов. Звідти в будь-який момент може прилетіти смерть. Ганночка розвіяла міф про домінацію проросійських поглядів у місцевої молоді. Сама вона носить на шиї тризуб, а наступного дня я зміг переконатися в тому, що вишиванка для місцевих дітей та юнаків — це не формальність, адже хлопці почали відрощувати собі справжні козацькі чуби.

«Сьогодні у нас був День спонтанної доброти. Ми з класом їздили на блокпост із подарунками для військових, — говорить Ганна. — Безліч емоцій. Нас відігрівали, поїли чаєм, а ми для них сплели дві сітки на танки, а в кухарні спекли багато домашніх пиріжків. У мене був інцидент, коли спитали, чи не боюся я ходити з синьо-жовтим браслетиком на руці. Я не боюся... Хоча з моєї школи видно «ЛНР», до перших позицій «сепарів» 5 км, а в місті все ж таки є ті, хто підтримує Росію. В школі на мене покладено приємний і відповідальний обов’язок вмикати щоранку український гімн. Спочатку навіть не всі вставали, коли він лунав. Я не боюсь говорити на відкритому уроці із військовими про моє ставлення до всього, що відбувається. Хоча здебільшого тут проукраїнські люди бояться висловлюватися відверто. Це в Києві легко співати гімн і стояти із прапором, а тут багато хто боїться повісити синьо-жовту стрічку на рюкзак». Ганночка показує фото, де вона в камуфляжі. Виявляється, військові на Уроці захисту Вітчизни подарували школярам цю форму, яку спеціально пошили зменшеного розміру. Школярі із задоволенням позують в ній і явно пишаються увагою військових. Ганні пощастило, її місто звільнила українська армія і їй було куди повернутися — до своєї оселі, до своїх батьків, до своїх друзів.

Коли лікарі обстежували школярів в Попаснянській багатопрофільній гімназії №25, журналісти «Дня» випадково потрапили на урок історії, де розігрували імпровізовану сценку, присвячену колективізації в Україні 20—30-х років минулого століття. Вчитель Вікторія Калмикова дала можливість нам виступити перед юнаками, які вразили винятково чистою українською мовою. «День» подарував гімназії книгу Івана Капсамуна «Котел», або Справа без терміну давності», і одразу почули, як вчителі домовляються між собою, хто перший її прочитає. «Котел» — слово, яке в цих краях має особливо болюче звучання, а враховуючи історію, яка передувала нинішнім подіям, ще й має повчальне відлуння. Вікторія Василівна говорить нам вже у коридорі: «Ми хочемо не лише навчити дітей історії, а й привчити до базових моральних установ. Адже наша біда, що ми звикли до того, що Україна асоціюється то з безладом, то з хабарництвом, то з грабіжництвом. Такого не має бути. Якщо ці пороки викоренимо, то повернемо своє».

КПВВ «СТАНИЦЯ ЛУГАНСЬКА». КІЛОМЕТРОВІ ЧЕРГИ В ЛЮТИЙ МОРОЗ. ЗВІДСИ «ДЕНЬ» ТА ПДМШ ВИРУШИЛИ НА ПОПАСНУ

Ми сидимо на дитячих стільцях в Попаснянському садочку №2 разом із в.о. начальника відділу охорони здоров’я Попаснянської РДА Оленою Костровою. Показово, що садочок розташований на вулиці Миру, яка до того називалась вулицею Леніна. Цікавлюся, як місцеві ставляться до декомунізації. Все ж таки мир краще за Лєніна. Нам відповідають: молоде покоління навіть не звертає на це уваги і легко запам’ятовує нові вулиці, як і легко забуває знесені пам’ятники. Старше покоління, безумовно, інколи бурчить, але якщо звертати на це увагу, то можна так і залишитися в минулому часі. Це стосується і мови.

«Наш підхід — порозуміння, мир, — говорить Олена Кострова з доброю променистою посмішкою. — Люди стомилися за ним, адже ще три роки тому не можна було собі уявити війни. Моїх батьків вбило снарядом. Розумієте, я здатна сприймати і українську, і російську мову. Я навіть зараз діловий лист не зможу написати російською. Вже настільки звикла до неї. Навіть після того, що у мене трапилось, я не відчуваю ненависті. Хоч як дивно, але до війни ніхто б не уявив собі, що люди з такою відкритою душею здатні приїхати до нас. Коли приїхали тернопільці, то ставились до нас краще, ніж родичі. А чуйність для нас дуже важлива, адже живемо в дуже суворих реаліях. Ось, наприклад, у наш дитячий садочок було пряме потрапляння «Граду». Пані Олена говорить про реалії війни і ділиться власною трагедією так, наче рани її загоїлись, наче вона відсікла день вчорашній. Тільки посмішка її зовсім не така, як у тих, хто не чув і не бачив  «прильотів» у свою оселю. Цю посмішку треба читати, і навряд чи знайдеться письменник, який зможе передати всі її відтінки — добрі і болісні. А в цей час дітки в тому садку, в який потрапив ворожий снаряд, по черзі підходять до лікарів ПДМШ — дівчатка з цікавістю до незнайомих «дядь» і «тьоть», а деякі хлопчики зі сльозами на очах від виду медичних інструментів. Малята щебечуть, наче курчата, а ворог тримає місто під прицілом.

ГОЛОС ЛІКАРІВ

Сергій Петрик, дитячий лікар-хірург ПДПШ та у медичній мережі «Добробут», приїхав до Попасної разом із колегами. Кремезний чоловік, який в спілкуванні з дітьми використовує арсенал з «аптечки доброти». Підхід, який адекватний не лише до дітей, а часто й до затьмарених навіяним страхом про «бандерівців» дорослих.

ЛІКАРІ ПДМШ ОГЛЯДАЮТЬ МАЛЯТ В ДИТЯЧИХ САДОЧКАХ ПОПАСНОЇ

«Серед вад, які я виявив у попаснянських діточок, мене вразила велика кількість хірургічної патології у дітей старшого віку, яку можна було б виявити раніше, при цьому ефективність навіть хірургічного лікування в такому випадку значно зросла, — говорить Сергій. — До лікарні ОХМАТДИТ, де я зараз працюю, надійшов лист, в якому йшлося про можливість залучення медиків-добровольців для надання медичної допомоги військовому населенню, працівникам правоохоронних органів та цивільному населенню в зоні проведення АТО в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова за підписом президента ПДМШ ім. Миколи Пирогова Геннадія Друзенка. Про сам шпиталь я чув давно і бажання поїхати для надання медичної допомоги мав, проте не було впевненості, що там необхідні дитячі спеціалісти. Але подумав: оскільки лист надійшов до ОХМАТДИТу, така потреба є. Зібрав необхідний пакет документів і вже 1 січня 2017 року був відряджений у Попасну. З перших днів роботи я зрозумів, що дитячі спеціалісти тут потрібні не менше, ніж дорослі, адже в містечку, де вже третій рік поспіль тривають військові дії, проживає біля 1300 (!) дітей, які фактично залишилися не те, що без проведення планових профілактичних оглядів, а й  без якісної фахової допомоги вузьких дитячих спеціалістів, більшість з яких просто виїхала. За час роботи до мене на прийом приходило багато дітей з батьками, котрі скаржилися, що в місті немає куди піти, коштів на поїздку до сусідніх міст вони не мають, тому лишаються із багатьма захворюваннями. Відбувши ротацію, я одразу доповів керівництву шпиталю про критично низький стан саме дитячої ланки кадрового забезпечення у місті. Було негайно скликано робочу групу та за короткі 14 днів зібрано, організовано та залучено до профогляду діток м. Попасна фахівців зі столичних клінік, які на перший заклик, не вагаючись, одразу погодились допомогти і вирушили в дорогу за небезпечним маршрутом».

«Ми пробули в Попасній всього два дні, але здається, що прожили там  якесь своє маленьке життя, — ділиться емоціями клінічний ординатор у Національній медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика Олена Горопко. — Багато нових знайомств з прекрасними людьми, з якими, здалося, знайома все життя. Звичайно, було страшно.  Я їхала вперше і не знала, що на мене там чекає. Я ніколи не бачила війни, не чула, як вибухають боєприпаси, тому головна війна  під час перебування в АТО була в моїй уяві, зі страхами, які вона продукує і змушує прислухатися до кожного звуку і шерхоту. Періодично стріляли з автоматів, на що я, можливо, навіть і не звернула б уваги, будучи не в зоні АТО, але все ж це було нагадуванням про те, де ти є і що тут відбувається. Але щодо безпеки нам дуже пощастило. Постійно нас супроводжували. Головний лікар сказав, що тихо вже приблизно з півтора тижня. І це втішило. Та все ж у зоні АТО ніколи не можна сказати напевне, в який момент обірветься тиша. Осіб, які кричали, що ми  «бандери» і «розпинаємо маленьких хлопчиків», не зустріла. Першими місцевими були працівники Попаснянської ЦРЛ. Переважна більшість привітно нас зустрічала або принаймні відвертої агресії (як в гостросюжетних відео, спрямованих на розпал ворожнечі) не проявляла. З медсестрами, які допомагали нам проводити профогляд, за 6 годин безперервної спільної роботи ми взагалі здружилися».

ПОПАСНЯНСЬКА ГІМНАЗІЯ №25 ОТРИМАЛА КНИГУ ІЗ СЕРІЇ БІБЛІОТЕКИ «ДНЯ» «КОТЕЛ», АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» (УПОРЯДНИК ІВАН КАПСАМУН) — УРОКИ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЯК ТЕРМІНОВА РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ

Лікар-стоматолог із Вишгорода Максим Макаренко: «Я оглянув майже 300 дітей і залишився враженим, тому що майже за кілометр триває війна, поряд щось бахкає, а батьки все одно цікавляться здоров’ям і лікуванням своїх дітей. Майже всі діти сановані, є деякі вади з прикусом, але все це, як-то кажуть, поправимо з часом. Деякі батьки та викладачі й досі телефонують і консультуються — це приємно. Отже, ми, лікарі, там потрібні. Ще вразило те, що дітлахи йшли до стоматолога із задоволенням — для мене це щось значить. Це мій перший проект з ПДМШ. Хочу подякувати організаторам за чудовий прийом. Це реально затягує, й хочеться робити ще більше. Я займаюсь волонтерством з 2014 року, можу теж сказати, що багато чого бачив і чув. На мою думку, після того як до школи прийшли діти у вишиванках, можна сказати, що Донбас — це Україна і не інакше».

«Я новий член ПДМШ, і це моя перша поїздка, — говорить дитячий ортопед-травматолог із ОХМАТДИТу Олексій Голубенко. — Спонукало бажання не бути осторонь і зробити хорошу й важливу справу. Тим більше, що дітей, як кажуть, чужих не буває! Місцеве населення в певному сенсі морально та матеріально виснажене, проте відчувається і характерний «український оптимізм». Тут згадується крилата цитата про те, що головним багатством України є люди. І це, безперечно, правда. Якщо брати до уваги всіх дорослих, з якими ми спілкувалися під час поїздки, то можна сказати, що від жодного з них не відчувався негатив. Кожен в надії на краще! Хоча безперечно, мабуть, є і песимісти, просто ми таких не зустріли. Щодо дітей, то я б з упевненістю сказав, що це найоптимістичніша частина населення. Не можна забути і про значну підтримку волонтерів, в тому числі закордонних. Про це свідчать резервуари з чистою питною водою та з емблемою волонтерської організації, нова система водопостачання лікарні, матеріали медичного застосування, що подаровані тими чи іншими організаціями».

Так склалася наша історія, що поїхати на колись сонячний і працьовитий Донбас стало вчинком, воювати на Донбасі за Україну — подвигом, а лікувати — місією. Та лікарі ПДМШ імені Миколи Пирогова — різної спеціалізації та з різних куточків України — доводять, що ефективність роботи залежить не від експромтної мобілізації, а від системних зусиль волонтерів.

Валентин ТОРБА, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День». Київ — Станиця Луганська — Петропавлівка — Попасна — Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ