Особисте щастя залежить від щастя народу.
Максим Рильський, український поет, перекладач, публіцист

Референдум: 25 років по тому

«Якби відбулись успішні процеси державотворення, у Кремля було б набагато менше шансів для реалізації своїх агресивних планів», — Леонід КРАВЧУК
30 листопада, 2016 - 19:23
«ПАЗЛ» / ФОТО ЄВГЕНА МАЛОЛЄТКИ

1 грудня 1991 року на Референдумі український народ 90,32 відсотками голосів перед всім світом довів, що прагне незалежності. Історичний шлях від Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, доби Козаччини, часів УНР логічно дійшов до Акту волевиявлення українців. Через чверть століття, враховуючи події останніх років, слід оцінити, наскільки ми змогли наповнити державність реальною незалежністю.

«УКРАЇНЦЯМ КОНЧЕ НЕОБХІДНО ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ СВОЄЇ НАЦІЇ»

Віктор ШИШКIН, перший Генеральний прокурор України (1991—1993 рр.), суддя Конституційного Суду (2006—2015 рр.):

— Особисто я, голосуючи на референдумі 1991 року, бажав зробити свій внесок в розбудову незалежної, національної, демократичної, правової держави. Можливо у мене були дещо ідеалістичні уявлення про те, що люди, які позбулись впливу однопартійного тоталітаризму, перейдуть в нові умови демократії і будуть поводити себе чемно, конструктивно. Тобто я гадав, що у суспільства вистачить розуміння того, що від спільних зусиль по розбудові держави залежить зрештою не лише наше майбутнє, але й майбутнє наших нащадків, які будуть жити в цій державі. Державницький підхід мав бути не лише у Президента та у депутатів, але й у всіх громадян — від чиновників до бізнесменів, від слюсарів до пекарів та прибиральниць. У США навіть бармен є державником, тому що він усвідомлює співвідношення своїх інтересів і інтересів держави, громадянином якої він є.

ФОТО З САЙТА ISTPRAVDA.COM.UA

Але насправді наші червоні директори одразу почали переводити себе в стан олігархату. Тобто спрацював ефект не колективного самозбереження, а індивідуальних інтересів. Вони зрозуміли, що можна неконтрольовано грабувати і «приватизовувати» народне майно. Особливо це проявилося за часів президентства Кучми. Значна частина народу, коли це побачила, або почала прислуговувати олігархату в різних формах, або тікати з країни, або пішла у «диванний запій» із безрезультатним бурчанням. Саме тому не відбулось формування громадянського суспільства, яке мало бути основою держави.

Є розуміння незалежності держави як таке, і є розуміння проведення незалежної політики. Німеччина після окупації в 1945 році стала формально незалежною державою, як суб’єкт міжнародного права. Було навіть дві Німеччини. Але чи проводили вони незалежну зовнішню політику? Ні. ФРН проводила політику, яку визначали США або Великобританія, а НДР проводила ту політику, яку визначала Москва. Так сама Монголія формально була незалежною державою, адже не була ні колонією, ні державою під протекторатом, але при цьому так само її політика диктувалась з Кремля. Незалежність держави, як справжній суб’єкт міжнародного права, залежить від того, наскільки вона самостійно здійснює свою зовнішню політику. В 1991 році ми стали незалежною державою з правової точки зору. А ось те, що наші керманичі не проводили незалежну політику, то це інша справа.

При цьому, голосувати за незалежність не означає однакове розуміння цієї незалежності. В 1991 році, наприклад, за незалежність України проголосувала майже вся верхівка Комуністичної партії України, яка була складовою частиною КПРС. Звичайно, вони не розглядали незалежність так, як розглядав її Рух чи інша політична течія. У них був свій інтерес, і своє розуміння. Комуністи хотіли зберегти свою владу, але в країні, де вони б були не піднощиками горілки і сала  в Москві, а щоб самим можна було розпоряджатися цим салом, і цією горілкою. Однак, це не значить, що ці ж комуністи збирались будувати національну державу, на відміну від завдань, які ставили патріотичні сили. Безумовно, і на Донбасі ті, хто голосував за незалежність, розуміли під нею щось інше. Згадаємо страйки шахтарів кінця 80-х — початку 90-х років. Ці страйки я умовно називаю «ковбасними». Їхні протести здебільшого носили економічний вимір, а не бачення розбудови держави. Про політичну незалежність у них не йшлось.

Таким чином, кожен вкладав в розуміння незалежності власні інтереси, і власне бачення. Зрештою, це вилилося у 90% голосів за незалежність. Безумовно, що переважна більшість населення Донбасу мало так званий совковий менталітет і ті економічні випробування, які об’єктивно виникли на початку 90-х, для нього вилились в хвилю розчарувань. Безумовно, що за 23 роки до війни цей фактор можна було нейтралізувати і вплинути на ментальність конкретних регіонів, яка формувала в особливих умовах. Але ніяка влада цим не займалася. Навіть влада національного-демократа Віктора Ющенка нічого для цього не зробила. Зрештою, цією ментальністю скористувався агресор, який знову ж таки запропонував Донбасу перспективи відновлення чогось подібного на Радянський Союз. Тому на Донбасі і з’явився колабораціонізм. Я не вважаю це сепаратизмом, адже там немає відповідного об’єктивного підґрунтя для суб’єктності.

Українцям конче необхідно зберегти честь своєї нації. На жаль, це бажання у основної частини населення втрачено. Потрібно культивувати в нашій ментальності фактор національної честі, яка має стимулювати інстинкт збереження нації і бажання будувати державу.

«В 1991-му МИ УЯВИТИ НЕ МОГЛИ, ЩО РОСІЯ СТАНЕ ДЖЕРЕЛОМ ЗБРОЙНОЇ НЕБЕЗПЕКИ. АЛЕ ТАКІ ДУМКИ З’ЯВИЛИСЬ ВЖЕ В 1992-му»

Леонід КРАВЧУК, перший президент України:

— Референдум — це воля народу, це сила народу і це бажання народу, формувати свою незалежну державу. Ми часто забуваємо, що Україна в складі СРСР формально мала права на самовизначення аж до відокремлення. Але не було прописано жодного механізму і можливостей для реалізації цього плану. Вихід був один. Для того, щоб Україна могла безболісно і без людських втрат вийти із СРСР, потрібно було денонсувати Радянський Союз. Іншими словами, як прийнято вживати в побуті, його треба було розвалити. Тобто засновники Союзу — Україна, Росія і Білорусь (на той час Закавказької Республіки вже не існувало) — мали скасувати Договір від 1922 року.

Існує багато спекуляцій і міфів, які пов’язані з думкою, що начебто Росія допомогла стати Україні незалежною. Ніхто нікому не допомагав. Завдяки позиції Росії, яка співпала з позицією України, про ліквідацію СРСР, як кровавої імперії, яка була побудована не на природних основах, були створені можливості республікам вийти із складу СРСР без конфлікту. Референдум 1 грудня 1991 року треба пов’язувати із Біловезькою угодою, яка поставила край існуванню Радянського Союзу.

Очікування під час референдуму 1991 року були трошки романтичними. Після того, як ми побачили (люди в містах і селах), що піднімаються патріотичні сили, зокрема Рух, як громадська організація, то стало зрозуміло, що український народ вже не бачить себе в системі Союзу. Безумовно, у багатьох були дещо ідеалістичні сподівання, що варто тільки вийти із Союзу, то ми одразу почнемо жити краще. Існував стереотип, що Україна годує Радянський Союз хлібом, м’ясом і маслом, що Україна будує на весь Союз машини, пароплави, ракети, а отже є цілком самодостатньою країною. За даними ООН, Україна в СРСР була найбільш освічена республіка. Україна дійсно багата країна, але безумовно до всього цього потрібне було розуміння й інших аспектів, що були пов’язані саме із державотворенням. Мало хто звертав увагу на те, що відокремлення від єдиного народногосподарського комплексу є дуже болючим і непростим питанням, яке так само вимагає часу, відповідних підходів і випробувань.

Справа тут не стільки в тому чи мріяли ми про щось, і чи збулося те, про що ми мріяли, а в тому, що внутрішні і зовнішні умови в яких існувала Україна були надзвичайно складні. Зрештою Україна обрала свій шлях, а Росія знову обрала курс на створення нових утворень і почала впроваджувати агресивну та, я вважаю, недалекоглядну політику. Тоді, в 1991 році, ми уявити собі не могли, що Росія стане джерелом збройної небезпеки для України. Але такі думки з’явились вже в 1992 році, коли РФ заговорила про Чорноморський флот, про Крим і Севастополь. Потім почались події в Криму, так званий «референдум». Тоді постало розуміння, що проблеми в наших стосунках буде вирішувати непросто. Але все одно за Бориса Єльцина питання збройної агресії ніколи не ставало на порядок денний.

У нас здебільшого були політично-економічні проблеми, а не військові. Але тут треба усвідомлювати, що Україна знаходилась в орбіті російського імперіалізму більше ніж 300 років. Безумовно внаслідок цього з’явились особливі соціокультурні, ментальні тенденції в України і Росії. Кремль взагалі не мислив те, як це Україна може піти європейським курсом і залишиться без впливу з Москви. Звичайно, велику шкоду для національної безпеки зробило досить егоїстичне мислення олігархічних структур. Вони почали думати не про Україну, а лише про себе. Таким чином, ми не могли в країні навести лад з прицілом на розбудову правової, міцної держави. Зрозуміло, що якби своєчасно відбулись успішні процеси державотворення, то у Кремля було б набагато менше можливостей для реалізації своїх агресивних планів.

«УКРАЇНА МАЄ ПРАВОВУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, АЛЕ ДОСІ НЕ МАЄ ПОВНОЦІННОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ САМОСТІЙНОСТІ»

Євген ГОЛОВАХА, заступник голови Iнституту соціології НАН України:

— Незалежність як юридична категорія в нашому випадку не може підлягати жодному сумніву. Ми дійсно є народом, який має свою суб’єктність, ідентичність, яка має бути закріплена в державності. В цьому плані не може бути ніяких сумнівів, що ми є незалежною державою з усіма необхідними правовими атрибутами, і з цим фактом має рахуватись весь світ. Якщо розглядати незалежність не в правовому, а у загально-соціальному сенсі та політичному, з точки зору залежності політики України від інших держав, то тут є проблема. І проблема ця в тому числі має коріння в нашій більш ніж двадцятирічній багатовекторності. Фактично Україна не мала свого конкретного зовнішньополітичного вектору, що з одного боку розцінювалось як намагання розкладати яйця в різні кошики, а з іншого боку, зробила нас заручником невизначеності.

Навіть зараз ми начебто проголосили прозахідний курс, але де-факто ми стали залежними від інших обставин необхідності просити допомогу, в той час як на Заході не завжди з довірою відносяться до заяв, що лунають від української сторони. Окрім того, Росія повністю проявила свої агресивні наміри, але вдарила вона при цьому якраз по нашим слабким місцям. Безумовно, ми порівняно тривалий час зберігали цілісність. На наших очах сусідні країни або перетворились на авторитарні держави (не виключаючи вплив з Москви), або так само позбулись частини своїх територій, як, наприклад, Молдова та Грузія.

Внаслідок того, що в певний час в Україні почали домінувати олігархи, ми так і не змогли побудувати потужну, незалежну економіку. А, як відомо, незалежність — це не лише політична самостійність, але й здатність до успішного розвитку, тобто прийняття власних рішень в умовах самодостатньої економіки. Отже, Україна має безсумнівну правову незалежність, але ще досі не має повноцінної економічної та політичної самостійності.

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments