Російська ідентичність: чи є альтернатива великодержавництву-2

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал «Російська ідентичність: чи є альтернатива великодержавництву?» в №149 від 20 серпня) Ірина Павлова розповіла «Дню» про своє розуміння природи путінського режиму, його «сталінські» корені, а також про роль історичної науки в боротьбі за свідомість росіян. Про перспективи соціальних трансформацій всередині РФ, можливу роль в цьому процесі України, а також про причини нерозуміння світовою громадськістю сутності кремлівської влади — читайте далі.

«МИ МАЄМО СПРАВУ З ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИМ ТИПОМ ДИКТАТУРИ, ЯКИЙ ТРЕБА ВЧИТИСЯ АНАЛІЗУВАТИ»

— Чому, на вашу думку, переважна більшість діячів, які вважають себе російською громадянською опозицією, нібито не згодною з політикою влади, не готова відмовитися від великодержавництва як однієї зі складових свого світогляду? Чи можлива взагалі російська ідентичність без великодержавництва?

— Тому що ідея великодержавництва дуже спокуслива, і небагатьом вдалося встояти перед її спокусою. Свого часу навіть Пушкін, який у Росії вважається ідеалом вільної людини, вітав придушення польського повстання 1830—1831р.р. У 1920—1930 роки багато білих офіцерів та інтелігенти, які раніше боролися з радянською владою, прийняли її, побачивши в ній російську державність, що відроджувалася. Зрештою російська державність втілилася для них в сталінському великодержавництві. Микола Устрялов навіть повернувся до Росії, аби спостерігати її новий розквіт, за що й заплатив життям 1937 року.

Саме тому вже з середини 1990 років з подачі влади в Росії знову заговорили про «національну ідею», про відродження «минулої величі Росії і її статусу великої держави». А з яким захопленням російське суспільство зустріло ефектний вчинок тодішнього прем’єр-міністра Євгенія Примакова, який розвернув над Атлантикою свій літак на знак незгоди з політикою Заходу щодо колишньої Югославії!

Чи можлива російська ідентичність без великодержавництва? Тільки теоретично. В цьому випадку одразу після серпня 1991 року, коли центральна влада отримала від народу карт-бланш на реформи, треба було послідовно впроваджувати в життя ідею федерації. Але хто б це робив, тим більше послідовно? Сьогодні очевидно, що 1991-го влада, навпаки, завдала величезного збитку самій ідеї федералізму. Замість чіткого розмежування повноважень центру і регіонів були неясна позиція Кремля і змагання амбіцій з місцевою владою, що закінчилися війною в Чечні і закріпленням самодержавного інституту президентства.

Федералістський принцип національно-державного устрою Росії зовсім не означає розпаду країни. Навпаки, реалізація цього принципу передбачає наявність сильного центру, якому регіони делегують повноваження для представлення своїх інтересів на міжнародній арені і визначення основних напрямів розвитку країни. Такий принцип державного устрою одразу б змінив окупаційний характер російської державності. Державний устрій, що передбачає незалежність регіонів і їхнє добровільне об’єднання для розв’язання загальних завдань, уявляється якраз найбільш органічним для країн з такою величезною територією, як Росія. Коли народ буде не підвладним населенням, а господарем своєї країни, регіону, поняття «велика держава» наповниться зовсім іншим змістом, що означає велич країни, а не безмежність влади правлячої верхівки. Останнє ж бо і є нерозв’язною проблемою. Ця правляча верхівка ніколи не захоче втратити свою владу.

— Останніми роками влада в Росії задіяла новий вид пропаганди. Замість «генеральної лінії партії» ЗМІ в Росії пропонують аудиторії десятки вигаданих інтерпретацій найбільш резонансних подій у країні та за кордоном. Таким чином суспільство привчають не вірити нікому. Наскільки ефективна, на вашу думку, ця тактика? Чи можливо їй протистояти?

— Дуже ефективна, і про це ми вже говорили вище. Додам ще, що цей режим, обравши для країни сталінську модель розвитку, дійсно віртуозно опанував мистецтво «боротьби думок», щоразу беручи верх в очах переважної більшості населення. Більше того, він навчився каналізувати невдоволення підданих за допомогою опозиційних ЗМІ в Інтернеті. Дозволивши прокльони на свою адресу (найбільш показовий тут приклад «Эха Москвы» з його мільйонною аудиторією роздратованих обивателів), Кремль домігся граничної девальвації вільного слова. Слово в Росії завжди означало дуже багато. За радянських часів його шукали, ловили, слухали, запоєм читали самвидав і тамвидав. Сьогодні воно не означає нічого. Завдяки хитрій і цинічній політиці «плюралізму думок» в російському виданні люди виявилися украй дезорієнтовані не тільки в оцінках існуючої ситуації в країні і світі, не тільки у сприйнятті свого історичного минулого, але і в етичних принципах. До речі, статті про швидкий крах режиму — це теж такий собі наркотик для громадян, невдоволених режимом.

А ось як протистояти? Для експертів — вивчати, називаючи речі своїми іменами, розуміючи, що це не просто «авторитарний режим» або «авторитарний режим, що переходить в тоталітарний» тощо, а постмодерністський тип диктатури, який треба вчитися аналізувати. А для кожної людини окремо вчитися бути вільною. Російська дійсність на кожному кроці демонструє, наскільки важливе це завдання для долі країни і наскільки воно важке.

— Ще задовго до російської агресії проти України ви писали про те, що Кремль намагається стати центром тяжіння антизахідних сил. Сьогодні російська влада ще більш очевидно прагне створити своєрідний антизахідний або, швидше, антиамериканський фронт у Європі. До нього залучають більш-менш маргінальні, але, що цікаво, часто ідеологічно зовсім протилежні сили. З якою метою, на вашу думку, це робиться? Чи справді Кремль намагається стати своєрідною альтернативою Заходу? Чи можливо це, зважаючи на відсутність у сучасній Росії, на відміну від СРСР, якоїсь універсальної позитивної ідеологічної програми (адже «особливу духовність» російського народу навряд чи можна вважати такою)? Чи спроби поширення свого впливу за кордоном це лише спосіб утримання влади всередині країни?

— Справді, Кремль намагається стати альтернативою Заходу. І ідеологія у нього є — великодержавництво, про що ми вже говорили. І він уже не тільки на словах, але й на ділі прагне стати центром тяжіння антизахідних сил, а не бути, як казав Гліб Павловський, «клаптиком євроатлантизму». Безумовний ідеал нинішніх володарів Росії — це наддержава за типом Радянського Союзу, в якого була «потужність, порівнювана з іншим полюсом наддержавної сили», а саме США.

Ні в країні, ні в світі до останнього часу не хотіли помічати, що російська влада давно перейшла на мову конфронтації з Заходом. Там серйозно сподівалися, що Росія «повільно, але вірно йде до прогресу», що Захід, інтегруючи Росію в західні міжнародні інститути, «таким чином цивілізує її». Проте впливові сили в країні не могли змиритися з розпадом Радянського Союзу і давно виношували ідею глобального реваншу. Не випадково з середини 1990-х років їхні уявлення про світ «упорядковував» Олександр Дугін, читаючи лекції з геополітики слухачам Академії Генштабу, Сергій Кургінян консультував різних представників вищих ешелонів влади, а глава РПЦ Алексій II виявив цікавість до книги Андрія Паршева «Чому Росія не Америка».

От як, наприклад, 2009 року наставляв членів молодої гвардії «Єдиної Росії» прокремлівський журналіст Максим Шевченко: «Росія не Захід і не повинна бути його частиною. Росія має стати місцем збору всіх антифашистських, а значить — і антизахідних сил сучасного людства. Недаремно до нашої країни тягнуться такі прекрасні країни і народи, які шукають свободи, як народи Латинської Америки, народи Африки».

Не можна сказати, що на подібні факти не звертали уваги, навпаки, є чимало серйозних досліджень на цю тему. Але не їхніх авторів запрошували на екрани російського телебачення, не у них журналісти прагнули взяти інтерв’ю.

«НА ЗАХОДІ ІСНУЮТЬ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПРИЧИНИ ПОВЕРХНЕВОГО РОЗУМІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ І СУЧАСНОСТІ»

— У своїх публікаціях ви наполягаєте на тому, що ще з початку минулого століття на Заході присутня тенденція до досить поверхневого розуміння подій, що відбуваються в Росії, небажання усвідомити загрозу, що йде від неї. Так, зокрема, у 30-ті роки Захід фактично проігнорував штучний голод, організований кремлівською владою в Україні. Як ви вважаєте, невже вся справа тільки в ефективності роботи кремлівських агентів впливу чи існують більш фундаментальні причини популярності на Заході подібних інтерпретацій? Чи бачите ви ознаки того, що після російської агресії в Україні ставлення до Росії на Заході зазнало певних кардинальних змін?

— Безумовно, на Заході існують і фундаментальні причини поверхневого розуміння як російської історії, так і сучасності. Це перш за все ліві ідеї, традиційно поширені серед західних інтелектуалів, які викладають в університетах, працюють радниками президентів і урядів, одне слово, формують у своїх країнах громадську думку. У 1970 роки «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина на якийсь час їх протверезив і дещо приглушив їхній радикалізм. Хоча і до цього книжки про радянські табори і репресії публікувалися на Заході, але їх або не помічали, або просто ігнорували. Ситуація почала мінятися після ХХ з’їзду КПРС, на якому Микита Хрущов виступив з доповіддю про злочини Сталіна, і особливо після вторгнення радянських військ до Чехословаччини 1968 року. Ось тоді «Архіпелаг ГУЛАГ» переклали, прочитали і зробили деякі висновки.

Проте виховані ж бо вони в умовах демократії і відкритого суспільства, а тому з такими ж мірками підходять і до Росії, вивчаючи тільки видимі процеси, будучи нездатними роздивитися і проаналізувати те, що стоїть за ними, деконструювати помилкові або підставні феномени. Ось чому для більшості з них розпад Радянського Союзу став несподіванкою. А жорстку критику Росії вони до останнього часу вважали проявом синдрому холодної війни, вважаючи за краще вірити офіційній пресі і слухати прокремлівських коментаторів, які, на їхню думку, мають у своєму розпорядженні деяку ексклюзивну інформацію.

Та й сьогодні на Заході недооцінюють серйозність становища. Досить почитати, наприклад, Майкла Макфола, професора Стенфордського університету, колишнього посла США в Росії. Після анексії Криму він дивувався, навіщо було «відкидати увесь цей прогрес, досягнутий за останні 20 років», коли, на його думку, Росія рухалася «у напрямі до процвітання і поваги».

Мені доводилося писати про західних істориків, які займаються сталінським періодом. Отримавши доступ до радянських архівних документів, вони повірили тому, що в них написано, а тому потрапили в полон помилкових трактувань і оцінок. В результаті у своїх інтерпретаціях, слідуючи духу і букві документа, вони парадоксальним чином опинилися на боці сталінської влади. Вони пишуть про демократію (без лапок) 1937 року, про маси, що «тиснули» на владу, про переляканого Сталіна, вимушеного відповідати репресіями на хаос, безлад, злочинність. Вони оцінюють його як видатного політика і воєначальника, обдарованого організатора, тим самим допомагаючи встановленню в Росії концепції сталінської модернізації як найбільшої події російської історії, а Сталіна як її ефективного менеджера.

Тому доводиться констатувати повсюдну глибоку кризу в розумінні того, що відбувається в Росії.

«НАЙСЕРЙОЗНІША ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ РОСІЇ — СПРАВЖНЯ РОЛЬ СТАЛІНА У РОЗВ’ЯЗУВАННІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ»

— За вашими словами, західні країни повинні «напоумити» Кремль з допомогою певного мирного рішення (інакше Путін може застосувати ядерну зброю). Яка саме стратегія буде, на вашу думку, ефективною в цьому випадку? 

— Якщо знати, що найсерйознішою державною таємницєю Радянського Союзу і Росії як його правонаступниці є справжня роль Сталіна у розв’язуванні Другої світової війни, то адекватною стратегічною відповіддю Заходу на політичний виклик Кремля міг би стати новий Нюрнберзький трибунал, що доповнив би рішення трибуналу 1945/46 рр. Тим більше сьогодні, коли голова Державної думи Російської Федерації Сергій Наришкін виступив із заявами про необхідність створення міжнародного військового трибуналу щодо атомних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі 1945 року і про те, що «у злочинів проти людяності немає терміну давності»

Кремль і його пропагандисти мають бути позбавлені можливості постійно апелювати до Нюрнберзького трибуналу 1945/46 рр., прагнучи таким чином назавжди закрити питання про його тенденційність, обумовлену обставинами того часу, коли суддями і обвинувачами були представники не нейтральних держав, а країн-переможців. Радянський Союз тоді наполіг на засудженні і покаранні тільки нацистської Німеччини і при сприянні і легкодухості союзників заблокував навіть найбоязкіші спроби вказати на провокаційну роль Сталіна у розв’язуванні війни в Європі. У продовження тієї сталінської політики і сьогодні будь-які спроби розглянути дійсну роль СРСР на початку Другої світової війни розцінюються як замах на «нашу Перемогу».

Саме тому потрібен Нюрнберзький трибунал II, новий об’єктивний суд над винуватцями розв’язування тієї війни. До сьогодні завдяки публікації наприкінці 1980-х — початку 1990 років низки принципових документів накопичено достатньо нових відомостей про політику, що призвела до тієї війни, які могли б стати фактичною основою для нового процесу. Нюрнберзький трибунал II просто зобов’язаний розглянути всі ті питання, які були заблоковані з подачі Сталіна 70 років тому. Спеціальну увагу треба приділити його провокаційній промові 19 серпня 1939 перед своїм оточенням. І нарешті надати слово стороні, що програла, й отримати відповідь на питання, поставлені уряду Радянського Союзу міністерством закордонних справ Німеччини в ноті від 21 червня 1941 року.

Російську владу треба назавжди позбавити спокуси будувати свою політику на людському неуцтві, брехні й дезінформації. Тільки Нюрнберзький трибунал II міг би напоумити російських володарів, які зарвалися і до сьогодні діють у зовнішній політиці сталінськими методами провокацій.

Але це, звичайно, гіпотетичні міркування, бо сучасні лідери Заходу не готові до такого кроку.

– Французький філософ Філіп де Лара в інтерв'ю газеті «День» сказав, що сьогодні Росія хвора через те, що не зуміла провести свій власний суд над комунізмом. На його думку, такий процес повинен бути чимось на кшталт «Комісії правди і примирення» в ПАР. Ви нещодавно розкритикували ініціативу Конгресу російської інтелігенції провести громадський трибунал над сталінізмом. За вашими словами, Росія не готова до проведення такого суду, оскільки в ній немає суспільних сил, готових відстоювати цивільний, а не державницький підхід до історії. За яких умов, на ваш погляд, в російському суспільстві може виникнути потреба в переосмисленні своєї історії?

– Сьогодні – ні за яких. Час втрачено: суд, про який говорить французький філософ, треба було проводити відразу ж після смерті Сталіна, тоді від цьому був би сенс! Сьогодні сама ідея такого суду дискредитована й понівечена. Шкода, що ті, хто нещодавно виступив з черговою ідеєю проведення трибуналу над сталінізмом (я маю на увазі ініціативу Конгресу російської інтелігенції), не розуміють цього. А до цього з ідеєю нової десталінізації (навіть спеціальна комісія була створена) виступали такі діячі як Сергій Караганов і Михайло Федотов, яким все одно, які слова вимовляти і якими справами займатися.

Після того, що ми дізналися про нашу історію, після того, як побачили її повторення в нинішніх часах, стає очевидним, що переосмислення радянської та пострадянської історії з громадянської, а не з державницькою точки зору – це справа майбутніх поколінь. Як і зведення пам'ятника жертвам політичних репресій (всіх, починаючи з 1917 року і закінчуючи днем ​​сьогоднішнім). «Меморіал» має стати не просто однією з неформальних організацій, яка випрошує у верховної влади дозвіл на своє існування, доводячи їй, що не є «іноземним агентом». Це має бути масовий громадський рух, результат потреби суспільства не тільки в переосмисленні своєї історії, а й своїх стосунків із владою. Ось тоді не закладний камінь, а пам'ятник репресованим у центрі Москви, на Луб'янській площі, став би символом пройденого суспільством шляху до свободи, символом його зрілості і громадянськості. Уявляю, якою урочистою і значущою могла б тоді бути хвилина мовчання. Але я не вірю, що доживу до цього часу.

«ВЛАДА МОСКВИ БУЛА ОКУПАЦІЙНОЮ НЕ ТІЛЬКИ В УКРАЇНІ, АЛЕ І В РОСІЇ»

— Як ви вважаєте, чи впливають географічні особливості Росії, зокрема величина її території, на характер суспільного ладу країни? Чи можлива демократична, правова Росія в її теперішніх кордонах?

— Така точка зору про вплив території на характер російської влади досить поширена. Ось, наприклад, думка французького славіста Жоржа Ніви, який, між іншим, є ректором Міжнародного центру МДУ в Женеві: «Для країни, яка через свою безкрайність все ще не готова до місцевого самоврядування, чудодійним зіллям буде суміш в пропорції: дві третини авторитаризму й одна третина демократії». Унітарна держава, якою сьогодні є Російська Федерація, попри слово «федерація» в своїй назві означає не що інше, як наднаціональну систему влади, підпорядкування всіх країв, областей і автономних утворень прямому управлінню з Москви і тотальне закріпачення підданих. А ось на друге запитання мені важко відповісти з оптимізмом. Теоретично, як я вже говорила, така можливість існує, і федерація — це перший крок до демократичної і правової Росії. Але практично я не бачу сьогодні такої можливості. За минулі роки надзвичайно посилилася не тільки криміналізація влади, але й деградація суспільства, що робить реальною в майбутньому не демократичну, правову Росію, а хаос і деструкцію.

— Останнім часом Україна стала притулком для багатьох російських активістів, ліберальних журналістів тощо. Були навіть спроби провести в Києві своєрідний форум російської опозиції. А у XVIII ст. українські вчені і просвітителі (Феофан Прокопович та інші) внесли чималий вклад у створення сучасної російської держави. Якщо ж згадати ще більш ранню історію, то саме вихідці з Києва заснували Москву та інші російські міста. Як ви вважаєте, чи існує певна відповідальність України за стан справ у Росії? Чи може і яким чином Україна вплинути на суспільні трансформації усередині Росії, її демократизацію?

— Ні, жодної відповідальності України за стан справ в Росії не було, немає і не може бути. Обидві республіки, Українська і Російська, що перебували у складі СРСР, який, як і сьогоднішня Росія, був унітарним і наднаціональним утворенням, однаково страждали від політики верховної влади в Москві. Ця влада за своєю суттю була окупаційною не тільки в Україні, але і в Росії. Насильницька колективізація відбувалася на всій території СРСР, а голод 1932—1933 рр. зібрав свої «скорботні жнива» не тільки в Україні, але і в самій Росії, на Північному Кавказі та Казахстані. Це ж саме стосується репресованих і загиблих у Другій світовій війні.

А ось після розпаду Радянського Союзу, коли обидві республіки стали суверенними державами, шляхи Росії і України почали розходитися. Росія оголосила себе правонаступницею СРСР, успадкувавши не тільки механізм сталінської влади, але і його зовнішню політику. Україна ж майже 25 років перебувала у стані невизначеності і тільки нещодавно остаточно визначилася зі своїм європейським вибором. Проте, аби стати демократичною правовою державою, їй життєво необхідно якнайшвидше провести корінні реформи, перш за все в економіці, аби створити ґрунт для демократичних процедур і інститутів, для затвердження в суспільстві права і правосвідомості. Це дуже непростий шлях. Самої боротьби з корупцією тут недостатньо. Тільки після таких реформ можна буде сподіватися, що шляхи України і Росії розійшлися назавжди. Я щиро бажаю українцям успіху на цьому шляху. Ось тоді Україна могла б стати для Росії прикладом і якось на неї вплинути.