Розгін Майдану. Виконавці і бенефіціари

30 листопада 2013 року в Києві натиснули гачок невідворотних процесів, які призвели до масових протестів, Майдану, сотень смертей і, зрештою, стали прологом до анексії Криму та війни на Донбасі. Тобто всього того, що мало перетворити Україну на знесилену і поневолену країну. З іншого боку, ті події розчистили шлях для нової влади, яка мала б за цей час довести справу покарання винних у розгоні Майдану до кінця, але щось цьому заважає.

У ЗМІ і серед загалу періодично виринають певні прізвища, які в деякій мірі стали елементами того самого спускового механізму, але суд так і не розпочав опитувати всіх підозрюваних. І це незважаючи на те, що було створено дві комісії МВС, які досліджували згадані доленосні події.

Генпрокуратура зводить свої обвинувачення до найочевиднішого персонажа, який очікувано абсорбує весь негатив, — Віктора Януковича.

Екс-міністр МВС Віталій Захарченко, тим часом, днями з Росії звинуватив у розгоні студентів Льовочкіна і Попова, оголивши розколи в колишній «регіональній» команді. Захарченко написав: «Начальник міського відділу внутрішніх справ Коряк під натиском з боку Попова і насамперед Льовочкіна зробив спробу силового розгону студентів». Незрозуміло лише, як голова КМДА міг «тиснути» на начальника столичної міліції, в той час як Коряк був підпорядкований безпосередньо Захарченку.

Заяви Захарченка щодо вини Льовочкіна, скоріше за все, є не лише способом виправдатися самому, а й, можливо, певним застережним натяком для тих, хто зумів «вийти з-під удару». Ще Ігор Коломойський говорив про те, що Льовочкін своєчасно «втік із корабля, що тонув».

Існують, щоправда, інші важливі елементи тієї історії, на які журналісти не дуже звертають увагу. Йдеться про роль у цій історії народного депутата Андрія Деркача, який на початку 1990-х навчався у Вищій школі КДБ ім. Дзержинського (згодом — Академія ФСБ Росії). Тоді він також був депутатом Верховної Ради — від Партії регіонів. У всій цій історії (29 листопада) Деркач фігурує як людина, яка «завітала» разом із Володимиром Сівковичем (тодішнім заступником Андрія Клюєва) до кабінету Олександра Попова, де він мав коротку розмову з останнім, а потім своєчасно пішов. Далі ланцюг спускового механізму замкнеться на прізвищах Клюєв, Льовочкін, Сівкович, Захарченко, Коряк і Попов. Про що говорили ці люди (Сівкович, Попов і Деркач) між собою перед тим, як у ніч на 30 листопада за кілька сотень метрів від них ось-ось буде спущена пружина кривавих подій? «Це була розмова на вільну тему», — говорить «Дню» Олександр Попов і підкреслено виводить у цій історії Деркача за дужки теми організації розгону. «Розмова на вільну тему» в той час, коли треба було розпочинати безпосередньо виконувати завдання з установлення ялинки на Майдані. Сам Андрій Деркач в кулуарах Верховної Ради відмовився коментувати газеті «День» події тієї ночі.

МАЙДАН. 26 СІЧНЯ 2014 р. / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

За свідченнями Попова, вже у кабінеті начальника столичної міліції Валерія Коряка, куди вони з Сівковичем попрямували згодом (без Деркача), тієї ночі їм довелося спостерігати на моніторах, як правоохоронці звільняють від протестувальників місце для новорічної ялинки, але на екрані не було видно (!) побиття. В цьому епізоді сам Коряк визнав, що він як виконавець (але за вимогою Сівковича) безпосередньо дав наказ відтіснити протестувальників. Сівкович начебто отримав це завдання від голови РНБО Андрія Клюєва. Залишається незрозумілим, чому начальник міліції Києва слухає представника системи РНБО. Таким чином вся згадана компанія в різних ролях і з різним ступенем провини опинилася в єдиній схемі, що призвела до звірячого побиття людей «Беркутом».

Зрештою маємо те, що ті, хто фігурують в цій справі — або втекли (Клюєв, Захарченко, Сівкович, Коряк), або «вмили руки» (Льовочкін), або є в ролі цапа відбувайла (Попов). Як виявилося, «підставили» не їх, а всю Україну. І зробив це той, хто в певний момент розв’язав руки «Беркуту», хто нацьковував сторони одна на одну, хто мав на меті показати всьому світу, що в Україні начебто триває громадянська війна. Списати все лише на «самодурство» тодішнього керманича країни було б занадто спрощеним підходом.

Водночас до сьогодні у багатьох викликає здивування той факт, чому Генпрокуратура не бачить сліду російських спецслужб в трагічних подіях кінця лютого 2014 року, про який відкрито заявляє екс-голова СБУ Валентин Наливайченко. Не помічає також, що розгін студентів 30 листопада 2013 року був занадто очевидною помилкою влади. Настільки очевидною, що наштовхує на підозри, що «третя сторона» (про яку, до речі, можливо, з іронією згадує і Захарченко) дійсно існувала і не лише в образі гравця Льовочкіна. Згодом через кілька днів (3 грудня) Юрій Бойко буде возити віце-прем’єра РФ Дмитра Рогозіна по стратегічних оборонних підприємствах, після чого той остаточно переконається у неспроможності України оборонятися і напише в «Твіттері» відому фразу «Над Києвом безхмарне небо» (натяк на готовність до державного перевороту за аналогією з відомою фразою, яка стала паролем для революції в Іспанії 1936 року). Всі ці моменти пройдуть поза увагою загалу, слідства і суду. Залишиться також непоміченою дата 15 жовтня 2013 року, коли в Одесі за зачиненими дверима зустрілись екс-директор ФСБ Микола Патрушев та, знову ж таки, тодішній голова РНБО Андрій Клюєв. А «випадкові» появи в «потрібних» місцях та своєчасні «зникнення» випускників російських шкіл спецслужб (Деркач) взагалі залишаться епізодами, чомусь не вартими, на думку багатьох, тлумачень.

«ЗАХАРЧЕНКУ ТА ІНШИМ ВАРТО ПРИЇХАТИ ДО КИЄВА І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У СЛІДСТВІ»

Олександр ПОПОВ, екс-голова Київської міськдержадміністрації:

— У мене є можливість захистити себе законом про амністію, який був ухвалений Верховною Радою ще у січні 2013 року. Але я обрав інший шлях — шлях розслідування, хочу бути заслуханий разом зі свідками, потерпілими в залі суду для того, щоб внести свій вклад у розгляд цієї справи. Цей розгляд має бути об’єктивним. Це не простий шлях для мене. Я нікуди не поїхав з країни і не збираюся цього робити. Це може бути прикладом і для інших, зокрема для Захарченка. Йому варто приїхати до Києва і взяти участь у слідстві, розповісти свою версію і доводити свою позицію.

Після подій на Майдані в ніч на 30 листопада 2013 року Міністерством внутрішніх справ на чолі з паном Захарченком було проведено оперативне розслідування за фактом побиття людей. У комісію входило 15—20 представників вищого керівництва МВС. Таку саме комісію організував і сьогоднішній міністр МВС Арсен Аваков, але результат обох розслідувань був практично однаковий. Прізвища Попова серед винуватців не було. Висновки обох цих розслідувань долучено до матеріалів справи. Тобто це — справа суто міліцейська, й у ній було зроблено певні висновки. Сьогодні, у зв’язку з політичними чи іншими моментами, згадані заяви лунають знову. Вважаю їх необ’єктивними. На мені ця тема замкнулася лише тому, що я не виїхав із країни. Те, наскільки більше впливав тоді на ситуацію міністр МВС Захарченко чи секретар РНБО Клюєв, я хотів би зрозуміти разом із слідством.

«МЕНТАЛІТЕТ ТОГО РЕЖИМУ, ЯКИЙ СИМВОЛІЗУВАВ ЯНУКОВИЧ, БУВ ТАКИМ — АБО КУПИТИ, АБО ПОЛАМАТИ»

Геннадій ДРУЗЕНКО, громадський діяч, публіцист:

— Фактично був «яструб» Клюєв, який із Сівковичем керували ситуацією в ручному режимі. Я б шукав не конкретних винуватців. Питання в тому, що менталітет того режиму, який символізував Янукович, був таким — або купити, або поламати. Оскільки студентів вони всерйоз не сприймали, то режим вирішив їх поламати, щоб «було неповадно». Весь їхній досвід зводиться до того, що трупи безпечні. Але при цьому вони потрапили в ментально інше середовище, яке не змогло прийняти такого підходу. Що більше режим ламав, то більше народ повставав. Янукович так побудував всю свою політичну кар’єру — домовляючись із сильними і знищуючи слабших. Він вважав, що громадянське суспільство слабке, і його треба було знищити, поки його не виростили західні донори. Але були й підривні бенефіціари. Безумовно, до таких належав Льовочкін, який у такий спосіб підставив свого опонента Клюєва, котрий мріяв бути головою АП президента. Зрештою, олігархи підставили Януковича, адже Сім’я намагалася «віджати» їхній бізнес. І по факту все це виявилося вигідним українському суспільствові. Адже без такого кровопускання навряд чи Революція Гідності була б можливою.

«ЗА КОНСПІРОЛОГІЧНИМИ ТЕОРІЯМИ НЕ ВАРТО ЗАБУВАТИ ПРО ВІРУ У СВОЇ СИЛИ ДО СПРОТИВУ»

Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:

— Дивіденди від тих подій, по-перше, зібрали Путін, Лукашенко та Назарбаєв продемонструвавши всьому світові, що Янукович перетворюється на такого самого диктатора, як і вони, розганяючи мирні зібрання й будуючи авторитарну владу. Другий тактичний дивіденд зібрав Янукович, який на той момент — після Вільнюса — швидко розігнав усіх протестуючих. Власне, він і був головним замовником цієї вказівки по розгону. Стратегічно він, звісно, програв. Так само від тих подій виграли лідери політичної опозиції, які спробували очолити несподівано велику людську хвилю, яка зібралася після розгону. Тоді, 1 грудня, Порошенко оголосив про початок своєї президентської кампанії. Тимошенко також закликала до революції. Тобто політики почали із тієї ситуації витягувати все корисне, що можна було дістати. За конспірологічними теоріями не треба забувати про віру у власні сили. Народ спромігся на спротив. Ми вже тоді знали, що Янукович із його характером не допустить масових протестів у центрі міста, й тому були впевнені, що треба готуватися до репресій і силового розгону. Але були й активісти, які не вірили, що той Євромайдан, якому Адміністрація Президента допомагає, якому вона дозволяє підвезти польову кухню, завтра буде жорстоко репресований.