Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини.
Ярослав Стецько, український політичний діяч, один із керівників ОУН

Соборнiсть: нове прочитання

Уроки Злуки для сьогоденної України
21 січня, 2016 - 19:37

Настанови, уроки та висновки історії варто б вивчати не в такий спосіб, як це роблять не дуже сумлінні студенти в ніч перед екзаменами: нашвидкуруч прочитати (не дуже глибоко замислюючись у зміст написаного) текст, де все «розкладено по полицях», стрімко скласти черговий іспит        — і геть усе забути... Подібна зневага до минулого дуже дорого коштує країні та суспільству; коли важенний камінь, із презирством відкинутий наосліп геть, щоб лише не заважав, раптом обертається на бумеранг і неймовірно болісно, сильно б’є просто по голові — нічого хорошого не відбувається!

День Злуки, що його українці святкують 22 січня, — один із тих гострих, жорстких, ба більше — кривавих історичних уроків, які воістину забуттю не підлягають; а якщо їх забувають, то Історія, Доля та Майбутнє жорстоко мстять за таку фатальну сліпоту. Українці, які століттями були територіально поділені (розрізані по живому) між пихатими, агресивними та «неситими» імперіями, мусили терпіти таке приниження. Але ж, як відомо, будь-який терпець рано чи пізно уривається. Кожен народ, який хоч трохи відчуває себе громадою вільних людей, а не хаотичним, випадковим збіговиськом егоїстів — мріє про державну єдність. Українці спробували реалізувати цю заповітну мрію у 1918—1921 роках, в добу жорстокої боротьби за національне та соціальне визволення, за Соборність, державну самостійність та об’єднання всіх етнічних українських земель — від Слобожанщини до гирла Дунаю, від Закарпаття до донецьких й луганських степів, від Волині до Приазов’я.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Юридичне оформлення ці націєтворчі змагання здобули в знаменитому Акті Злуки східноукраїнських, наддніпрянських і західноукраїнських земель, ухваленому чільними представниками Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 22 січня 1919 року (під час роботи Трудового конгресу України) та урочисто оприлюдненому в той самий історичний день на Софійській площі в Києві (пам’ятаєте, читачу, кадри зі старої кінохроніки: Винниченко, Петлюра й інші лідери УНР вітають святкове зібрання людей біля Святої Софії; своє вітання українцям надіслав тоді ж президент Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич).

За радянської доби спроби публічного святкового відзначення Дня Злуки тлумачились як зловорожий «буржуазний націоналізм», як зухвалий виклик владі та відповідно жорстко каралися. Натомість зі здобуттям Україною незалежності це свято рік за роком почало набувати ритуально-офіціозного характеру (в міру його «узаконення» на державному рівні), явно відриваючись від реального змісту (запекла боротьба за єдність нації, жертви, кров, життя загиблих героїв). А чи багато «достойників», що прикрашали собою президії урочистих засідань 22 січня, усвідомлювали повною мірою, що одиниця виміру української Соборності — то життя, життя сотень тисяч, мільйонів кращих людей нашої землі, які загинули заради втілення цієї, ні, вже не мрії, а конкретної, чітко окресленої мети? Наслідки виявилися більш ніж плачевними.

Зневага, зверхня неуважність до внутрішньоукраїнської інтеграції Сходу й Заходу (не на рівні загальних закликів: «Схід і Захід разом!» — тут наша еліта, ще від «помаранчевих» часів, якраз була дуже щедрою, а на рівні реальної, конкретної, копіткої праці, мета якої — єдині загальноукраїнські цінності, принципи й закони для всіх, від Луганська й до Луцька, замість сумнозвісних «правил гри») стала суттєвим чинником підриву засад української Соборності на сході (так само, як і в Криму) й на початку кривавої війни та російської агресії на Донбасі. «Договорняки» з сепаратистською частиною «еліти» Донецька й Луганська, передача в оренду (лізинг, бандитське нетимчасове управління) цих земель (напів) кримінальним проросійським феодальним кланом (заради грошей — мільярдів, все нових і нових мільярдів у валюті)            — це, правду кажучи, злочин перед народом, історією та законом. Невже покарання настигне злодіїв уже не в нашому, земному світі й невже це покарання здійснить лише той, про якого в Святому Письмі сказано: «За мною відплата, і Я воздам!»? Невже криві українські суди промовчать (а схоже на це)? В такому разі гріш нам ціна як народу й державі.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Отже, День Злуки — це заклик до боротьби за людську і національну свободу, проти зверхнього, пихатого імперства. Аж ніяк не безнадійно застарілий рядок із підручника історії. Бійці Української Визвольної Війни 2014—2016 рр. (м’яко кажучи, дуже не хочеться вживати сумнозвісне скорочення «АТО») знають про це краще за інших. Як знають вони і про ціну перемоги в жорстоких боях, і про підлість закулісних оборудок з ворогом на дуже високому рівні, і про корупцію у фронтових умовах. І головне: вони знають, що Україну, її волю та цілісність варто боронити. Хто, якщо не ми?

«НАМ ПОТРІБНА НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Максим РОЗУМНИЙ, доктор політичних наук, завідувач відділу політичних стратегій НІСД:

— Свято Дня Соборності України на сьогодні сприймається по-новому — в контексті тих реалій і тих викликів, які стоять перед Україною як нацією та державою. Якщо говорити про витоки цього свята, то йдеться про першу українську революцію 1917—1921 рр. Ми часто забуваємо, особливо в дискусіях, — які є підстави нашої незалежності, наскільки вона є закономірною. Варто пам’ятати, що на початку ХХ ст. виникла Українська держава, дві українські республіки, які об’єдналися у Соборну Україну. Це національне рішення було прийнято століття тому.

Нинішня російська агресія  — також не перша, яка відбулася відносно незалежної України. Перша агресія відбулася саме тоді — у 1918 році, коли IV Універсалом Центральної Ради була проголошена незалежність і за кілька днів втрачена внаслідок більшовицького наступу. Тому, звичайно, у відзначенні Дня Соборності України є давня історія і є сучасність, яка наповнює свято новим змістом. Він полягає у тому, що вже ні в кого немає сумнівів, що українська нація існує, що вона єдина, не ділиться на різні частини та державні проекти. Власне, ми побачили, хто і в який спосіб не увійшов до української політичної нації — через окупацію частини Донбасу і Криму, куди увійшли російські диверсанти та російські збройні сили.

Сьогодні потрібно розбиратися з усіма історичними і актуальним проблемами, які присутні в нашій самосвідомості та самоорганізації. Питання про Соборність України, викликає сумніви, здається, лише в одного політичного суб’єкту в світі — це РФ.  Тим не менше, сьогодні слід розуміти важливість збереження державності, суверенітету, незалежності та наявності демократичних механізмів формування та контролю влади. Це та модель, якій ми не навчилися на початку ХХ століття, коли петлюрівці були проти гетьманців, махновці — проти петлюрівців, коли існувало багато непорозумінь і було відсутнє спільне бачення того, яка держава нам потрібна.

Сьогодні — подібна історія: цінність держави і спільної праці задля її вдосконалення дуже мало, натомість проблеми в державі використовуються для відкушування якоїсь частини державних повноважень, «адміністративного пирога», політичної боротьби. Держава стає розмінною монетою, а для переможця — «дійною коровою», рентоутворюючим чинником. Тож нам потрібна націоналізація української держави — не в сенсі архаїзації у культурницькому шароварному смислі, а щоб держава сприймалася як національне надбання, яким вміє користуватися і користується вся нація.

«НАМ ПОТРІБНА ПРОГРАМА ВНУТРІШНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ»

Олексій ТОЛКАЧОВ, голова правління благодійного фонду «Омріяна Країна»:

— Ми «досвяткували» День Соборності України до того, що питання єдності є не просто актуальним, а навіть болючим. Можливо, тому, що тривалий час ми відзначали Соборність як щось ефемерне та ритуальне, не розуміючи, на основі чого досягається єдність людей та цілої нації. Питання єдності українців є традиційно проблемним і ми так і не навчилися бути єдиними. Нам потрібна програма внутрішньоукраїнської інтеграції для того, щоб українці краще знали один одного. (Ідею внутрішньоукраїнської інтеграції висловила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, а газета послідовно втілює її протягом багатьох років. — Ред.) В теперішньому контексті, коли в України анексовано Крим та триває війна на Донбасі, треба розуміти, що Соборність досягається або спільністю цінностей, або цінністю спільної мети та цілей. На жаль, спільних цінностей у нас не було, оскільки наше суспільство було надзвичайно індивідуалізоване та закрите в матрицю споживання й егоїзму. З іншого боку, у нас не було сформовано спільну мету, нас ніщо не гуртувало — за роки незалежності у нас не вироблено національної ідеї, відсутня українська мрія, а люди на сході і на заході мали різне бачення України. Втрачені 25 років без формування спільних цінностей і спільної мрії призвели до сьогоднішнього стану України.

Я не покладаю всієї відповідальності лише на українську верхівку і владу. Звичайно, вони не мали стратегічного бачення, а керувалися лише меркантильним егоїзмом — «нацарювати» гроші, втекти або сидіти далі, щоб «нацарювати» ще більше. Але наша верхівка стала відображенням психічно незрілого суспільства. Те, що за 20 років суспільство не змогло привести до влади державників, які говорять про стратегічні цілі — це певний вирок. Нинішня ситуація — це не лише проблема влади й еліт, а й суспільства, бо хворий організм призвів до «порушення функцій імунітету» та розвитку «ракової пухлини».

Оскільки сьогодні серед можновладців немає державницького мислення, то й немає державницьких цілей. Якби на чолі українського народу стояли державники зі стратегічними цілями, то національна єдність досягалася б просвітництвом, рефлексією, виробленням та опрацюванням історичних уроків. Сьогодні ж питання єдності та Дня Соборності буде знов предметом маніпуляцій, щоб чинна влада показала те, що вона за єдність українців, а хто її критикує — розхитує єдність.

Після возз’єднання ЗУНР та УНР, наша єдність дала тріщину та впала через навалу більшовиків. Я ставив собі питання  — як їм вдалося утримати владу та знищити Українську республіку? Через те, що більшовики мали стратегічні й амбітні цілі, які ними рухали та об’єднували. А от українці не мали стратегічних цілей — просто хотіли, щоб їх не чіпали — в такому випадку нації не виживають на геополітичній арені. Тож зараз потрібно формувати амбітні цілі, бо саме спільне бачення майбутнього може об’єднати всіх та дозволити загоїти рани війни.

Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ