Точка біфуркації чи кінець епохи песимізму?

Як відомо, 20 травня відбулася пресконференція Президента України Володимира Зеленського, присвячена другій річниці його каденції. Суспільні оцінки цієї події, та й підсумків дворічної роботи президента в цілому, передбачувано виявилися поляризованими – від абсолютно захоплених до цілковито зневажливих. Проте достовірно судити про справжнє громадське ставлення до діяльності Володимира Зеленського на посту президента за цими оцінками в жодному разі не можна – через короткостроковість емоційних реакцій, розігрітих палкими дискусіями. Потрібні інші вимірювальні інструменти, які дають змогу зняти інформацію з більш глибоких і сталих пластів громадської думки.

Одним із таких інструментів є соціально-психологічне зондування суспільної свідомості. Понад два десятиріччя вчені Інституту соціальної та політичної психології НАПН України разом з Асоціацією політичних психологів України досліджують громадську думку шляхом пред’явлення респондентам низки суджень, узятих із засобів масової інформації, соціальних мереж та політичних виступів. Вимірювання динаміки суспільної згоди чи незгоди зі згаданими судженнями, наприклад «Позбутися комуністичного минулого – важлива й неодмінна умова прогресу нашого суспільства, слід продовжувати декомунізацію України», дає змогу не лише детально описати смисловий ландшафт української суспільної свідомості, а й відстежити його найбільш суттєві зміни. Таких результатів не завжди можна домогтися, ставлячи респондентам прямі запитання на ті самі теми, через вплив соціальної бажаності відповідей або інші ефекти.

В пропонованому матеріалі ми хочемо з вами поділитися висновками, зробленими на основі порівняльного аналізу результатів останнього дослідження ідеологічних преференцій та світоглядних орієнтирів громадян методом оцінки суджень, проведеного в лютому 2021 року, з результатами аналогічних досліджень попередніх років.

ПРЕЗИДЕНТ ТИХ, ХТО НЕ ВИЗНАЧИВСЯ

Однією з найбільш виразних тенденцій громадської думки останніх двох років є зростання її невизначеності щодо деяких ідеологічних позицій. Зокрема, на момент останнього опитування в лютому 2021 року 35,4% респондентів не змогли ані підтвердити, ані заперечити судження «Вивести країну з кризи здатні українські патріоти. Відродження національної свідомості дасть Україні змогу стати могутньою державою» (у 2019 році таких було менше третини – 30%). Частка громадян, які висловили згоду із цим судженням, становила 50,9%, що трохи менше за показник попереднього заміру в лютому 2019 року (53%).

Два роки тому твердження, що «найнебезпечнішим ворогом народу України, його державності та демократії є націоналізм», розколювало суспільство майже на рівні частини: 30,7% висловлювали згоду, 32,6% були не згодні, а 36,2% не мали тут чіткої позиції. Проте на початку поточного року ми спостерігаємо дещо іншу картину: частка респондентів, що вагаються з відповіддю на це запитання, зросла до 38,1% (і це максимальне значення за період з 2009 року), а рівень згоди з цим твердженням став майже в півтора рази меншим – 26,8%.

Ще більш яскраво тенденція до невизначеності проявилася в оцінках процесів, на перебіг яких безпосередньо впливає – відповідно до суспільних очікувань та сподівань – президент країни. Зокрема, 42,5% респондентів не змогли визначитися щодо судження «Незважаючи ні на що, події в Україні розвиваються в правильному напрямі». Два роки тому таких було менше третини – 30,6%, а четверо з десяти громадян (42,2%) були якраз чітко і категорично не згодні з тим, що події розвиваються правильно. До речі, розподіл відповідей на це запитання дещо відрізняється від тих зрізів, які отримують провідні соціологічні служби (зокрема, за даними групи Рейтинг, близько двох третин громадян нині вважають напрям розвитку України неправильним, а близько чверті – правильним), і це є наочною демонстрацією того, як формулювання запитання або спосіб його постановки (прямий чи непрямий) впливає на кінцевий результат опитування і, зрештою, на наші уявлення про стан громадської думки. Саме тому тут слід застосовувати різні методи і підходи.

Але повернімося до предмета нашого аналізу. Невизначеність поточного стану громадської думки також виразно проявляється в питаннях, що стосуються війни на сході України. Передусім можна констатувати, що тенденція до консолідації громадської думки щодо покладання провини за розв’язання конфлікту на попереднього президента Петра Порошенка, яка увиразнилася протягом 2018 – 2019 років, вичерпує себе. Тоді із судженням «Нікому не потрібну війну на Донбасі розв’язала порошенківська влада» висловлювали згоду 45,9% та 41,1% відповідно. Станом на лютий 2021 року громадська думка з цього питання виявилася радше розколотою, аніж консолідованою. Нині погоджуються зі згаданим судженням уже тільки 35%, не погоджуються – 32%, і ще близько третини (32,8%) утруднилися дати чітку відповідь на це запитання.

Одним із пояснень таких змін у громадській думці може бути поступова відмова суспільства від ілюзій щодо можливості швидкого завершення конфлікту на Донбасі шляхом простої заміни керівництва країни та приходу до влади нової політичної команди. Звинувачувальна позиція шодо української влади вже не здається громадянам вичерпною відповіддю на трагедію війни, а де шукати більш адекватних відповідей – поки не зрозуміло. Майже 42% респондентів наразі не можуть ані підтримати, ані спростувати твердження «Мирні ініціативи президента Зеленського – надійна основа для припинення війни на Донбасі, збереження територіальної цілісності держави», притому що 28,6% згодні із цим твердженням і 29,6% – не згодні. Тоді як у лютому 2019 року, коли те саме запитання ставилося щодо Петра Порошенка, погоджувалися з ним лише 14,5% респондентів, не погоджувалися – майже половина (47%). Це й зрозуміло, адже наприкінці президентської каденції Петра Порошенка рівень суспільної довіри до нього був украй низьким, тому марно було б очікувати від громадян схвальних оцінок будь-яких його дій. Проте зазначимо, що у грудні 2015 року, тобто на другому році президентства Петра Порошенка, суспільне сприйняття його мирних ініціатив мало майже ідентичну структуру до тієї, яка є сьогодні: 28,7% опитаних тоді погоджувалися з твердженням, що ініціативи Порошенка є основою для припинення війни, 31,2% – не погоджувалися, а 40% не мали однозначної відповіді на це запитання.

Нині також помітно підвищився рівень невизначеності громадської думки в питанні щодо підтримки України країнами Заходу в російсько-українському конфлікті. Частка респондентів, які не згодні із судженням «Доводиться визнати: Європа і США залишили нас сам на сам з агресором» за два роки скоротилася із 27,6% до 24,9%. Саме ці втрачені відсотки перетекли у стан тих хто не визначився, частка яких, навпаки, зросла з 35,2% до 38,3%.

Дуже показовою є реакція респондентів на судження «В Україні не знайшлося гідних керівників, здатних очолити державу і відстоювати її справжні інтереси». Частка тих, хто погодився із цим судженням, на момент останнього опитування становила 50,4%, тоді як у попередні роки таких відповідей було значно більше половини. А ось невизначених відповідей виявилося найбільше за всю історію спостережень – 30%.

Нарешті, тенденція до зростання невизначеності громадської думки виразно проявилася в суспільних оцінках успішності Володимира Зеленського як Президента України. Понад третину респондентів (36,3%) не змогли погодитися чи не погодитися із судженням «Зеленський виявився нічим не кращим за Порошенка, тому чим швидше він пішов би у відставку, тим було б краще». Кількість тих, хто не зміг визначитися з цього питання, перевищила кількість згодних (33,5%) і незгодних (30,1%). Для порівняння: В. Ющенка у 2005 році визнали нічим не кращим за попередника 41,2% респондентів, В. Януковича у 2012 році – 54,2%. Щоправда, Петра Порошенка у 2014 році вважали нічим не кращим за Януковича 26,8%, проте через рік – уже 46,8%.

Перший висновок, який можна зробити з наведених даних, полягає в тому, що за два роки, які минули після інавгурації президента Зеленського, громадська думка в основному повернулася до своїх «базових налаштувань», позбувшись ейфорії надмірних очікувань. Проте водночас з’явилася ціла низка питань, зокрема контроверзійних і складних, щодо яких суспільна свідомість ніби зависла в точці біфуркації. У суспільстві увиразнюється тенденція «неприєднання» до ідеологічних полюсів. Громадяни ніби не хочуть поспішати з остаточним вибором сторони, до якої варто прихилитися, обираючи вичікувальну позицію. Ця тенденція оформилася ще до приходу до влади Володимира Зеленського та його команди. Однак можна стверджувати, що останнім часом вона посилюється і що чинником зростання невизначеності громадської думки є певна невизначеність або, іноді, суперечливість позиції самого президента Зеленського.

ОЗНАКИ ОПТИМІЗМУ?

Однак з деяких питань громадська думка сьогодні, навпаки, максимально викристалізувалася і набула виразніших обрисів, ніж у попередні періоди. Зокрема, щодо твердження «Україна – європейська держава і має прямувати в Європу» українські громадяни, схоже, починають доходити згоди. На момент останнього опитування погодилися із цим твердженням 63,1%, і це максимум за весь період моніторингу. Частка тих, хто не зміг визначитися з цього питання, навпаки, нині є меншою, ніж будь-коли, – 20,4%.

Президентство Володимира Зеленського означилося обережним зростанням у суспільстві реформаторського оптимізму. Як приклад можна навести судження «Проголошені владою реформи так і залишилися на папері, реальних змін не видно». На момент останнього опитування не погодилися із цим судженням 18,3% громадян. Так, ця цифра не вражає в абсолютному вимірі, проте вона є максимальною за увесь період спостережень. Погоджуються із цим висловом 54% опитаних, що помітно менше за показник 2019 року (майже 60%), і всіх попередніх років також.

Знаковими є зміни, що відбулися в суспільному ставленні до ринку землі. Правда, понад половину населення (51,7%) досі погоджується з тим, що «дозвіл на продаж землі призведе до того, що її скуплять свої та іноземні багатії, а нам залишаться тільки тротуари». Проте порівняно з 2019 роком, коли так вважали 64,2% громадян, це виглядає майже революцією. Варто зазначити, що в цьому питанні не стільки пом’якшується суспільна упередженість проти ринку землі, скільки зростає невпевненість суспільства щодо того, як саме слід оцінювати цю новацію. Частка тих, хто не зміг визначитися з відповіддю, сягнула рекордної за всі роки спостережень позначки – 30,6%.  Що знову відсилає нас до описаного вище стану зависання в точці біфуркації, в якому нині перебуває громадська думка.

Громадська думка загалом усе активніше позбувається віджилих стереотипів. Серед таких стереотипів можна згадати некритичне ставлення і безумовну віру значної частини населення в безальтернативність співпраці з Росією як провідного чинника економічного зростання України. Однак нині ця віра похитнулася. Так, незгоду із судженням «Якби в Україну прийшов російський капітал, ожила б економіка, люди мали б роботу й зарплату – як у Росії» виявили понад половину опитаних (54,4%), тоді як у 2019 році таких було лише 46,3%.

Нівелюється ще один напрочуд стійкий стереотип суспільної свідомості, який проявляється в лояльності до комуністичної спадщини. Близько половини (47,8%) респондентів нині погоджуються з тим, що «позбутися комуністичного минулого – важлива й неодмінна умова прогресу нашого суспільства, слід продовжувати декомунізацію України», і це більш як удвічі перевищує кількість тих, хто не погоджується із цим висловом (20,6%). У грудні 2015 року, коли це питання було поставлено вперше, співвідношення між згодою і незгодою з ним було 31,7% та 39,2% відповідно.

Нарешті, однією з найбільш значущих, на наш погляд, тенденцією громадської думки останніх років є стійкість суспільного запиту на державну єдність. Частка громадян, які не готові погодитися із судженням «Україна занадто різна, і в одній державі нам не ужитися», стабільно перебувала на рівні близько 60% відтоді, коли це запитання було включено до анкети у 2014 році, і лише одного разу, у 2018 році, знизилася до 56,2%. Нині ж не погоджуються із цим судженням майже 63% респондентів. Тобто й тут проглядається висхідна тенденція.

Наведені дані можна сприймати як підставу для обережного оптимізму, оскільки вектор зрушення суспільної свідомості нині спрямований радше в майбутнє, ніж у минуле. Позитивні очікування стають драйверами змін. Принаймні монополія остраху та скепсису в царині суспільних настроїв уже не виглядає безперечною.

Проте в абсолютному вимірі це зрушення поки що є не таким значним, щоб вважати його незворотним. До того ж передчасно пов’язувати згадані зміни лише з президентством Зеленського. Можливо, тут ми маємо справу з процесами, що відбуваються в суспільній свідомості за власною логікою. І все ж варто наголосити, що близько 22% респондентів висловлюють згоду з тим, що «відтоді як президентом став Зеленський, почала відновлюватися довіра народу до влади», і це найбільший показник за останні десять років. А кількість не згодних з іцим висловом, навпаки, виявилася мінімальною за всі роки спостережень (45,3%).

ПАРАДОКСАЛЬНИЙ ПІВДЕНЬ

Однією з найбільш помітних тенденцій у громадській думці, що спостерігаються протягом останніх років, є виразне полівіння українського Півдня порівняно з рештою регіонів держави. З багатьох питань національного порядку денного (ставлення до радянського минулого чи європейського майбутнього, питань власності та економічних свобод, зовнішньополітичної стратегії України, до акцій масового протесту) мешканці південних областей України віддають перевагу більш радикальним, категоричним позиціям, у тому числі проросійським, ніж це властиво іншим регіонам.

Так, проблема певної світоглядної сепарації Півдня, яку і соціологи, і психологи спостерігають у результатах досліджень уже не один рік, напряму з президентством Володимира Зеленського не пов’язана. Проте її варто обговорити – і з огляду на її потенційно  небезпечні наслідки, і через те, що південні області України з деякими застереженнями можна вважати електоральною вотчиною Зеленського. У другому турі президентських виборів за нього віддали голоси близько 85% виборців Південного регіону. І досі рівень схвалення діяльності президента є найвищим саме в цих областях.  

Отже, у чому ж проявляється особливість Півдня? Передусім у виразності проросійських настроїв. Зокрема, 67,9% респондентів Південного регіону погоджуються з тим, що «Європейський союз – красивий міраж, до якого нам не дійти ніколи». Це майже утричі більше, ніж на Сході (29,2%), Заході (28,1%) або в Центрі (29,2%) України. З тим, що «якби в Україну прийшов російський капітал, ожила б економіка, люди мали б роботу й зарплату – як у Росії», згодні 26,9% респондентів з південних областей, що вдвічі більше, ніж у Східному та Центральному регіонах (13,3%).

Також Південь демонструє певну суперечливість у ставленні до реформ. Так, три чверті мешканців цього регіону (76,1%) згодні з тим, що «глибокі реформи в економіці, державному управлінні та інших сферах суспільного життя – це те, чого найбільше чекає і на що сподівається народ» (на Сході з цим згодні 53,4% респондентів, у середньому по Україні – 63,6%). І разом з тим дев’ять з десяти респондентів (93,3%) у південних областях погоджуються, що «Україна вже втомилася від реформ, нам потрібні не зміни, а нормальне, стабільне життя» (у середньому по вибірці – 63,7%).

Можна припустити, що респондентів не влаштовують не реформи як такі, а той їх напрям, що реалізується в Україні. Мешканці південних областей охочіше підтримали б зміни, спрямовані на забезпечення соціальної справедливості, а не на розширення економічних можливостей населення. Понад 80% з них згодні з тим, що «жодні реформи в економіці неприпустимі, якщо вони породжують безробіття» (у середньому по Україні – 54,3%, на Сході – 50,3%); понад 90% погоджуються, що «приватизація – це була казка для наївних, а насправді одні захопили все, а інші стали рабами» (по Україні в цілому – 67,3%, на Сході – 77,5%). Нарешті, 72,4% респондентів з південних областей висловлюють згоду із судженням «Дозвіл на продаж землі призведе до того, що її скуплять свої та іноземні багатії, а нам залишаться тільки тротуари». Як уже зазначалося, у середньому по країні цей показник трохи перевищує 50%, а у східних областях становить 56,9%. Південці вкрай негативно оцінюють згадані реформи і водночас заперечують сам факт того, що реформи взагалі реалізуються. Понад 84% респондентів цього регіону погоджуються з тим, що «проголошені владою реформи так і лишилися на папері, реальних змін не видно» (у середньому по Україні – 54%). 

Громадська думка Півдня взагалі характеризуються цілою низкою парадоксів. З одного боку, понад половину опитаних погодилися із судженням «Яких би економічних успіхів не досягла влада, я її нізащо не підтримуватиму, якщо вона діятиме недемократично» (по Україні загалом – лише 35,3%). З другого – 77,6%  згодні із судженням «Якщо в нашій країні утвердиться сильна й рішуча влада, яка наведе порядок нехай і ціною обмеження демократії, я її цілком підтримаю» (44,1% в середньому по Україні).

Майже 65% мешканців південних областей згодні, що «доведений до відчаю народ має сьогодні моральне право на будь-які акції протесту, ні в кого не питаючи на них дозволу» (49,8% по Україні в цілому). І водночас практично така ж сама частка (75,8%) вважають, що «масові виступи протесту не мають сенсу – їхніми плодами користуються лише політикани та олігархи» (у середньому по вибірці – 46,5%).

Нарешті, всупереч усій прихильності мешканців Півдня до проросійського порядку денного рівень згоди з уже наведеним вище твердженням «Україна занадто різна, і в одній державі нам не ужитися» саме тут є найнижчим в Україні: 8,3% на Півдні порівняно з 14,3% на Сході та 13,5% у Центрі. Не погоджуються ж із цією думкою майже три чверті (74,4%) респондентів з південних областей, що більше, ніж по Україні в цілому (62,7%) і значно більше, ніж у східних областях (52,7%).

З наведених нами даних випливає два висновки – обнадійливий і тривожний. Обнадійливий полягає в тому, що монолітного «Південного Сходу» (російською «Юго-Востока»), до якого апелює російська пропаганда в рамках наративу «двох Україн» з метою обґрунтування планів щодо федералізації чи навіть дезінтеграції нашої держави, у реальності не існує, це штучно створений конструкт. Є різні регіони України – кожен зі своєю специфікою і самобутнім поглядом на національну історію та перспективи розвитку. Тривожним висновком видається наочність тенденції до світоглядного, політико-психологічного відособлення Південного регіону від політичного тіла України. І ознак того, що ця тенденція раптом вичерпається сама собою, поки не проглядається.

То що ж насправді сьогодні відбувається з громадською думкою: чи застигла вона в точці біфуркації, чи, навпаки, почала впевнено рухатися в бік більш оптимістичних сценаріїв? Чи пов’язано це безпосередньо з президентством Володимира Зеленського, чи його політика є лише тлом, на якому розгортається головна драма змін у суспільній свідомості? Як би нам того не хотілось би, проте однозначні відповіді на ці запитання були б передчасні. Україна Зеленського нагадує скриньку Шредінгера, де запечатані різні версії майбутнього. Яка з них у підсумку буде втілена в життя, залежить від багатьох змінних. І від позиції президента – у першу чергу. Від його наполегливості, послідовності, уміння чітко артикулювати свою позицію і наміри, чутливості до суспільних потреб та здатності знаходити союзників – бажано серед друзів України, а не її недругів.