Які шанси у «Будапештського формату»?

На сьомому році війни, після багатьох років «забуття», в Україні на офіційному рівні заявили, що Будапештський меморандум може бути підставою для початку консультацій із країнами, які гарантували територіальну цілісність України, — окрім Росії, оскільки вона з країни-гаранта перетворилася в країну-агресора і окупанта. Про це у своїй колонці в Atlantic Counsil написав віцепрем’єр Олексій Резніков. Нагадаємо, що Будапештський меморандум (про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) був підписаний 5 грудня 1994 року між Україною (Л.Кучма), США (Б.Клінтон), Росією (Б.Єльцин) та Великою Британією (Дж. Мейджор), про неядерний статус України. Згодом приєдналися Франція та Китай. Ця міжнародна угода містить пункти, що надають гарантії суверенітету та безпеки Україні, проте вона не містить механізмів (не прописано) реалізації цих гарантій. В 1995 році Генеральна Асамблея ООН прийняла меморандум як офіційний документ. Наскільки реально сьогодні повернутися до реалізації цієї угоди, або до використання переговорного майданчика так званого Будапештського формату в питаннях повернення окупованих Кремлем українських Криму і частини Донбасу? У нашого московського автора Бориса Соколова — скептична думка з цього приводу, а от колишні міністри закордонних справ України Костянтин Грищенко та Володимир Огризко вважають трохи інакше.

«Про меморандум треба згадувати, і організовувати консультації, які можуть бути корисними»

Костянтин ГРИЩЕНКО, колишній міністр закордонних справ України:

— У нас немає інструментів, які б давали нам переважний важіль для того щоб, наприклад, повернути Крим. Росія зайняла позицію, де вона відкидає будь-які аргументи і буде це робити, як мінімум, ближчим часом. Звичайно, якщо не відбудеться якихось карколомних змін в Кремлі. Треба сприймати як даність те, що на жаль не проглядається прямий і однозначний шлях для відновлення нашої територіальної цілісності. Але це означає, що треба задіяти всі можливі інструменти для того, щоб міжнародна спільнота була переконана в тому, що існують відповідні аргументи для повернення Криму Україні. Серед цих аргументів є Будапештський меморандум. Про нього треба згадувати. Треба організовувати консультації, які можуть бути корисними.

Вважаю очевидним провалом попередньої влади те, що моменти, якими можна було б скористатись, вона не скористалась. Окрім Будапештського меморандуму у нас є ще багато угод. До яких ми можемо апелювати. Але вони «не звучать» ні в Україні, ні на серйозному міжнародному рівні. Ми просто опустили руки. Зауважу, що запевнення, які були озвучені у відповідних угодах, говорять про те, що країни не будуть нападати на нас, але не захищати. Це відома концепція. Американці від самого початку заявляли, що на інше вони не можуть піти і не підуть. Росія прийняла на себе зобов’язання не воювати з Україною, але ніхто з ядерною державою поки що воювати не готовий.

«Ми не маємо опускати руки. Гарантії можуть бути реалізовані по-різному»

Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:

— Ідея апелювати до Будапештського меморандуму не є новою. Про неї багато говорено. Те, що влада шукає альтернативу «Мінську», це позитивною. Навіть запекліші оптимісти побачили, що в нинішньому форматі нічого не спрацює і навряд чи можна чогось чекати від «Мінська». Тому, повторюю, добре, що з’являються спроби подивитись на ситуацію під іншим кутом зору. Чи є в цьому перспектива? Вона полягає, як мені здається, в тому щоб консолідувати наших західних партнерів і не дозволяти думати їм ні про відмову від санкцій, ні про їх послаблення. Навпаки, вони мають планувати їхнє посилення. І тут роль США та Великої Британії має бути безумовно більшою. Залучення їх для тиску на Москву мало б визначальний характер. Відносно того чи сядуть всі учасники Будапештського меморандуму за один стіл чи ні, то, на мою думку, в цьому немає жодної перспективи.

За один стіл ми маємо сідати лише з однією країною — Росією, яка є агресором. При цьому ми повинні мати конкретний перелік умов. Якщо такого переліку немає та немає інструментів, якими можна було б примусити цього агресора до виконання, то будь-які формати переговорів будуть лише повторенням того, що вже було. На жаль, наші західні партнери намагаються відійти від відповідальності. Це не робить їм честі. Але політика — це річ цинічна. При цьому ми не маємо опускати руки. Гарантії можуть бути реалізовані по-різному. Звичайно, що жодна з країн, яка підписалася під Будапештським меморандумом, не почне війну проти Російської Федерацією. Проте вони можуть посилити військову допомогу, зменшити борговий тягар. Зараз іде пошук нових підходів.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Меморандум — це протокол про наміри, які так і не були реалізовані

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Перший заступник глави делегації України в ТКГ з врегулювання ситуації на Донбасі, віце-прем’єр-міністр України Олексій Резніков виступив за те, щоб повернутися до Будапештського меморандуму 1994 року й розпочати проведення консультацій з державами, що його підписали, але поки що не з Росією. Він написав у колонці для Atlantic Council: «Повернення до рамок Будапештського меморандуму було б кроком у правильному напрямку. Одна спроба зробити це вже була зроблена. Ще 1 березня 2014 року представник Великої Британії в Раді безпеки ООН запропонував розпочати термінові консультації в Будапештському форматі. У той час ця ініціатива не пішла далі. Тепер ми повинні розглянути питання про повернення до «формату Будапешта». Спочатку консультації мають проходити без участі Росії, оскільки Москва відмовилася від свого статусу гаранта на користь того, щоб стати окупаційною силою. Однак Будапештський формат згодом надасть можливості для нового взаємодії з Кремлем».

На думку Рєзнікова, повернення до «Будапештському формату» «включає якісно новий рівень військово-технічної підтримки України, а також допомогу в залученні держави-агресора до відповідальності». Віце-прем’єр вважає, що цей формат допоможе «перетворити невеликі іскри довіри на справжній мирний процес, що базується на спільних інтересах і виявиться здатним зупинити війну, повернути Україні людей і території і допомогти Росії позбутися статусу світового ізгоя».

Що ж, Путін, можливо, і хотів би позбутися статусу ізгоя, але абсолютно незрозуміло, чому жертва агресії має допомагати агресору поліпшити свій імідж. Боюся, що цього не зрозуміють і західні партнери України. Прикривається подібна мюнхенська політика пишномовними словами: «Україна готова розпочати цей шлях, але будь-який прогрес також залежатиме від конкретних кроків з боку тих, хто раніше був гарантами безпеки України, перш ніж стати джерелом недовіри... Що може бути краще для Кремля для відновлення довіри міжнародного спільноти, ніж усунути першопричину сьогоднішньої глобальної конфронтації й відновити порушені обіцянки Будапешта?.. Ми також повинні шукати додаткові можливості для відновлення довіри і зміцнення міжнародної безпеки. У цьому прагненні до стійкого миру з путінською Росією усі шляхи ведуть до «Будапешта»».

Подібна пропозиція виглядає надто вже несерйозною. Не дивно, що Резніков у цьому випадку дуже нагадує одного гоголівського персонажа: «Поміщик Манілов, ще зовсім чоловік не літній, що мав очі солодкі, мов цукор, і мружив їх повсякчас, коли сміявся, був від нього у захваті. Він дуже довго тиснув йому руку і просив переконливо зробити йому честь своїм приїздом у село, до якого, за його словами, було лише п’ятнадцять верст від міської межі. На що Чичиков з вельми ввічливим нахилом голови і щирим потиском руки відповідав, що він не лише залюбки готовий це виконати, а й навіть вважає священним обов’язком... Іноді, дивлячись з ганку на двір і на ставок, говорив він про те, як би добре було, якби раптом від будинку провести підземний хід або через ставок збудувати кам’яний міст, на якому стояли б обабіч крамнички, і щоб у них сиділи купці й продавали різний дрібний крам, потрібний для селян. — При цьому очі його робилися надзвичайно солодкими й обличчя набувало задоволеного виразу, втім, усі ці прожекти так і закінчувалися самими лише словами». Залишається замінити тут Чичикова на Путіна.

Нагадаю читачам, що таке Будапештський меморандум. Він був підписаний 5 грудня 1994 року главами України, Росії, США та Сполученого Королівства. В обмін на передачу українських ядерних озброєнь Росії держави, які підписали меморандум, зокрема й РФ, зобов’язалися «поважати незалежність, суверенітет та наявні кордони України» і «утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і що ніякі їхні озброєння ніколи не будуть застосовані проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй». Слова дуже хороші, правильні. Біда лише в тому, що в меморандумі абсолютно не було прописано, як країни-підписанти реагуватимуть на порушення умов меморандуму одним з гарантів, і це перетворювало його на простий протокол про наміри. Там була лише розпливчаста фраза про те, що вони «консультуватимуться в разі виникнення ситуації, що зачіпає питання щодо цих зобов’язань».

Так після російської окупації Криму і США і Англія, так чи інакше, вели переговори з Росією, зокрема щодо Криму й Донбасу. Ну, й що з того Україні? Фатальною помилкою Леоніда Кучми було те, що він погодився віддати Росії українську ядерну зброю в обмін на малозначущий папірець. Хоч яким важким було в той момент фінансово-економічне становище України, не можна було піддаватися шантажу з боку майбутніх підписантів Будапештського меморандуму. Відмовлятися від власних термоядерних боєголовок Україні можна було лише в обмін або на членство в НАТО, або на укладення договору з США про взаємну оборону (такі договори США має з Ізраїлем, Південною Кореєю, Японією, Австралією й іншими своїми союзниками поза НАТО). Кравчук це дуже добре розумів, ось чому Москва зробила все, щоб замінити його на Кучму.

Якщо одна з держав-гарантів вчинила пряму агресію проти України, а дві інші держави-гаранти нічого не зробили для припинення агресії, крім запровадження досить символічних санкцій, то чому раптом шість років потому всі вони одумаються й постараються приборкати агресора. І чому Резніков вирішив, що Англія й США почнуть постачати Україні зброю саме в рамках Будапештського формату. Америка й так постачає Україні зброї стільки, скільки вважає за потрібне. І ніякий «Будапештський формат» на політику Вашингтона в цьому питанні вплинути не може. Боюся, що тут навіть не маніловщина, а щось гірше. Резніков хотів би відкрити для Адміністрації Президента України новий неформальний канал для переговорів з Росією, не підконтрольний парламенту й громадськості, і тільки контакт з Росією має для нього сенс в рамках «Будапештського формату». А для переговорів з Англією і США цей формат непотрібен, оскільки у Києва немає проблем у встановленні контактів з Лондоном і Вашингтоном.