«Чинили опір розкуркуленню і в моїм Куражині»

Товариство «Знання» України з ініціативи свого президента, академіка НАН України Василя Кременя здійснює проект заходів «Уроки голодоморів в Україні». Проект — це книги, брошури, лекції, зустрічі за круглими столами, виставки картин. Серед здійснених заходів — видання «Україна: Голгофа ХХ століття». Автор — голова правління товариства, доктор філософських наук Василь Кушерець. Щойно з’явилася книга «У пеклі голодоморів» ученого секретаря цього ж товариства, заслуженого журналіста України, письменника Василя Василашка. В її основі — документи, спогади очевидців та особисті враження.

Як не повірити кожному слову письменника, коли він з невимовним болем у серці повідує не просто пережите, а вистраждане його рідними. І не лише батьком і матір’ю та їхніми братами й сестрами, й не тільки дідами та їхніми слабкішими половинами, а й прадідами.

«Чинили опір розкуркуленню, примусовій колективізації і в моїм Куражині. У селі навіть поширювали журнал «Тризуб» у 1920-х. Татів вітчим, колишній доброволець Петлюрівської армії, дід Данило Косташ, на зборах висловлював незадоволення існуванням комун. Мамин тато, дід Яків, пам’ятаю з його вуст, публічно виступав проти закриття церкви в селі. Вуйко Василь Василашко на знак протесту проти голоду порушив кордон, перейшов у Румунію. Мама Ганна, хоч була в комсомолі, відмовила владі зрікатися тата, церковного дяка Якова, зневажила тиск влади та обіцянки відзначити її як передову ланкову державною нагородою. І це лише в одній родині, що, звісно, не минуло безкарно...

Нещодавно з Банку даних про репресованих, із архіву СБУ я несподівано дізнався, що за кордон, на Буковину, був утік від голоду і мій дядько, рільник, про котрого мені ніколи чомусь не нагадували — Василь Микитович Василашко. Батько його, Микита, втонув у Дністрі під час втечі з сином, а Василь з дружиною та братом таки втік. Але після семи років не голодного, відносно нормального життя серед українців Буковини влада СРСР, яка ввела війська в цей край, таки заарештувала його як «шпигуна Румунії»...

Як заарештованого 2 квітня 1941 року на Буковині, Василя перевезли для подальшого слідства до Сибіру, в Барнаул, і там 14 листопада 1941 року звершили суд без свідків... Тож звинуватили підсудного як «шпигуна» і після катувань стратили 14 лютого 1942 року. Реабілітувала Василашка Василя Микитовича Головна військова прокуратура СРСР лише 3 грудня 1991 року, власне, перед самим розпадом Союзу, цілком спростувавши звинувачення його в шпигунстві...

Як виявилося з архіву СБУ, мого двоюрідного дідуся Василашка Остапа, рідного брата мого діда Василя, котрий загинув у Першу світову, не просто судили, а «шили» йому теж «шпигунство». За що саме? За «ймовірне бажання» порушити кордон, перепливти через Дністер на Північну Буковину під владу Румунії... Був реабілітований прокуратурою Хмельницької області лише посмертно 11 серпня 1998 року. Лише в незалежній Україні!»

Автор книги «У пеклі голодоморів» і сам у 1946—1947 роках теж стрічався з тою костомахою, яка в селі Куражин біля Дністра косила, як траву, літніх людей, які уже не могли працювали в колгоспі і ставали не потрібними сталінській владі: «Приснився Саватій, що просив у мене: — Хочу цілушку хліба... Тимофію Гончару, батькові багатодітної сім’ї, ніяк не могли закрити очі, повіки все відкривалися: немов Тимофій і в труні, мертвий, просив поїсти. Хтось навіть сухарик поклав йому в головах...»

Як Василь у тому повоєнні не лише щодня відвідував школу, а ще й добре навчався, сучасникам не легко і уявити. Мабуть, не без благословення вищих сил вирвався із безпаспортного села й здобув спочатку середню спеціальну, а потім і вищу освіту. Зі школи ще влітку працював у колгоспі, а згодом культосвітнім працівником, журналістом, видавцем. Зі свіжими подихами національного відродження де й сили беруться, аби трудитися задля кращого майбутнього рідного народу. Заслужений журналіст України. Член НСПУ. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Лесі Українки й Мистецької премії в галузі літератури «Київ» імені Євгена Плужника. Удостоєний відзнак за підсумками міжнародних конкурсів пісенної творчості. Учений секретар Товариства «Знання» України.

Видання відомого прозаїка й поета — одна з перших ластівок проекту «Уроки голодоморів в Україні». Схвальний відгук про цей зачин — у передмові Юрія Мушкетика, Героя України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, котрий, на жаль, нещодавно пішов із життя. До рясноти жахливих фактів, оприлюднених В. Василашком, додано й не менш уразливі від убіленого сивиною видатного майстра художнього слова:

«Одного разу ми вийшли надвір і побачили на ґанку хлопчика років десяти, який лежав, а по його обличчю повзали мухи. Біля нього стояв на колінах його менший братик: «Ваню, встань, ану встань!» Мама забрала того хлопчика, і він вижив з нами.

Були села, у яких при в’їзді і на виїзді на палицях стирчали віхті соломи. Це означало, що в селі вже нікого не було, усі померли від голоду. А коли в одне село завезли переселенців з Росії і вони позаходили в хати, то з жахом повибігали звідти — виявилося, що в хатах лежали мертві...»

В. Василашко уточнює: «Загалом в Україну було переселено з Росії і Білорусії 117 140 чоловіків, жінок і дітей. В інформації начальнику ГУЛАГу ОГПУ Бергману доповідали 28 грудня 1933 року, що план щодо переселення (чуєте, план?) виконано на 104,76%».

Від Ю. Мушкетика, як сіль на кровоточиву рану, — ще одна крихта гіркого спомину: «У нашому селі Веркиївка Ніжинського району було розстріляно більше 50 чоловік. Ось так радянська, імперська влада намагалася тоді винищити все українське.

Зараз навіть важко уявити, що за жменю зібраних у полі колосків була така страшна кара — табори смерті і розстріли. І особливо страшною була постанова уряду — карати неповнолітніх дітей».

До цього в подальшому тексті від В. Василашка додається підтвердження: «Прийняття ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР 7 серпня 1932 р. терористичного карного закону про охорону соціалістичної власності (прозваний у народі законом «про п’ять колосків»), за яким за крадіжку зерна (навіть збирання по стерні, після збору врожаю) передбачалось десять років тюрми або розстріл... На ньому рукою Сталіна було написано: «З дванадцятирічного віку». До початку 1933 року за цим законом було засуджено 54645 осіб, з них 2000 — розстріляно».

Нищив і дітей, сотнями тисяч!... Те, що діти — головні жертви Голодомору, відзначали представники інших держав в Україні. Ось що писав у Королівську амбасаду Італії італійський консул у Харкові С. Граденіго 31 травня 1933 року: «На базарі вранці 21 (травня) мертвих поскидали, як купи шмаття у болоті, в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в бік ріки, було їх близько 30. Вранці 23 (травня) я їх налічив уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям...»

До свідомості небайдужих достукується епіграф до одного з розділів у книзі голови Товариства «Знання» України, доктора філософських наук Василя Кушерця: «Якщо вам, українці, Україна — понад усе, то ви не запишетеся в «брати молодші» під владу «братів старших», якої вже зазнали».