Громадянське пробудження сходу
Вважати, що «українським П’ємонтом» й надалі залишатимуться Львів і Галичина, може лише відстала від життя людина. Центр політичної активності українського суспільства виразно пересунувся на південь і схід — у ті регіони, де населення перебувало в політичній летаргії від кінця 1980-х років і аж до завершальної стадії помаранчевої революції. Тож традиційно політизована Галичина мусить зауважити появу на політичній мапі країни нового суттєвого чинника та своєчасно зробити для себе належні висновки.
За що борються південні та східні «протестанти»? Загалом їхні вимоги є розмаїтими, як і ті сили, що очолюють або намагаються очолити народну активність. Ми, звісно, насамперед із болем зауважуємо гасла, неприйнятні для націонал-демократичної свідомості: про федералізм, державний статус російської мови, зближення з Росією, збереження при владі діячів старого режиму тощо. Проте не всюди саме це висувають на перший план. Багато хто виступає проти місцевих можновладців (і новопризначених, і «старорежимних»); обурюється зростанням цін і тяжкими умовами життя; деякі народні віча з притиском нагадують новій владі про її обіцянки...
На жаль, в оцінках таких явищ «помаранчеві» аналітики не часто говорять про громадянське пробудження. У теперішній активності «східняків» зручніше бачити «олігархічні технології», мавпування тактики «помаранчевих» революціонерів, наслідки зомбування, підкупу людей тощо. Все це не може бути правдою, хоча б через дзеркальну симетричність тим стереотипам, які ще півроку тому доносила до суспільства тодішня провладна пропаганда. Не підлягає сумніву, що більшість учасників акцій протесту діють добровільно, свідомо та тверезо, а досвід недавньої революції вони вивчають і застосовують відповідно до власних потреб.
Мусимо насамперед зауважити суттєві позитиви зазначених процесів. Терен проявів громадянської активності в Україні (бо громадянське суспільство ніде наразі не стало способом повсякденного існування) вже не обмежено тісними рамками Галичини. Попри пролетарську ментальність, поширену в протестних регіонах, учасники масових акцій однозначно налаштовані на мирні методи боротьби і є — що донедавна не було типовим для півдня та сходу — «послідовними державниками», які не цураються національної атрибутики.
Однак, незважаючи на всі зазначені позитиви, націонал-демократичний загал не може вітати ані ті політичні сили, які претендують на першість у новому громадянському русі, ані ідеологічні засади, які сповідує більшість його учасників. Тож мусимо визнати мізерними можливості якогось кардинального зближення між двома частинами вітчизняного політизованого загалу. І тут перед національно небайдужим українством постає серйозна проблема, яку традиційно «забули» передбачити та прорахувати. Адже активність галичан досі була чи не єдиним дієвим козирем українських патріотів у національних змаганнях. Майже всі інші переваги були на боці «інтернаціоналістів»: індустріальна та фінансова міць сходу, тамтешні величезні русифіковані урбаністичні центри, сталість імперсько-комуністичних стереотипів, активна роль Москви на вітчизняних стратегічних просторах тощо.
Незалежність, верховенство Конституції, «західний вектор», президентство Віктора Ющенка ми вибороли, по суті, лише активністю мас. Але тепер маси «східняків», далеких від демократичних і національних інтенцій, теж перестають бути пасивними. Реально вимальовується ситуація, за якої національно-демократичним змаганням протидіятимуть не лише чиновники вкупі з олігархами, а й багатомільйонний загал жителів півдня та сходу країни. Можливі наслідки такого процесу не хочеться навіть прогнозувати. І якщо завтра саме Донецьк виявить претензії на роль «загальноукраїнського П’ємонту», то, мусимо визнати, матиме для того значно вагоміші економічні та соціальні козирі, ніж «західна столиця». Інше питання — куди саме поведе країну цей новоявлений П’ємонт?
