«Хресні дороги» нашого буття

Дорога, як для певної особи, так і для громади, суспільства, є справою вирішальною, бо рано чи пізно постає сакраментальне питання — камо грядеши? В Україні, після більш ніж двадцятирічних блукань по незвіданих, незнаних дорогах, нарешті, мусимо застановитись, куди ідемо? Де наша дорога? Де дороговкази?

Кожна людська спільнота, в якій поняття віра, надія, любов мають не тільки прикладний, а й сакральний характер, має прадавні символи-обереги, як мова, молитва, історична пам’ять, культура, традиції в їх різноманітності, що супроводжують людину від дня її народження до останнього подиху. До таких оберегів відносяться і Хресні дороги, що дають розуміння того, хто ми і чи правдивий наш шлях.

Пройти дві Хресні дороги, долучитись до безпосереднього дотику з вічним і сокровенним, очиститись від суєтного і отримати просвітлення на майбутнє, минулоріч стало для мене справжньою подією.

Є неподалік Львова село Страдч (назва якого походить від дієслова «страждати»), що притулилось на мальовничих південних схилах Розточчя при битім шляху, що єднає Київську і Червенську Русь. Ще за часів короля Данила Галицького тут був другий після Києво-Печерської лаври, підземний монастир, церкви, келії, ходи і переходи якого простягнулись на багато сотень метрів. І в роки монгольської навали, і в лиховісні часи середньовіччя монастир був не тільки місцем для молитов, а і прихистком для місцевого населення. Татарські стріли, задушливі дими від вогнищ, що їх палили нападники біля входів в підземелля, кулі і тортури «визволителів» 1939 року, залишили кривавий слід в історії цієї обителі.

Червень 1941 року. На шляху червоної орди, що тікала під натиском коричневої орди, опинились двоє священнослужителів місцевої церкви, отець Микола Конрад і дяк Володимир Прийма, що йшли висповідати помираючу жінку. Більшовицькі кіннотники шаблями зарубали безневинних людей і кинули в придорожній рів (у 2001 році папа Іван Павло ІІ визнав страдчанських мучеників блаженними УГКЦ).

Друга моя проща була в село Бориничі, що на південь від Львова, в знану «галицьку Швейцарію», на день празника Спаса. Ось легенда, яку я записав в Бориничах.

«Ординець, убивши батька і кохану матусю, важким канчуком вдарив по голівці русяву п’ятирічну дівчинку. Пройшло-пролетіло з десяток літ і маленька дівчинка стала гарною і поставною дівчиною. Та одна біда, що сирота, друга, що глухоніма. Сільські дівчата-ровесниці, співають, ходять на вечорниці, а вона, Орися, пасе на вигоні за селом чужу худобу. Молить, плаче над своєю гіркою долею, бо хто пожаліє, хто приголубить сиротину? Не почує ласкавого слова і сама не вимовить його у відповідь.

Вечоріє. Корови прилягли на вигрітій сонцем землі, ліниво румигають. Треба вертатись у село, та не хочеться, бо нема до кого. Господиня, хоч і не дуже злюка, та в хату не пускає і ночує Орися в стайні на застеленій сіном-соломою драбині.

У вечірніх сутінках, на краю темного лісу, враз щось спалахнуло, гейби полум’я з-під землі шугнуло чи далека блискавиця небо освітила. Зчудувалась Орися, стала як вкопана. Та похвилі пішла назустріч дивному світлу, в якому виразно побачила образ Божої Матері.

Зупинилась на мить, бо відчула, що бреде по воді, під ноги глянула, аж там джерело, якого тут ніколи не було. Дивина та й годі!

Над лісом, у верховітті, дихнув вітерець, між шелестом листя Орися почула давні колискові матусині слова: «Спи, дитино, спи...», а ще вслухалась: «Пий, дитино, пий!».

Заворожена опустилась на коліна, нахилилась над джерелом і пила, пила. Коли згодом піднялась на ноги, вже добре стемніло. Небо було в розсипі зірок, внизу, у віконцях сільських хат, блимали каганці. На закутку, у хаті баби Соломії, вже гуртувалась молодь, парубки голосно жартували, дівчата заводили пісню.

«А гарно як співають дівчата!» — вимовила Орися і сама злякалась свого голосу, та ще дужче злякалась, зрозумівши, що чує парубочі голоси і дівочі співи.

На загуменках вже сердито гукала господиня: «Де ти там, Орисько, де ти, негідниця, запропастилась, бо ж корови досі не доєні?».

В одвіт Орися зайшлася дзвінким дівочим сміхом. А ще через рік-два знайшла пастушка Орися свого суженого легеня, жила з ним довго і щасливо, у гурті з діточками і онуками».

Поголос про чудесне зцілення Орисі рознісся по усьому краї. Боринецький дідич грезо Борковський вимурував навколо джерела гарну криничку, згодом, на лісовій галявині воздвигли церковцю і Хресну дорогу. В 1865 році папа Пій ІХ надав відвідувачам цілющого джерела відпуст. Відтоді йдуть і їдуть в село Бориничі паломники з усіх куточків Галичини, щоб спастись від усяких тілесних і душевних недомагань.