У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

Історична правда.ру

12 січня, 2008 - 00:00

До останніх днів 2007 року від Різдва Христового я був цілковито упевнений в тому, що химерні, ба навіть потворні уявлення російської суспільної свідомості стосовно нашого минулого (від «Київ — мати міст російських» через «Мазепа — зрадник українського народу» до «бандерівці — поплічники фашистів») спричинені дивною, як на українця, впевненістю росіянина в існуванні такої собі «нашої спільної історії».

Проте 16 грудня 2007 року сайт Правда.Ру опублікував у розділі «Аналітика» матеріал Ігоря Буккера «Спартанцы любили детей и не признавали гомосексуалистов», який вибив усі кріпи моєї впевненості. Химерність цієї, з вашої ласки, «аналітики» схиляла до такого ж химерного кшталту думки про існування «спільної історії спартанців та московитів». Або ж, що реальніше: з історією як такою у росіян існують проблеми системного (академічно-фоменківського) характеру, котрі не милують ані близьких українців, ані віддалених спартанців.

Правдинець.ру пише, зокрема, таке: «Окажется ли мифом далеко небесспорное мнение о культивации в спартанском обществе гомосексуальных отношений? В настоящее время некоторые продвинутые ученые настаивают на том, что неестественные взаимоотношения между мужчинами имели место. В качестве примера приводят даже гибель знаменитого фиванского легиона, который весь полег под мечами армии македонского царя Филиппа и его знаменитого сына Александра. На основании того, что все воины полегли на месте сражения и ни один из них не пытался даже бежать (все погибшие получили смертельные ранения в грудь!), яйцеголовые историки придумали прикольную версию. По их «авторитетному» и неоспариваемому мнению: все солдатики были мужеложцами. Любовники не предали друг друга. К сожалению, место захоронения «голубой» гвардии пока не найдено».

Такою дикою сумішшю різнопідпорядкованих історичних імен та фактів може похвалитися хіба лише салат «олів’є» — «гвоздь» совєцького новорічного столу.

По-перше, до «сучасних просунутих вчених» слід віднести Платона, адже саме у його діалозі «Про ерос» висунуто «прикольну версію» стосовно переваг, що їх надає протиприродна любов. (Порівняйте знамените українське: «Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір. Та це не те, братця: любить і звір свою дитину. Але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сама тільки людина». Чим не гімн протиприродній (sic!) любові?)

По-друге, «легіон» — це не еллінська, а римська військова одиниця; окрім того, визначення «знаменитий фіванський легіон» має цілком одназначну ідентифікацію. То є Десятий фіванський легіон Римської імперії, завербований з християн, котрі у 286 році після Р.Х. відмовились екзекувати повсталих одновірних багаудів у Галлії, за що легіонери були двічі піддані децимації, а потім, оскільки ця жахлива міра римського військового статуту не зломила їхньої віри, були усі страчені.

По-третє, у трагічній битві еллінів з македонцями при Херонеї (338 рік до Р.Х.), де вперше виблиснув військовий талант вісімнадцятирічного Олександра, який тоді очолював правий фланг армії його батька, царя Філіппа, дійсно, незламною мужністю відзначились фіванці (хоча і не легіонери). Вони не відступили ні на крок і всі полягли на полі битви. Пізніше на місці їхньої загибелі співвітчизники поставили пам’ятник із зображенням лева. Спартанці, «голубі» вони чи не «голубі», не брали участі у цій битві.

А от через 117 років, і це — по-четверте (мабуть, досить), десять тисяч спартанців на чолі з царем Клеоменом III зустріли смерть в обличчя у битві з тими самими поневолювачами-македонцями при Селассії (північних варварів було втричі більше). Кіннотою армії македонського царя Антігона III командував такий собі Олександр, проте жодного стосунку до свого великого тезки він не має.

Такою є розкладена по полицях правда історії. Без розширення «Ру».

Ну й навіщо ж ти поліз на цей комуно-російський сайт, начитався маячні, а тепер докладно її переповідаєш та обурено спростовуєш? — може резонно запитати читач.

А тому, що ця олів’є-маячня була слово в слово передрукована 27 грудня 2007 р. у 227-му передноворічному номері «Дня». У газеті, яку читач любить і поважає не в останню чергу через її уважне, я б сказав, чуйне ставлення до історії.

«Тщательнее надо, ребята!»

Євген ЗАРУДНИЙ, Харкiв
Газета: 
Рубрика: