Коли рідна мова болить
Однією з головних причин наступу на українську мову є прагнення певних кіл не допустити усвідомлення широкими масами українського народу такого важливого державотворчого поняття, як чільна або корінна нація держави. Саме вона дає назву державі, саме вона є в ній більшістю, саме вона є першим, головним і єдиним в цій державі претендентом на право формування державотворчої національної еліти (умовного «дворянства»), покликання і призначення якої — керівництво та управління державою. В колишньому СРСР таке політологічне поняття було не просто відсутнє, але й, м’яко кажучи, небажане. А в тій же благополучній Америці є навіть ціле поняття «WАSР», що означає білий, англосакс, протестант. Це однак не забороняє доступ до їхньої еліти іншим представникам великої «нації» емігрантів. Я навмисне взяв у лапки слово «нація» стосовно американців, які, до речі, це слово дуже люблять і широко вживають, наприклад, NАSА — національна академія наук, або NВА — національна баскетбольна ліга, у якій представників WАSР значна меншість. Американська нація, з її білими, чорними, жовтими і червоношкірими представниками — поняття умовне, українська нація — поняття етнічне, а тому конкретне.
Окрім усього, в представників чільної чи корінної нації є один привілей, про який у країнах-імперіях чи країнах-федераціях дуже не люблять говорити. Цим привілеєм є право представника чільної, корінної нації не знати ніякої іншої мови, окрім своєї рідної. До речі, це право не пересічного гречкосія, яке для нього і не обов’язкове, а знову-таки право еліти.
Цим правом у державі МОЖЕ користуватися, але, як правило, не користується, досить невелике коло осіб, серед яких ОБОВ’ЯЗКОВО повинні бути вищі керівники держави та особи, що претендують на ці посади. Воно полягає в тому, щоб мати (хоча б теоретично) можливість, не знаючи ніякої мови, окрім своєї рідної, отримати найблискучішу освіту, яку може надати держава, і зайняти найвищу, яка є в цій же державі, посаду. І це право мусить бути забезпечене елітними україномовними школами, ліцеями, вузами, пануванням української мовної еліти в коридорах влади.
Чи ж не є цей привілей якоюсь пронаціоналістичною примхою? Згадаймо нашу недовгу десятирічну історію.
Помилка президента Л. Кравчука, якої він припустився у 1991 — 1992 роках і якої, признаймося, він не міг не припуститися, — залучення до керівництва новою державою старої радянської російської і проросійської еліти. Можна заперечити, що не тільки за Петра I були фельдмаршали іноземці, а навіть і сама імператриця Катерина II була німкенею. Правильно. Однак перше, що робили генерали- фельдмаршали, — приймали присягу на вірність російській короні «не жаліючи живота свого» і суворо її дотримувалися, а перше, що зробила принцеса Софія Ангальт-Цербстська, — прийняла православ’я і російське ім’я Катерина, а друге — найняла для себе найкращих в імперії вчителів російської мови.
У випадку ж із Катериною є й подальша відповідь на запитання, що турбують автора цього листа. Катерина вчила не тільки російську мову. Вона старанно і ретельно вчила російську історію, культуру, більше того, саме вона дала поштовх необхідності наукової систематизації не тільки історії, але й інших наук, саме вона була ініціатором народження і створення російської національної академічної науки і освіти.
Із входженням до нової національної еліти особа втрачає право бути елітою іншої нації. З мовою приходить усвідомлення причетності до певної нації. З мовою приходить історія нації, її невичерпна культура, генетична пам’ять, а в нашому українському випадку ще i її біль, який, одного разу з’явившись, здатен перетворити, як у випадку з автором цих рядків, інтеркомуніста на (пробачте за нескромність) національно-свідому особистість.
Саме національно-свідомої еліти нам бракує у верхніх ешелонах влади, тому що захистити і відстояти українські національні інтереси може тільки і виключно вона. Треба усвідомити, що еліта не є просто частиною населення чи народу. Вона є її верхівкою. Еліта завжди психологічно підзвітна низам і економічно залежна від них, а тому обов’язково відповідальна перед ними. Але ніколи еліта, яка не пов’язана з народом, відстоювати його інтереси не буде. Пам’ятаєте, у К. Маркса: «Якщо особа не знає мови народу, на землі якого проживає, то вона є або гостем, або найманцем, або ж окупантом». Хочемо ми цього чи ні, а висновок напрошується сам собою.
Саме від влади залежить національне та патріотичне виховання народу. Саме від неї залежить об’єднання українського Заходу і Сходу в один український народ. Зараз патріотом бути невигідно і політично, і економічно, і фізично — можуть побити або і вбити, як Ігоря Білозора у Львові. Але дуже просто зробити навпаки, не вкладаючи ніяких коштів, — просто треба проявити волю.
Час, давно вже час вводити державний мовний податок (за прикладом Франції та Ірландії), мовних інспекторів, відповідальність, штрафи, законодавчо передбачити в бюджеті стимулювання і заохочення розвитку української мови, україномовного книгодрукування, преси, радіо, ТБ, кіновиробництва, Інтернету тощо.
Не повинно бути державного чиновника — від міністра і до судового виконавця, — який не володіє державною мовою і не використовує її у своїй діяльності. Це вимога до 10 — 15 % населення, як правило — до осіб із вищою освітою, що претендують на винятковість. Не важко також провести в життя вимогу, щоб особи, які представляють Україну на міжнародній арені (артисти, спортсмени, діячі науки й культури), публічно спілкувалися виключно державною мовою. Дома, в побуті — будь ласка, якою завгодно, хоч марсіанською, але публічно — зась.
Мова для молодої української незалежності — це справа не просто значуща, а й вирішальна. Не буде своєї мови — не буде і держави.
