Крапки й спотикання по-українськи
У газеті «День» №88 від 26 травня 2010 р. було подано інтерв’ю, яке Іван Капсамун брав у екс-голови СБУ Валентина Наливайченка (Про оновлення країни «знизу»), де є свідчення того, що як координатор «громадянської ініціативи «Оновлення країни», останній повторює укорінені в нас помилки. Так, на запитання І. Капсамуна про те, чи можуть у нас виникнути умови, за яких Партії регіонів удасться «побудувати в Україні політичну модель за російським зразком», той відповів: «Це нереально. На основі однієї партійної ідеології чи еліти неможливо збудувати європейську, соціальну, правову державу. Це треба визнати всім сторонам. Неможливо нав’язати один партійний принцип, або одну регіональну команду — це не по-українськи і не відповідає жодним стандартам. Я переконаний, що від таких підходів не буде успіху. Хто це першим зрозуміє, той і може говорити про справжнє об’єднання країни».
Дай Боже Валентину Наливайченку та його команді успіхів у справі оновлення України! Але як можна складати «народну програму оновлення країни», якщо сам не виходиш за межі тих уявлень і думок, які й стали причиною того, що без такого оновлення Україна позбавляється шансів на своє подальше існування? Здолати ці межі дозволить лише системний аналіз критичних аспектів нашої державної соціально-економічної моделі. Наша дійсність вже давно довела, що відсутність такого аналізу неминуче спричиняє плутанину в головах і всі подальші нісенітності в діях політиків. Для підтвердження своєї думки звернуся до наведеної вище відповіді В. Наливайченка на запитання кореспондента «Дня».
Здавалося б, із ним можна погодитися, коли він відкидає однодумність, обумовлену однією партійною ідеологією, нав’язування всім одного партійного принципу. Відносно недавно, в радянські часи, ми це проходили й знаємо всю «красу» ідеологічних утопій комуно-більшовицького (деякі вважають за краще називати його «комуно-фашистським») режиму. Більше того, як відомо, діюча Конституція України своєю 15 статтею заперечує ідею панування «найправильнішої», офіційно дозволеної однієї-єдиної ідеології й це — її принципова відмінність від того, що проголошували всі Конституції СРСР. Наша сьогоднішня, стверджуючи «багатоманітність» ідеологій, ніби зрівнює всіх їх за значенням, заперечуючи цим тоталітарну комуністичну однодумність. Але як при такому законодавчому проголошенні повної й абсолютної свободи переконань, багатющої різноманітності, рівнозначності й «рівноправ’я» всіх, навіть антагоністичних один одному ідеалів, можна щиро говорити «про справжнє об’єднання країни» (В. Наливайченко).
Та на чому ж іще, як не на єдиному для всього суспільства ідеалі, може базуватися це об’єднання? Окрім нього більше НІ НА ЧОМУ! Цієї простої істини наші шановні політики не розуміють (або не хочуть зрозуміти?). Навіть Віктор Ющенко, який постійно боровся за консолідацію всіх і вся, був далекий від розуміння вельми очевидної неможливості загального єднання громадян, або хоча би політичних сил демократичного характеру без наявності конституційно визнаного всеукраїнського ідеалу.
А от регіонали — не дурні. Віктор Янукович, ставши Президентом, відразу перейшов до жорсткого, по суті авторитарного варіанту консолідації. Без будь-яких загравань із опозицією й усіляких ліберально-демократичних «витребеньок» у вигляді універсалів із меморандумами. У своєму недавньому зверненні до народу він згадав і про необхідну єдність, але її методи часто незаконного, силового тиску в усіх сферах матеріального й духовного життя насправді здатні створити лише видимість такої єдності. У поєднанні зі сліпою політикою, що виявляється в здачі інтересів України, і в помітних вже сьогодні втратах, ці його методи консолідації суспільства народом підтримані не будуть. А всі стратегічні довготривалі програми виходу країни з кризи, модернізації економіки неминуче проваляться з тієї ж самої причини — через відсутність давно вже нам гостро необхідного повноцінного морально-духовного всеукраїнського ідеалу.
Сьогодні в свідомості багатьох громадян України міцно закарбувалися міфи, які вбивалися в їхні голови державною пропагандистською машиною СРСР. «Ми досі є по суті пострадянською країною, в якій залишилося надто багато рудиментів радянського ладу», — зазначив Юрій Райхель (Про тактику та стратегію боротьби з цензурою. — Той же «День»). Найголовніший із них той, який викликає параліч соціальної активності громадян, ідея безглуздя якого-небудь протистояння діючій владі й нікчемності окремої особи перед непохитною державою. Проте, все більше й більше стає тих, кому зовсім не байдуже, які сили, яка ідеологія, стратегія й тактика визначатимуть розвиток України найближчим часом. Причому, цілком очевидно, що ці сили зобов’язані запропонувати українському суспільству, засновану на чітких світоглядних уявленнях, конкретну ідеологію, привабливу для громадян України стратегію модернізації соціально-економічної моделі країни й зрозумілу тактику її втілення в реальність.
