Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Лабіринти і глухі кути безнаціональності

4 травня, 2001 - 00:00


У циклі статей відомої журналістки Любові Ковалевської, надрукованих у «Дні» останніми місяцями, було порушено такі важливі для суспільства питання, як ментальні джерела нашого сьогоднішнього буття, національна свідомість та характерні риси нації, які є визначальними для її самоідентифікації. Частина відгуків на ці публікації — неоднозначних і емоційних — уже була надрукована на сторінках нашої газети. Сьогодні з Л. Ковалевською полемізує киянин Анатолій Ціпко.

Могутній спалах суспільного ентузіазму й оптимістичних сподівань, характерний для початку 90-х років, змінився в наш час глибоким розчаруванням та спробами з’ясувати причини явних провалів у побудові незалежної України. Прикро, але ця ситуація стала благодатним ґрунтом для активізації антиукраїнських сил у намаганнях перекрутити історію України, принизити український народ та довести його повну історичну безперспективність. У цьому плані привертає увагу цикл статей відомої журналістки Любові Ковалевської, надрукованих у газеті «День» упродовж останніх місяців. Особливо статті у №206 за 2000 р. та №16 за 2001 р., які необхідно розглядати разом, оскільки тільки так можна правильно зрозуміти дійсну позицію авторки.

Основна думка статті «Розвиток — не наша ідея?» майже не викликає заперечень: сучасна національна еліта має своїм корінням село, живе традиціями та інстинктами села, а оскільки село є носієм виключно негативних рис (за переконанням Л. Ковалевської) — весь цей негатив успадковує та довершує керівна еліта, нездатна генерувати ідеї розвитку. Потрібно визнати, що перелік негативних рис «духовної колиски нації — села», а з ним і всього сучасного українства, виписаний авторкою з надзвичайною прискіпливістю і часом дуже точно. Саме ця обставина була сприйнята багатьма опонентами як образа і викликала дещо поспішну реакцію. Внаслідок «швидкого реагування» далеко не всі аспекти виступів Л.Ковалевської отримали належну оцінку.

Важко уявити, що у світі може існувати народ з виключно негативними рисами національного характеру. Проте Л.Ковалевська переконана, що саме таким є народ український і що це об’єктивна даність, а не наслідок конкретних історичних процесів. І до такого народу нема в душі ні співчуття, ні болю.

Саме це відрізняє позицію авторки від неодноразово цитованого нею О.П.Довженка. Абсолютно незрозуміло: де, в якому місці редакція, друкуючи передмову, відчула «біль за свою (? — А.Ц. ) націю та країну» і які, нарешті, «способи лікування наших недугів» винайшла авторка? І в назві, і по всій статті рясніють слова «наша», «наш», «ми», і це дещо дезорієнтує. Та, прочитавши другу статтю «Сімейні уроки: між ненавистю і любов’ю», розумієш, чому та від чийого імені намальовано цей портрет українства. «Перше, що я засвоїла назавжди: в Сибіру немає національностей, тому, що виживає тільки людське. І я дякую Богові, що я сибірячка. Це моя самоідентифікація».

Тепер усе стає на свої місця. «У Сибіру немає національностей...» — стверджує авторка і цим перекреслює людську сутність таких, наприклад, корінних народів Сибіру, як якути, евенки. І я абсолютно не певен, що для того, аби виглядати людьми в її очах, від своєї національності готові відмовитись мільйони українців, які заселили Сибір ще до 1917 року. А скільки українців за радянської влади потрапили до Сибіру примусово і за так званим оргнабором? Скільки їх полягло українцями у тій землі!

Дійсно, необхідність виживання в умовах Сибіру вимагала від засланців мобілізації вищих людських якостей, і значною мірою це були кращі представники різних народів імперії. А от українське село віками розглядалось імперією як етичне гето, відокремлене від культури і світу. Паспорти селяни отримали тільки в середині 60-х років! Від села завжди вимагались постачання гарматного м’яса та воляча праця для прокорму зрусифікованого міста. Усе непокірне знищувалось, усе талановите ставало надбанням імперії. «Половина интеллектуальных достижений России — заслуга выходцев из Украины», — писав Лев Гумільов.

Протягом трьох останніх віків природний зв’язок поколінь систематично обривався внаслідок етноциду, який неодноразово переходив у відвертий геноцид. Отже, ми, нинішні українці, є прямими нащадками тих, хто чудом вижив чи пристосувався — не найкращих. І докоряти нам у цьому — аморально.

І все ж село ніколи не було по-волячому тупим і покірним. Радянська влада вела збройну війну з українським селом до середини 20-х років минулого століття. Тільки зараз до нас доносять історію цієї боротьби та імена її героїв. Досить послухати хоча б раз передачі Українського радіо з циклу «Отамани гайдамацького краю», і з’ясується, що бились вони не за межу із сусіднім селом, як намагається переконати Л. Ковалевська, а за Україну, за її волю. Чого варта хоча б історія Холодноярської республіки? А з кого складалась добровільна армія Нестора Махна? А який відчайдушний спротив чинило село розкуркуленню і колективізації! Хіба не за все це відповіли більшовики голодомором 1932 — 33 років?

Принципове несприйняття всього етнічного, українського переповнює безнаціональну сибірячку, і вона вдається до відвертої фальсифікації. Цитуючи слова О.П.Довженка про «наших дурнів», які знищили в 1941 році центр Києва та Успенський собор, вона боїться, що ми неправильно його зрозуміємо, і пояснює за автора: «Наші дурні» — це українські, а не російські, не радянські»! Та хіба ж вона забула, що й українські, і російські дурні в ті часи — усі були радянські!

Сумуючи за «єдиною політико-культурною системою» — радянським суспільством, Л.Ковалевська не може зрозуміти, навіщо народ, доведений до межі втрати національної ідентичності, історію якого вкрадено та перекручено, взявся за якесь національне відродження замість того, щоб будувати громадянське суспільство. «Не національний розвиток, а повернення в минуле, В ЯКОМУ ЗАГУБИЛИСЯ ЯКІСЬ ОСОБЛИВІ НАЦІОНАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА...» От скільки презирства до нас та нашого минулого! Та це ж загальновідомо, що історична пам’ять робить з населення націю, народ, а от за переконанням Л. Ковалевської, це є «селекція — метод профашистський».

Етнічність, етнос для безнаціональної сибірячки поняття майже ворожі, бо, шляхом кількох словесних маніпуляцій, вони вплітаються в контекст таких понять, як селекція та фашизм. І з’являються дивні пасажі, за якими стоїть чи невігластво (у що важко повірити), чи свідомий намір: «У сучасній Європі етнічна важливість давно відійшла на другий план, постуяк такій. От чому саме правам людини надається вирішальне значення, а не праву етносу на інстинкти»! Ну, що тут поробиш: для нас історичний час наче зупинився, а от Європа, дійсно, давно вирішила свої національні проблеми, але і зараз кожний європейський народ свято шанує свою національну культуру, оберігає свою мову, бо чудово розуміє, що саме це є історичним надбанням та складовою світової культури. Ліберальні цінності, громадянське суспільство формуються в Європі тільки на міцному національному грунті. А от чим «безнаціональний Сибір» збагатив світову культуру? Хіба що досвідом ГУЛАГу!

Що стосується етносу та етноценризму, то раджу пані Л.Ковалевскій ознайомитися з класичними працями Л.Гумільова з проблем етногенезу. Тоді стане зрозумілим, чому кожний нормальний народ, якщо він хоче зберегтись в історії, свято береже свою культуру, мову та боронить рідне географічне середовище — Вітчизну, Батьківщину, Родину-мать, Отечество. Це об’єктивний порядок, що існує в усьому світі, і до чого тут фашизм, який сповідує расову вищість та ненависть, а на практиці — фізичне знищення інших народів? У Радянському Союзі, як відомо, була спроба штучним шляхом вивести новий народ: «единую общность — советский». А намагання утвердити вищість російського народу над усіма «инородцами» були основною складовою внутрішньої політики і в часи монархії, і в часи СРСР. Скільки народів і народностей зникло за ті часи на теренах «единой и неделимой»?

Писати про еліту (навіть українську) і лаяти селекцію, як це робить Л.Ковалевська, — це щось поза здоровим глуздом. Адже еліта — це продукт селекції, з якою пов’язане життя кожного з нас від народження. І наша історична трагедія полягає в тому, що постійно обривається зв’язок елітних поколінь, втрачається традиція жертовного служіння своєму народові, високі поняття честі, моральності, патріотизму. Тому об’єктивно назріла необхідність зміни керівної еліти.

Відверто кажучи, після прочитання другої статті Л.Ковалевської «Сімейні уроки: між ненавистю і любовю», я відчув певне співчуття до авторки. Це її трагедія, що, будучи відірваною долею від своїх національних коренів, вона заблукала в лабіринтах безнаціональності. Здається, вона й сама це відчуває: «...завжди пам’ятаю, що фашизм і сталінізм виросли із селекції, не дозволю забути, але і відроджувати її не дозволю, навіть якщо залишусь наодинці». Отак: не дозволю — і все!

Отже, для безнаціональної сибірячки ідеальною моделлю громадянського суспільства є Сибір з його каторжним інтернаціолізмом, а для мене — сучасна Франція, створена волею і генієм патріота, націоналіста Шарля де Голля.

Зараз, як за командою, розгорнута широка антиукраїнська кампанія. Особливо на сході і півдні країни. От і в Криму вже з’явились псевдонауковці, які силуються довести генетичну неповноцінність українців. І шкода, що до цього, свідомо чи ні, доклала руку і сама Любов Ковалевська.

Анатолій ЦІПКО, пенсіонер, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments