Місцева влада та місцева громада
Специфіка місцевих органів влади полягає в тому, що вони безпосередньо стосуються кожної людини, яка проживає на відповідній території. А тому й формуватися місцеві органи влади повинні місцевими мешканцями. Зрозуміло, що місцеві органи влади підпорядковані центральним, але виключно в межах повноважень останніх. Зокрема, Верховна Рада може впливати на місцеві органи влади через закони й постанови, Кабінет Міністрів, міністерства та відомства — через свої нормативно-правові акти, ну, і суд, звісно, — через судові рішення. Але це в ідеалі.
Сучасна ж правова система влади в Українi, м’яко кажучи, далека від ідеалу, і насамперед — через недосконалість системи місцевої влади, що пояснюється декількома причинами.
По-перше, формування місцевих органів влади є недемократичним, а точніше кажучи феодальним. Феодалізм виявляється в узурпації всіх владних повноважень в руках голови місцевої державної адміністрації, котрий одночасно в одній особі є і головою місцевої ради, і, як правило, найбільшим місцевим бізнесменом. Хоча такий керівник призначається згори й не має жодного зв’язку з волевиявленням місцевого населення, проте саме він формує всю місцеву політику, в тому числі й кадрову; розпоряджається власністю місцевої громади (майном, землею, коштами), тримає «на гачку» місцевий суд, прокуратуру, міліцію. Відповідальності ж не несе, тому що свої діяння прикриває «потрібними» колегіальними рішеннями слухняної місцевої ради, яка, зазвичай, складається з особисто залежних від нього працівників місцевої держадміністрації та місцевих бізнесменів.
Отже, другою причиною недосконалості системи місцевої влади є недемократична система розподілу повноважень. Одна й та ж особа може одночасно бути депутатом, державним службовцем (наприклад, у місцевій держадміністрації), а також, як правило, займатися бізнесом. Таке суміщення депутатських і виконавчих повноважень однією особою породжує узурпацію влади в одних руках, безконтрольність і безвідповідальність. Створюються широкі можливості для корупції, оскільки такий депутат-сумісник вже не є незалежним і неупередженим представником інтересів місцевої громади.
По-третє, функціонування місцевих органів влади є вкрай неефективним через відсутність повноправності місцевих органів влади при здійсненні ними державного управління та самоврядницьких функцій. Сьогодні, на жаль, органи місцевого самоврядування, які безпосередньо, на найближчому до людей рівні повинні вирішувати справи місцевої громади, здійснюють свої повноваження за залишковим принципом і є фактично підім’ятими місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування з керуючими та дублюючими функціями.
Iз іншої сторони, ніби для розвитку місцевого самоврядування, як гриби, створюються так звані органи самоорганізації населення. Місцева влада в дозвільному порядку створює ці органи самоорганізації населення, місцева влада визначає обсяг їх повноважень, місцева влада визначає розмір і напрямки їхнього фінансування, тобто вони як у кадровому, так і у фінансовому відношеннях повністю залежні від місцевої влади, повністю підпорядковані головам місцевих рад і держадміністрацій.
По-четверте, абсолютно відсутні умови для повноправної участі громадян у місцевій політиці та місцевих виборах через довготривалий (чотирьохрічний!) строк повноважень місцевих депутатів та запровадження пропорційної системи місцевих виборів. Запровадження ж мажоритарної виборчої системи в перспективі відкрило б великій кількості людей можливість проявити громадянську ініціативу та взяти активну участь у місцевій політиці, що в свою чергу дало б змогу місцевим органам влади в повній мірі враховувати волевиявлення місцевих мешканців та ефективно вирішувати нагальні проблеми. З іншої сторони, скорочення терміну повноважень місцевих депутатів і переобрання їх через коротші періоди часу (наприклад, кожні два роки) сприяло б виявленню та усуненню від владних повноважень недобросовісних і непрофесійних представників місцевої громади.
Таким чином, в Україні виникла глибока криза в системі місцевої влади. Одним iз «ведмежих компромісів» став законопроект №3207-1 («Про внесення змін до Конституції України»), всі «реформаторські» положення якого ще більше ускладнюють доступ людей до місцевої влади, ще більше змiцнюють систему регіонально-кланової централізації влади.
По-перше, чи ліквідовуються місцеві державні адміністрації? Ні, не ліквідовуються (Відповідно до нової редакції ст.118 Конституції за законопроектом). Деякі політики при цьому заявляють, що будуть ліквідовані державні адміністрації на районному рівні. Проте це аніскільки не міняє ситуацію, бо залишаються обласні державні адміністрації.
По-друге, чи припиняється порочне суміщення посад головами і депутатами місцевих рад (маються на увазі випадки, коли однією особою є «голова місцевої ради-голова виконавчого органу ради (місцевої держадміністрації)», «міський голова-голова міськвиконкому», «місцевий депутат-чиновник», «місцевий депутат-чиновник-бізнесмен» тощо)? Не припиняється (в законопроекті про це жодним словом не згадується).
По-третє, чи припиняють своє існування посередники з керуючими й дублюючими функціями, зокрема, обласні ради? Ні. (Відповідно до нової редакції ст.140 Конституції за законопроектом). До речі, в цій статті взагалі сказано, що, зокрема, обласні ради є «органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси жителів громад». Виникає питання, а які ж тоді органи місцевого самоврядування представляють спільні інтереси жителів громад, що входять до складу двох чи трьох різних областей? Тобто за людей без їх згоди вже наперед вирішено, хто представлятиме їх спільні інтереси.
По-четверте, чи скорочується термін повноважень місцевих депутатів? Ні, не скорочується, а стосовно голови громади — навіть подовжується. (Відповідно до нової редакції ч.2 ст.141 Конституції за законопроектом, зокрема, термін повноважень голови громади (сільського, селищного, міського голови) складає п’ять років. До речі, під громадою в законопроекті взагалі мається на увазi не сукупність місцевих жителів, а адміністративно-територіальна одиниця (Відповідно до ст.133 Конституції за законопроектом). Виникає питання — а де ж люди, куди вони поділись?! Невже можновладців люди не цікавлять, невже їх так цікавить багата на чорноземи та природні ресурси територія, що про людей вони вже навіть у законопроектах забувають?
Крім того, як зазначається в окремій думці судді Конституційного Суду України Iващенка В.I. стосовно висновку Конституційного Суду від 7 вересня 2005 року по справі №1-16/2005, законопроект 3207-1 взагалі не мав юридичних підстав для попереднього схвалення у Верховній Раді, оскільки був порушений встановлений частиною першою статті 158 Конституції України річний термін подання законопроектів про внесення змін до Конституції України.
Гадаю, що всі вищевказані проблеми можуть бути вирішені, якщо за основу схвалювати не законопроект 3207-1, а мою Декларацію про місцеве самоврядування від 30 березня 2005 року (офіційно зареєстрована 1 квітня 2005 року), яка має позитивні відгуки та оцінки від центральних органів нашої держави. Але, на жаль, далі цих відгуків справа не йде. Ця Декларація є простою за змістом і формою викладення. Вона враховує досвід роботи місцевих органів влади скандинавських країн, Великої Британії, інших розвинених країн світу та водночас вказує шлях для оперативного та ефективного вирішення всіх вищевказаних проблем, які кожного дня пригнічують наш народ, призводять до злиднів, знищують особисту ініціативу громадян та катастрофічно руйнують усю систему народовладдя в Україні. Тому не вбачається іншого шляху, як винести цю Декларацію на всенародний референдум.
