«Ми – діти війни, концтаборів...»

У селі Ощів на Горохівщині кожен житель знає сім’ю Гавелів. Добрі господарі, хороші сусіди — лише такі позитивні слова можна почути про цих людей. Але мало хто знає, що натерпілися вони стільки, що навряд чи можна словами передати.

СМЕРТЬ УЖЕ ДИХАЛА У ВІЧІ

Поляк за національністю, Людвіг Гавель мешкав у селі Вузлове Львівської області. Там одружився, завів сім’ю. Добрий, роботящий, справжнім господарем був. У цьому всі пересвідчувалися. Навіть німці. Коли у перші дні війни на бойовому мотоциклі зламався кулемет, Людвіг з легкістю відремонтував його. За це німець його навіть шоколадом «нагородив».

Настав 1943 рік. Сім’я Гавелів переїхала жити у село Терешківці, що на Горохівщині. Роботящий Людвіг допомагав місцевим на будівництвах, власноруч вмуровував печі. Полюбили його за це терешківчани. Господарів «від Бога», як кажуть, зразу видно. Минув рік, як народився маленький Степанко. Здавалося, чого ще потрібно для щастя. Лише миру!

Нацисти швидко окупували західноукраїнські землі. Спочатку все ще було більш-менш нормально. Але потім... У 1942-му план «Ост». У 1943-му Сталінград — поворотна мить у ході війни. Німецька армія потребує робочих рук. Жителів окупованих територій масово агітують їхати до Німеччини.

У 1943-му це була вже не просто мирна агітація. Це був справжній примусовий вивіз. Одного дня, вранці, жителів зігнали в центр села. Німецький офіцер ламаною російською мовою говорив, що молодь повинна їхати на роботу до Третього Рейху. Тих, хто заперечуватиме, чекає розстріл. А після обіду Людвіга викликали до управи. Сказали: «Мусиш їхати разом із сім’єю». Сил заперечувати не було. Увечері сидів батько на лаві й сумно дивився на долівку. Мати ридала, адже діти — Стах, Ганна, Володя — ще неповнолітні, а найменшому Степанкові всього лише рочок. Але смерть уже дихала їм у вічі й рішуче «їхати» було єдиним можливим рішенням. А в селі молодь калічила себе, аби не потрапити на далеку чужину.

НЕПОСЛУХ КАРАВСЯ НАГАЙКОЮ

Наступного дня всіх, хто мав їхати, зібрали і погнали в напрямку до залізничного вузла Стоянів, що на Львівщині. А над ранок кожного розмістили у товарний вагон і повезли етапом до Німеччини. У потягу було дуже вогко, тісно та темно. Людей, немов худобу, обробляли хімікатами.

Але найстрашніше почалося неподалік від Кракова. Остарбайтерів почали розподіляти в різні місця Третього Рейху. Батька Людвіга із маленьким Володею повели в інший товарняк, а мама з трьома дітьми залишилася. Їх привезли на територію концтабору поблизу Гамбурга.

Напівживими висадили із потяга і погнали у невеличкий сарай. Уся територія обгороджена колючим дротом. Недалеко скидають трупи померлих від епідемії тифу. А ще й до того нема чого їсти. З дому не вправилися взяти, а тут хто дасть?

Кожного дня матір і старших — Стаха, Ганну — забирали на роботу, а Степанко залишався з дітьми. Коли починав плакати, доросліші діти чомусь завжди просили, щоб мовчав. Та німці казали: «О, кіндер!». Але старші говорили: «Тихо! Бо дядя пальне!» А Людвіг із сином потрапив до іншого ешелону. Їх теж привезли у табір. Удень батько важко працював, збагачуючи «непереможну німецьку армію» усім потрібним. А синок Володя залишався з іншими дітьми в таборі. Днювали і ночували вони просто на підлозі, а кожен непослух карався нагайкою.

Швидко минали страшні дні й ночі. Війна під натиском антигітлерівської коаліції поступово рухалася на Захід. Нацисти тікали, залишаючи табори напризволяще. Мама з дітьми вирішила тікати на Схід. Пішки добралася до Чехії. Тут одні добрі господарі надали їм прихисток. Мама працювала по господарству, поралася в полі, щедро дякуючи добрим людям за гостинність.

Але війна ще тривала. На території Чехії бойові дії не стихли і у день капітуляції Німеччини, 8 травня. Господарі евакуювалися, а остарбайтерів залишили в будинку. Чехи повернулися з евакуації лише після звільнення їхньої землі і були дуже вдячні українцям за те, що зберегли будинок. За це господарі допомогли мамі й дітям вирушити в Україну. Пішки, часто впроголодь, ішли вони на свою землю. Ночували в полях, ярах, лісах. На землі ще багато смертоносної зброї. Гавкіт собак вночі та страх погоні.

ЗНАЛИ СПРАВЖНЮ ЦІНУ ХЛІБА

Коли повернулися в село, то очам своїм не повірили. Воно було зовсім спалене. Кілька хат залишилося. Прихистили знайомі з сусідньої Вільхівки. Плакав батько від горя і радості, що усі залишилися живими. Підійшла мама із Степаном на руках і теж пустила сльозу. Сім’я Гавелів відбудувала хату, завела чимале господарство в Терешківцях. Діти виросли, стали хорошими трудівниками, бо, напевно, як ніхто, знали справжню ціну хліба. Того хліба, що часто снився їм у далекі ночі вигнання.

Відомості про дітей концтаборів старанно збирає і береже відомий на Волині педагог, краєзнавець, заслужений вчитель України Ганна Бабій. Вона згадує про Володимира та Степана Гавелів у своїй книжці «Львівсько-Сандомирська операція. Прорив на Рава-Руському напрямі». Стараннями Ганни Бабій учні ощівської школи часто можуть поспілкуватися зі Степаном Гавелем, який радо розповідає про таке далеке і водночас таке близьке, опалене війною дитинство.

Уже на небесах батьки, діти Стах, Ганна, Володя. «За усіх молимося, — каже Степан, останній живий свідок тих страшних подій, який проживає зараз у селі Ощів. — Так, ми були дітьми своєї землі, тієї війни, що вторглася в нашу юність. Ми бачили смерть у багатьох подобах, працювали ночами з дитинства, мріяли у землянках, відбудовували міста і села. Ми, діти війни, концтаборів, одного хочемо, щоби це лихо не повторилося ніколи!»