Одеса, море, мова, ідентичність

...З погляду багатонаціональності порівняно з Одещиною Крим відпочиває. Щоправда, відсоток українців у Одеській області суттєво більший, аніж до війни 2014 року був у Криму. До речі, як вони почуваються в «перлині біля моря»? Уважно розглянемо це питання.

* * *

Шкіл формально ніби й вистачає. Але вони, на жаль, у реальності не сприяють тому, щоб серед місцевих мешканців ставало більше україномовних громадян. Лише влітку української мови в Одесі суттєво більшає, особливо на морському узбережжі. На деяких пляжах я виявив до 20—25% україномовних відпочивальників. Але із закінченням пляжного сезону закінчується навіть така, урізана і далека від справедливості «двомовність». У Львові, Ужгороді, Чернівцях стільки ж (а то й більше) російської чути упродовж цілого року. І попри це, згадані міста чомусь досі вважаються «бЕндеровскими». Принаймні, з погляду старшого покоління східняків. А які ж тоді ярлики могли б ліпити західняки на Одесу, Чорноморськ, Ізмаїл, Очаків, Миколаїв, якби мислили аналогічно?

Дехто каже, що радикальних українофобів там не більше, ніж 10—15%. Навіть якщо й так — цього досить для того, щоб Одеса й надалі залишалася одномовною.

* * *

Нещодавно, проїжджаючи на трамваї зупинку «Одеська кіностудія», побачив під навісом двох нетверезих і побитих (хлопців ніби носами волочили по асфальту) голих до пояса «відпочивальників». Потягнувся за фотоапаратом, щоб зробити знімок, сусіди по трамваю помітили мій рух і почали підбадьорювати: «Давайте-давайте, фиксируйте эти колоритные одесские типажи!» У той же момент жінка бальзаківського віку, яка сиділа перед нами, категорично і ствердно заявила: «Это точно не одесские! Наши такими не бывают. Это приезжие... Сами знаете откуда». Кондукторка кинулася до відкритих дверей і намагалася не пустити молодиків до трамвая. Звернулася до них чомусь саме українською. І тут же до водія російською: «Валя, закрывай двери быстрее! А то залезут сейчас, проблем не оберешься...» Таки не впустила. Але ж яка живучість одеських міфів! Які залізобетонні установки! Коли треба, то й мову згадають. І це показово, що українською кондукторка говорила до ситуативно «чужих», а російською до «своєї». А це якщо й не місцеві хлопці були, то принаймні, мешканці південного сходу, бо розмовляли виключно російською. А українська з уст кондукторки була б доречною щодня, щохвилини. І щодо всіх пасажирів, а не лише алкоголіків, як це сталося в описаній ситуації.

* * *

Це означає, що міфи, штучно створені ідеологами «русского мира», в Одесі живуть і успішно працюють. І значна кількість одеситів вірить, що українці з «материка», а особливо із Галичини — нахабні та агресивні. Мовляв, саме від них усі проблеми. І жертви в Будинку профспілок — також їхніх рук справа. Насправді ж, усе з точністю до навпаки. Україномовні приїжджі «тише воды, ниже травы», поводять себе так, щоб їх у перлині біля моря не помічали. І це абсолютно даремно, бо треба об’єднуватися. Бодай тому, що ми жили на цих землях задовго до росіян. І досі, попри два століття насильницької асиміляції, становимо більшість як в Одесі, так і в Одеській області. Перепис 1989 року зафіксував в Одесі 49% українців. Це трохи менше, ніж половина, та все ж більше, аніж було росіян. Перепис 2001 року — зафіксував майже 62%. Зрозуміло, що багато людей переїхало в обласний центр із провінції, та й факт існування Української держави вплинув на самосвідомість. А тепер опитування показують і 68,8%, і 72%, і навіть (мені хвалилися місцеві просвітяни) — 77%. Та чи слід радіти таким тенденціям? Перш ніж радіти, в них треба як слід розібратися. Гадаю, варто зацитувати уривок зі статті Павла Шубарта «Українці Одеси — кріпаки чужої мови». Автор резонно запитує:

«Українці Одеси — хто вони? У час, коли нечисленні болгарська, польська, чеська, німецька громади мають у місті свої осередки культури, в яких плекають свою мову, перебуваючи далеко від землі прабатьків, в українців Одеси майже відсутня боротьба за утвердження своєї мови в рідному місті. Більшість українців любить ховатися за терміном «російськомовний українець»... Називаючи себе російськомовними українцями, вони будь-що намагаються довести: «Ми не нацменшина, ми — титульний народ». Причому говорять це чужою українцям мовою. Тут проявляється лінія — розділяй і пануй: «Мы — правильные украинцы, а вы — понаехавшие бандеровцы».

* * *

Недаремно ж Володимир Даль писав: «Хто якою мовою говорить, той до того народу і належить». Звісно, успішне відродження української в Одесі призвело б до реальної  двомовності. Адже саме вона утвердилася в Києві, Полтаві, Чернівцях та чомусь досі відсутня у великих промислових містах сходу. Тому, як на мене, немає жодних підстав хвилюватися за витіснення російської. Але двомовною Одеса таки повинна стати! Інакше дамоклів меч кремлівсько-імперських планів нависатиме над містом повсякчас. А це означає, що загроза війни залишається. Натомість в Одесі лише онук просвітянки Валентини Сидорук порадував мене гарною українською мовою; інші ж діти активістів розмовляють російською. І я не засуджую тих патріотів, які не змогли виховати україномовних нащадків. Це практично неможливо — якщо говорити саме про більшість, а не про окремі винятки. Засуджую лише Київ, центральну владу за те, що зовсім не помічає важливої проблеми.