Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Праведне життя пастиря

29 липня минає 150 років від дня народження Митрополита Андрея (Шептицького)
24 липня, 2015 - 16:20

У християнському світі духовні особи (від чернецтва, диякона, священика (ієрея), пресвітера до архієрея (єпископа, архієпископа, митрополита, патріарха) зазвичай дещо по-іншому вшановують ювілейні події свого служіння Богові, Церкві, людям. Здебільшого, йдеться про іменини (тезоімеництво), відзначення ювілею духовного сану (священнодіяння, богопосвяченого життя, архієрейства) або ж церковно-народне вшанування їхньої пам’яті чи народження після відходу у вічність. Саме така традиція супроводжувала і продовжує мати місце в житті, праці, духовному служінні й пам’яті Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького) (1865—1944).

♦ Одним із яскравих підтверджень цієї тези може бути церковно-народне святкування 30-ї річниці архіпастирського служіння Митрополита на теренах Львівщини, що відбулося вже далекого 1931 року. Тоді велелюдні почесті Владики розпочиналися урочистою Службою Божою в місцевому храмі Господньому, відтак тривало в Народному домі або ж читальні «Просвіти», а наприкінці світська влада, урядовці та місцеве духівництво, громадськість влаштовували святочну академію.

♦ У Львові, зокрема, пам’ятній події були присвячені урочистості 7 червня 1931 року. Того дня при святковому велелюдді духовенства, народного загалу відбулася святочна Літургія у величному соборі св. Юра. Незабаром у міському театрі було проведено науково-богословську академію. Чільну доповідь виголосив громадський та освітній діяч, професор Українського Тайного університету, голова крайового товариства «Просвіта» Михайло Галущинський (1878 — 1931). Він дав вичерпну характеристику праведного служіння Митрополита Богові, Церкві Христовій, рідній українській спільноті, відзначив найголовніші віхи його життя і подвижницької праці. Доповідач наголосив на значенні пастирської спадщини Владики до вірних греко-католиків та їхніх духовних наставників.

«Ідучи слідами найкращої церковної традиції, — відзначив оратор, — Святий отець пише свої листи (звернення, настанови, поради), які мають значення не тільки в церковному письменстві, а й є певним внеском у нашу загальну літературу, вже стали просто безцінним скарбом для пізнання особи ювіляра, шляхів його впливу на людські серця».

♦ На той час загальна кількість послань Митрополита до вірних та духовенства сягала понад 180 праць. Тут автор виступав в іпостасях аскета, архіпастиря, духовного і національного провідника українського народу. Разом із ним щиро радів за успіхи, здобутки, переживав невдачі, втрати, страждав за віру, добрим християнським словом і духовною працею підтримував мирян, засвідчував Боже милосердя і Божу справедливість в усіх справах і починаннях людського життя. У найскрутніші й найнебезпечніші часи підносив свій могутній голос в обороні правди святої віри, християнської моралі, можливостей дочасного добробуту народу, його здоров’я, щастя, права жити і працювати задля своєї сім’ї, Батьківщини і держави.

♦ Кожна громада міста чи села прагнула якомога масштабніше і повніше відзначити ювілей Митрополита. Скажімо, на Стрийщині того року велелюдне дійство відбулося з особистою участю Владики. Він прибув сюди за запрошенням місцевого громадянства. Уже на околиці міста Стрия його урочисто вітали представники влади, священнослужителі, учні шкіл та спеціально вишколений підрозділ кінноти. Митрополитові піднесли традиційний хліб-сіль на вишиваному українському рушнику, вручили букет квітів. Отець Роман Височанський виголосив коротке вітання, в якому нагадав слова ювіляра: «Приношу любов до всієї пастви і бажаю щирою працею і жертовністю заслужити собі на любов цілого народу».

♦ Після цього на міському цвинтарі відбулася велична архієрейська Служба Божа, а в народному домі «Просвіти» — святочна академія. Величавими піснями привітали Владику Андрея хори сіл Мішане та Конюхова, вихованці сирітської захоронки показали гімнастичні вправи, декламували вірші, співали народні пісні. Наприкінці урочистої імпрези на пропозицію Митрополита всі учасники свята дружно проскандували відомий пластовий девіз: «Сильно! Красно! Обережно! Бистро!». Того дня у вшануванні ювілею Владики взяли участь понад 12 тисяч стриян та приїжджих. У селах Угерське і Добряни Митрополита шанобливо привітали численні процесії мирян.

♦ Здійснюючи пастирські візити на запрошення духівництва та місцевих громад, осередків культури, Слуга Божий Андрей (Шептицький) зазвичай перебував у відповідній місцевості два-три дні, кожен з яких був цілковито наповнений духовним служінням своєму народові. Наприклад, другого дня свого перебування в Бережанах (нині — Івано-Франківщина) вже о шостій годині ранку він почав слухати в місцевій церковиці сповідь своїх вірних, о восьмій — розпочав Службу Божу, потім провів катехізацію шкільної дітвори, відправив три панахиди на місцевому цвинтарі. Нарешті, наприкінці візиту відвідав сирітську захоронку і навідався до малої духовної семінарії в Рогатині. У селі Лука Велика під час вшанування ювілею Владики 150 дітей приступили до першого причастя. Можна тільки здогадуватися сьогодні, яка ж то була невимовна радість для тогочасної молодечі причаститися з рук преподобного Митрополита!

♦ У Бродах Слуга Божий Андрей відправив молебень (паракліс) і виголосив перед вірними Церкви Христової проповідь, яку завершив словами: «Стійте твердо в сильній, правдивій католицькій [вселенській] вірі і виконуйте її діла та полоніть нею серця своїх любих нез’єдинених [православних] братів суміжних земель!» Наступного дня Владика сповідав мирян, відправив літургію, знову продовжив сповідь, а решту часу присвятив духовній науці для містян.

♦ Щороку Митрополит Андрей отримував найщиріші вітання від людей різної християнської орієнтації. Характерний у цьому аспекті лист від одного православного українця. Автор, зокрема, писав: «Ми, православні українці, знайшли місце в Його серці. І то подвійно: і як українці, і як православні. Бо коли митрополит Андрей заснував Український Національний музей чи Українську жіночу гімназію, або Українську жіночу учительську семінарію чи Українську мистецьку школу, коли здвигає Українську народну лічницю, коли знаходиться коло піднесення українського ремісничого стану, вкладаючи в те все велику працю і щедрі матеріальні засоби, — то його постать переростає всякі кордони і він стає культурним світочем для цілої України. Цікаво, що саме серед волинської української інтелігенції стрічав я твердження: немає після гетьмана Івана Мазепи більшого культурного діяча, як Владика Андрей (Шептицький)».

♦ Так, в особі Митрополита Андрея (Шептицького), його державної, культурно-просвітницької та доброчинної діяльності, нарешті, пастирському служінні тісно переплелися дві взаємопов’язані визначальні риси всього життя християнського праведника: Митрополит був Слугою Божим і Слугою свого народу. Знаменно й те, що всі грошові надходження від проведення святочних академій, концертів, вистав надходили на будову першої львівської Народної лічниці, яка нині має його ім’я. Це теж переконливе свідчення особистих безкорисливих чеснот Владики — духовного наставника та учителя української спільноти.

♦ 12 липня (свято первоверховних святих апостолів Петра і Павла) урочисто привітали Митрополита мешканці Бібрки. Того дня, очевидно, згадали вірні Церкви Христової як 17 років тому, 1914-го, Владика вимушено став царським в’язнем. Лише за дозволом генерала Брусилова він зміг тоді в місцевому храмі Божому відправити літургію, благаючи у Всевишнього помилування для своєї Церкви та рідного народу. Тепер же вдячні містяни знову щиро раділи зустрічі зі своїм духовним отцем і захисником. Зрештою, так було повсюдно, у кожному селі чи місті, в яких віддавалося пошанування праведним справам Митрополита Андрея (Шептицького). Це відповідало його життєвому кредо, промовленому до вірних Церкви Христової: «Тільки для Вас маю жити, — для вас цілим серцем і цілою душею працювати, — для Вас усе посвятити, — ба навіть, за Вас, як цього треба буде, і життя своє віддати...»

♦ Як стверджує львівський учений-історик, релігієзнавець Михайло Гайковський (1947 — 2007), багато років по тому — 28 лютого 1965-го, роздумуючи про життєвий шлях та відхід у вічність митрополита Андрея, його наступник Йосиф Сліпий (1892—1984) зробив несподіваний акцент: «Митрополит Андрей кілька літ перед смертю, підсумовуючи своє життя перед малими семінаристами, сказав: «Я думав, що Бог-зна чого доконаю, а нині бачу, що я нічого не зробив». Зі свого боку, Ісповідник віри, блаженнійший Йосиф зазначив: «Завелика покора, але є в тому щось правдивого, як хтось характеризував його [Митрополита Андрея]: мав геніальну голову й рідкісні Божі дари, але не мав крил — окруження [належного оточення однодумців], щоби як належить піднестися вгору».

Оксана БОРУЦЬКА, магістр історії
Газета: 
Рубрика: