Сучасна й антична Туреччина
Коли дівчина-гід у трансферному автобусі з аеропорту до готелю вибачилася за якість доріг і пояснила це тим, що зараз відбувається їх суцільна реконструкція, сприйняв це не більше як форму ввічливого введення в оману людей, які через тиждень-два виїдуть із Туреччини назавжди, тому не зможуть перевірити правдивість цих слів. Проте швидко переконався, що сказане — таки правда. За два екскурсійних дні проїхав усього лише 700 кілометрів, щоби скласти повне враження. Кажу «всього», бо площа Туреччини на 25% більша за територію України, тому 700 кілометрів — крапля в морі турецьких магістралей. Але і побачене вразило.
Більшість із побаченого — гірські дороги. Висота гір у районі Денізлі, Памук-кале чи Мугли приблизно така ж, як і в Карпатах. А тепер уявіть собі підйом на перевал, коли в кожен бік розходяться дві широкі гладенькі смуги, поміж ними ще й установлена межа. Зрівнятися з цією дорогою бодай трохи не може наша найкраща магістраль у Карпатах Стрий — Мукачево, про решту годі й казати. Це при тому, що Карпати чи Кримські гори становлять не таку вже велику частку площі України, Туреччина ж майже всуціль укрита хребтами і плоскогір’ями, тому таких перевалів та гірських доріг у країні треба збудувати чимало. Це правда, що дороги в турків ще далеко не всі в ідеальному стані. Доводилося проїздити й ділянки, на яких повністю зірване покриття до ґрунту, де полотно обмежувалося до двох вузеньких смуг. Але чому? Тому що на них відбувається інтенсивне будівництво чи капітальний ремонт. У цих місцях працюють чи стоять десятки одиниць потужної техніки, видно розпал робіт із розширення дороги, коли десятки метрів рівнини буквально вигризаються з гір, укладається товстий шар асфальту тощо. Тільки регіональні, сільські дороги вибоями нагадують українські, але й вони з асфальтовим покриттям. Взагалі складається враження, що дуже швидко магістралі в Туреччині стануть якщо не німецькими автобанами, то досягнуть якісного європейського рівня. Мабуть, дійде черга і до регіональних доріг.
Ще з перших кроків на турецькій землі привертає увагу неймовірна кількість державних прапорів країни. На кожному узвишші, на державній установі, просто на будинках (і зовсім не у свята, а щодня) видніється червоне полотнище з півмісяцем та зіркою. І всі вони чималого розміру, навіть на далекій вершині їх через це добре видно. А якщо на якійсь площі стоїть ще й пам’ятник (найчастіше — Мустафі Кемалю Ататюркові — «батькові турків»), тоді вже весь периметр обставлений флагштоками з державними прапорами.
Дуже часто різні факти і явища існують у нашій свідомості ніби паралельно, не накладаючись одне на одного. Несподіваним відкриттям стає те, що вони виявляються між собою тісно пов’язаними, навіть дивуєшся з того, що раніше не співвідносив таких очевидних речей.
Галікарнас (Бодрум), Ефес, Гієраполіс (Памук-кале) відкрили несподівану Туреччину. З’ясувалося, що на теренах Малої Азії збереглися залишки тисяч античних великих і малих поселень. Видається, що доволі довго турки не дуже цікавилися цими залишками, хіба що активно використовували їх для будівництва нових приміщень. Чимало артефактів було вивезено в найкращі музеї Європи і США, бо влада Османської імперії не вважала їх за державно-культурні цінності. Зараз ситуація докорінно змінилася. Археологічні розкопки ведуть науковці різних країн, мабуть, ще інтенсивніше, ніж у попередні десятиліття, але все видобуте із землі стає надбанням Турецької Республіки. Як наслідок, щоби відчути дух Еллади чи Стародавнього Риму (я вже мовчу, зрозуміло, про Візантію як спадкоємицю Римської імперії), не обов’язково їздити у Грецію, для чого потрібно пройти процедуру отримання Шенгенської візи.
Навіть руїни храму Мавсола та амфітеатру в Галікарнасі (Бодрумі) залишили багато відомостей про античні часи, фортеця Святого Петра — про середньовічну Візантію. Гієраполіс складається переважно з дрібних фрагментів (вражає хіба що більш-менш добре збережений один із найбільших, розрахований на понад 10 тисяч глядачів театр), але ці фрагменти займають чималу територію й дають уявлення про градобудівні особливості Стародавньої Греції чи Риму. Але незабутнє враження здійснює те, що можна побачити на вулицях колишнього Ефеса. Приголомшують уяву скрупульозно зібрані з окремих фрагментів відома бібліотека Цельсія, ворота Адріана та, особливо, два театри, малий і великий, який вміщував до 25 тисяч глядачів, і ще десятки інших стародавніх пам’яток.
Складається враження, що зараз турецька влада взяла курс на мультикультурність, хай і турецьку за основою. Все, що пов’язане з історією та культурою Малої Азії, навіть якщо воно не турецьке чи не мусульманське, оголошується частиною історії та культури Турецької держави. Це ж стосується і релігійно-конфесійних відносин. Сьогодні християни в Туреччині знайдуть чимало місць для паломницьких поїздок, і ці місця перебувають під доглядом місцевої влади. Щоправда, влада не забуває також поповнювати скарбницю за рахунок вхідних квитків для відвідувачів і транспорту, але загалом толерантне ставлення, повага до релігійних почуттів представників інших конфесій відчутні. Шкода, що Мири в Лікії розташовані далеко від Бодрума, тому не вдалося з’їздити в місця свого покровителя Миколи Чудотворця. Отже, є вагома причина ще раз побувати в Туреччині, цього разу в Сіде, наприклад, де збереглися споруди античних часів, або в якомусь іншому місті на Середземноморському узбережжі.
