Така служба
«Богослов уже встиг підтибрити з воза цілого карася. І оскільки він це робив не з якоїсь користі, а лише за звичкою, то, зовсім забувши про свого карася, уже роздивлявся, що б такого потягнути ще, не маючи наміру пропустити навіть зламане колесо».
Таке багатство та розмаїття не переводилося в кишенях гоголівського богослова Халяви. І ніхто не в силах був простежити діалектики, що діялася в широких кишенях того вченого мужа з подільської бурси.
Приблизно такі ж дива творяться й у вченій голові Дмитра Табачника. Звідки він набрався тих знань, укладених в енциклопедію «Утиный суп», і де там ще засушений карась, а де зламане колесо, того він і сам не знає.
Багато одваги треба, щоб заглянути у ті нетрі. За ту працю взявся великий трудівник Іван Дзюба.
Така несумісність фігур, що багатьом подумається: з гармат по горобцю. Але чи може хтось певно сказати, що Табачник — то горобець? Звичайно, шкода, що людина, який вщент розніс ідеологію реального соціалізму в 1960-ті роки, тепер змушений аналізувати «прокислі щі» від Табачника. Але знайдіть нині в Україні ще когось, хто погодився б прочитати всі публікації Табачника та ще й спробувати їх проаналізувати з позицій логіки здорового глузду! Здебільшого беруть окремі політичні викрутаси, слизькі висловлювання... А то ще невідомо, чи то не гримаси клоуна, якого роль — дурити і дратувати людей у той час, коли професійні злодії обкрадають їхній дім.
Але нині Табачник узаконений Президентом в офіційній ролі міністра освіти й науки України, і пора до нього поставитися як до постаті державної та серйозно розглянути, з якими цінностями приходить Президент Янукович і його Партія регіонів до керівництва республікою з її великою самобутньою культурою і славними національно-визвольними традиціями. Іншими словами, чи розуміє Президент, що він призначає міністром освіти провокатора, котрий ображає український народ не тільки своїм неуцтвом, а й прямою зневагою до того, що шанується у всякому порядному суспільстві?
Таке враження, що він не задав собі труду розібратися в тому многоликому явищі, яке складають маски Табачника. Його однопартійцеві Колесникову допекло злодійство Табачника — і читач охоче вірить. Але коли екс-президент Л.М. Кравчук говорить, що Табачник цілком освічена людина, то цьому теж вірить. І коли видавництво «Фоліо» випустило повторне видання брошури «Утиный суп по-украински», то, може, комусь здається, що Табачник — талановитий публіцист. І тут виникає потреба культурного прочитання того, що понаписував сумнозвісний «кулінар». Тим більше, що і сам він наче розуміє нікчемність своїх писань, коли запевняє, що на посаді міністра освіти він не дотримуватиметься своїх поглядів, а буде орієнтуватися на «державні».
Нагадаємо, що те юродство образило українських студентів, і вони голосно заманіфестували свою позицію: «Геть Табачника!»
На цей раз міністр виставив свою абсолютно безсоромну личину, обтер її від плювків і сказав, що то дощ. І така версія пройшла на зібранні ректорів, службово залежних від міністра освіти...
Загалом публіцистика жандармського і лакейського штибу — то справді прокислі щі. З ними мали клопіт ще Гоголь і Пушкін. І таке ніколи не переводилося в імперії без виробленої культурної традиції, зате з безперервною традицією домінування жандармського відомства та його стратегічних замовлень.
На чому тримається успіх Д. Табачника? Майже біля кожної забігайлівки вже зранку ви можете побачити «філософів» і «політичних мислителів2, які розмовляють про Гітлера і Сталіна, про мудрість Катерини, про неміряні багатства Потьомкіна, про пікантні сторінки з життя російських царів і цариць і про зовсім прості причини падіння російської імперії.
Цікаво, що з уст цих спролетаризованих панів ви ніколи не почуєте про бідних і гнаних за правду, про героїв опору, чиї історії часом фантастично цікаві. Ніколи не почуєте про християнські історії неприйняття спокус і про чудеса, що в ХХ столітті відбувалися просто на очах людей. А вже історії з українського національного опору, навіть коли то цікаві поєдинки, у забігайлівках і не ночували. Тут цікаві хто? Цар, генерал, Распутін, маршал Жуков, чекіст, підполковник ГРУ, олігарх і кілер і т. п. Тут панує своєрідна цензура пошлості, яка не допускає «чужих» в усталений простір матеріялізму.
До речі, лагерні придурки з колишніх поліцаїв провадили за чаєм такі само розмови, і їх зовсім не цікавили тут же поруч дисиденти, якщо це не пов’язувалося із прямим завданням від опера.
Тут панує зона тотального відчуження від світу ідеалістів. Один поліцай прямо сказав: «Ми тут сидимо, зрозуміло, «за війну». Такі були часи. Але тих дурнів, що могли йти в доктори й академіки, а опинилися разом з нами тут, та ще й не вилазять з карцера, таких я зневажаю».
Отже, читач у Д. Табачника широкий, мислення його доступне, а в пересмикуванні понять і в підміні термінів є навіть якийсь кайф. Тут нема розрахунку на мислячу публіку — тут розрахунок на масу, яка заряджається емоціями.
Оскільки Табачник теж академік, то І.М. Дзюба з належною коректністю пробує зіставити з історичними реаліями табачні судження про людей, події, явища. Але все ж таки, як на мене, найкращими перчинками в його публікації є просто цитати і «історіософські» висловлювання Табачника — про сучасну Україну «как пародию на третий рейх», про «министра дебилизации» (попередника Табачника), про «черные мессы» (зустрічі в храмі глав різних конфесій) і про втручання «оранжевых во внутренние дела России». Нарешті, читаєш таке: «Сегодня практически запрещено изучение украинской истории последних трехсот лет». І «обязательные к исполнению приказы, какой язык родной, в какую церковь ходить, кого считать национальными героями и как пламенно любить НАТО».
І вся ця політична маячня публікувалася за президента В. А. Ющенка, якого Табачник називає «нацистом» просто за його спроби підняти українські теми, заборонені в СРСР. Якось у президента не було можливості притягти до юридичної відповідальності зухвалого наклепника... Якщо така «свобода слова», то краще вже у монастир мовчальників.
Іван Дзюба дає свій діагноз недуги Д. Табачника: «Людина, яка постійно перебуває в стані ненависницького екстазу, на почуття гумору не страждає». Однак у читача можуть бути і свої запитання. Хоча б про того горобця, про те, звідки він пішов і чому він такий одважний.
Одні називають його гнидою, інші — блохою чи скунсом. Є такі, що називають шизофреником, а хто й «міністром».
Усі назви образливі. Але на що краще може розраховувати в Україні той, хто одверто ненавидить все українське і поносить своїх противників останніми словами? Той аргументуватиме «гниду» тим, що її не влучиш ні з гармат, ні з енциклопедій. Інший порівнює зі скунсом, бо справді його прокислі щі здалеку погано тхнуть. А шизофренія на ѓрунті ненависництва — то хвороба давно відома.
Я б зробив спробу психологічного пояснення. Табачник — з покоління комсомольських кар’єристів, для яких ненависть до «українського націоналізму» була посвідченням випробуваної партійності. Чистокровним російським походженням він не міг похвалитися, тож доводилося демонструвати споконвічно російський православний дух. Як зауважив ще Ленін, обрусілі інородці завжди перегинають щодо істинно російського патріотизму.
Отже, його патологічна ненависть винесена з комсомольського казанка, де варилися щі. Треба сказати, що й «ерудиція» з тієї самої школи, де перед екзаменом студіюють свіжі брошурки та газети.
А трансформація світогляду від комуністичного до монархічного — то річ тривіальна. Плебейський потяг до монархічних символів і прагнення парвеню узаконитися чи то в групі «бывших», чи то в неодмінно «канонічній» церкві, чи в якомусь псевдомасонському ордені — то теж природне бажання чимось прикрити свою наготу.
А вже що стосується відваги Табачника, то вона пов’язана з міцно забезпеченим тилом. Дуже помітно засвітився він на людях, коли до Києва приїжджав з лекціями Петро Юхимович Шелест. Діма був ведучим на тих зустрічах, на той час, без сумніву, організованих з участю КГБ.
А хто першим звістив нас з Москви у своєму телеролику про нового президента Кучму? Табачник переміг і став главою адміністрації.
1995 рік ознаменувався чорним вівторком — погромом похоронної процесії патріарха Володимира на Софійській площі. І президент, і прем’єр повідомили, що їх немає в Києві. А в той час погромом керував з кКанцелярії президента Д. Табачник, і народ відчув, який то розлючений щур. То був жорстокий антиукраїнський погром в повному значенні слова. На мій відкритий лист президентові про необхідність відставки його або осіб, відповідальних за той нечуваний у світі скандал, — жодної відповіді.
«Що ж він хоче, щоб президент звільнив того, на кого спирається?» — хтось передав мені реакцію зверху.
В нинішньому призначенні Табачника на посаду міністра освіти і науки легко прочитати похмуру посмішку Кремля.
Що ж стосується його сердитої публіцистики, то це явний симптом деградації пересиченої владою особи, яку підточують метастази ненависті.
У пермському концлаѓері №389/36 був нечувано безсоромний наглядач капітан Рак. Ту невдячну службу також різні офіцери несли по-різному. Дехто навіть допускав жарт, а інколи і якусь людську солідарність. Рак був совєтським Жавером — з роману Гюго «Знедолені». Але Жавером без самоповаги. За його провокаторську влізливість дехто з політв’язнів казав йому прямо в вічі все, що думає про людину без честі. Потім ми не раз обмірковували: як жити тому, кого ніхто не любить і не поважає, може, тільки одна влада цінує. А Рак після всіх розмов облизувався і казав: «Ничего, это меня только закаляет».
