Якщо наші королі задумали змінювати конституційні основи, то ми міняємо королів, а не Конституцію
Вінстон Черчілль, письменник, прем'єр-міністр Великобританії

Туга за... чужиною

27 травня, 2011 - 00:00

Через дорогу від нашого мікрорайону на околиці Луцька розрісся величезний парк. Взагалі-то ця територія була в запасі колись потужного підприємства союзного значення — шовкового комбінату. На цьому місці мала з’явитися ще одна фабрика. Проте комбінат з настанням незалежної України припинив своє існування, а мешканці колись промислового мікрорайону отримали можливість не просто дихати чистим повітрям, а й слухати солов’їний спів, бачити рідкісних пташок, яких тут побільшало, милуватися квітами, прогулюватися з дітьми і займатися спортом. Величезне футбольне поле та інші майданчики ніколи не бували порожніми. І ось днями тут вирішили спорудити будинки. Мешканці зібрали кілька тисяч підписів із протестом, спалили паркан, яким уже обнесли стадіон, — не повірили запевненням заступника міського голови та потенційного забудовника, що тут, мовляв, теж буде стадіон.

Ця подія, що згуртувала мешканців мікрорайону в боротьбі не за хліб насущний, а за якість життя, пригадалася після розповіді мого колеги, який повернувся з міжнародного футбольного матчу. Про місто Друскінінкай він висловив своє враження: «Рай!».

Юрій КОНКЕВИЧ, редактор газети «Сім’я і дім»:

— У Друскінінкай їхали через Білорусь. Засмутили тамтешні прикордонники. Усе ж п’ять годин на кордоні для мікроавтобуса із журналістами, які їхали на міжнародний футбольний турнір до Литви і мали спеціальне запрошення — це забагато. Заледве до особистого огляду справа не дійшла. Складалося враження, що вони умисне псують нерви журналістам. Дорогою додому в білорусів узагалі стався дикий випадок: вони впіймали контрабандиста на фурі із соляркою — на наші гроші вона там коштує чотири гривні, — і всі офіцери пішли влаштовувати шоу. Про наш «Спринтер» начисто забули. А згодом треба ж було заповнити і дурнуваті, нікому не потрібні міграційні картки, вручну вносити паспортні дані 14 осіб у комп’ютер... Для порівняння: в Литву і з Литви в’їжджали й виїжджали за 15—20 хвилин... Ще білоруського негативу, але зі співчутливими нотками — у них саме пік девальвації та паніки. Це так схоже на рідні події 1998-го, 2004-го і 2008 років... Колега, з яким грали на турнірі, розповів, що нині із зарплатної картки йому можна зняти не більше еквівалента 10 доларів на день...

Позитиву, дякувати Богу, більше. І від білорусів, і звісно, Литви. Не можу збагнути секрету чистоти на їхніх вулицях і дорогах. Просто не можу цього осягнути... «Добили» довжелезні квітники вздовж траси біля Гродно, на яких майоріла петунія. Друскінінкай — гарненьке 15-тисячне містечко на березі Німана, на кордоні Польщі, Білорусі та Литви, яке перетворюють на тамтешній Трускавець. Найсильніших вражень звідти два. Перше — це хлопчик років 10—11, якого російською попросив збігати за м’ячем під час турніру. Він направду не зрозумів, і довелося звертатися англійською. Друге: виконана тамтешнім мером обіцянка збудувати за рік криту гірськолижну трасу в місті. Ми очам не повірили: рік тому в травні мер тільки презентував інвестицію на 40 млн. євро, а нині вона на 90% готова. Це буде одна з п’яти найбільших у світі трас, де можна цілорічно кататися і тренуватися. Зробили за рік, і половина грошей — із фонду розвитку ЄС. Робімо висновки!

Юлія ВАКУЛА, журналіст, асистент проекту Teraz Wroclaw:

— Що доброго? Що поганого? Десь із такими думками розпочинається і мій робочий день у Вроцлаві. Це щось схоже на ритуал — перечитати пресу в інтернеті, перевірити всі поштові скриньки та профілі в соцмережах, перемовитися з колегами та приступити до складання власного балансу всього доброго й поганого, що відбулося, відбувається та відбудеться. Новини з України вже давно не віщують нічого доброго. Сказати б відверто, я навіть боюсь їх читати. Мої колеги досі в шоку від статті про розцінки на відмінні атестати. Останні повідомлення про «покращення життя», особливо у сфері освіти, дають зрозуміти, що наш проект — до речі, єдина така в Польщі спільна ініціатива міської влади та вишів, спрямована на залучення студентів із країн колишнього Союзу, — знову матиме гаряче літо й цілу армію студентів з України. Це тішить мене як працівника і засмучує як людину.

Десятки мейлів, телефонних дзвінків та особистих візитів щодня — уже й не тільки ті 17-річні українці, а й ще зовсім підлітки звертаються лише з одним: «Хочу вчитися в Польщі!». Їм байдуже, що і як вивчати, нерідко їхні батьки готові оплачувати навчання, ба навіть за 100-відсоткову гарантію вступу готові проплатити. За цінами ж бо українські виші вже давно наздоганяють і переганяють польські, шкода лише, що в підвищенні якості освітніх послуг їхні успіхи не такі. Тим часом учорашні перелякані й закомплексовані українські абітурієнти змінюються на очах. Мало не щодня зустрічаю їх тут в університеті, розглядаю фото з мандрівок, слухаю про враження від навчання та нових знайомих, вітаю з тим, що знайшли роботу чи цікавий волонтаріат. І це, мабуть, таки та добра новина!

Ліна ОСТАПЧУК, голова Луцького міського осередку «Пласту»:

— Радує природа, бо настає літо, а отже, скоро відбудуться наші пластові табори. Ми намагаємося проводити їх у різних місцях Волині, аби пластуни могли познайомитися з історією нашого краю. Торік відкрили для себе дуже мальовниче озеро Охнич у Маневицькому районі. Тут пісочок і сосновий ліс, така аура, яка додає натхнення й сил на наступні холодні місяці. Дуже втішно, що наш проект пластового табору переміг у конкурсі, а управління у справах молоді облдержадміністрації виділяє нам вісім тисяч гривень. Цього досить, аби і довезти пластунів у табір, і прохарчувати. А це ж 100 дітей від 11 до 18 років.

Нещодавно з радістю від зробленої роботи представили збірник «Маршрути поколінь, путівник героїчними стежками УПА на Волині». Наші пластуни побували в усіх місцях, які становлять славу національно-визвольної боротьби і представлені у книжці. Жива історія, знайомство зі свідками подій здійснюють сильне враження. Але ми не ділимо історію на нашу і не нашу, просто деякі її сторінки більш доступні, а деякі десятиліттями були закриті.

Ольга ЛЯСНЮК, письменниця, член Національної спілки письменників України:

— Чи не найяскравішим враженням щойно минулих днів було моє перебування на святі «В сім’ї вольній, новій...», яке цьогоріч відбувалося на кримській землі. Вражень залишилося багато. Мабуть, найбільше запам’яталася і сподобалася подорож у Неаполіс із Василем Довжиком... Старе Місто Євпаторії... Відверте і натхненне слово кожного з письменників, хто побував на святі... Теплий прийом кримських татар... І ще щось, про що я неодмінно забула і що залишилося на рівні відчуттів.

А не сподобалося ігнорування нас, письменників, кримською владою. Далі навіть не продовжуватиму, аби не залишати неприємного осаду ні на папері, ні на душі. Тільки-от із заглибин пам’яті виринула асоціація, пов’язана з ластівками. Багато років тому в пору, коли вони поверталися до нас, на Волинь, перелітні, бабуся якось сказала: «Не наші ластівки прилетіли, а стрижі». Відрізнялися птахи вмінням співати. Бо «наші ластівки» щебетали, аж заливалися, а «не наші» ніби воркотали, видавали якісь здавлені звуки. Але тоді мені, малій, усе це було невтямки, і я допитувалася у бабусі: «А хіба стрижі й ластівки — не одне й те ж?» Бабця задумалася на мить, а тоді відповіла: «Ластівки співають по-нашому. А стрижі ще відчувають свою землю, але мову рідну їм відстрижено».

Підготувала Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ