Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу.
Олександр Довженко, український письменник та кінорежисер

«Належність України до Європи — не шанс, а реальність»

5 липня, 2005 - 00:00

Доктор Уве Леманн-Браунс, член Берлінського парламенту, член робочої групи ХДС із питань культури, співголова об’єднання письменників ФРН, відзначає, що зараз обличчя киян — «усміхнені, життєрадісні, зовсім інші, ніж раніше». Для нього Україна — така ж частина Європи, як і Німеччина, як і будь-яка інша країна Західної Європи, і він не бачить сенсу розрізняти європейські культури за традиціями західного і східного християнства. Його погляд на Україну цікавий тим, що це — погляд одночасно і політика, і письменника. І в його заклику звернути увагу на культуру, очевидно, є сенс. Партія ХДС має шанси прийти до влади після позачергових виборів у Німеччині, які можуть відбутися вже у вересні.

— Як би ви могли оцінити шанси України і її народу на те, що вона посяде гідне її місце в Європі, стане однією з найрозвинутіших країн світу, буде відомою в світі й завдяки своїй культурній спадщині?

— Належати до Європи — це не шанс, а реальність. Я маю на увазі не тільки у географічному плані, а й у плані атмосфери — коли йдеш по місту, коли бачиш це місто, коли відчуваєш його життя. Ця атмосфера є європейською. Я, на жаль, не знаю всієї країни, але Київ — це безумовно, по-справжньому європейське місто. Це лише один бік питання. Якщо говорити про те, чи має Україна бути членом Європейського Союзу, то це питання політичне. Я б на нього відповів позитивно. Але тут є багато передумов і умов, які необхідно виконати. У Німеччині, як відомо, з великою симпатією сприймають Туреччину. Але нещодавно наша партія, ХДС, через свої представницькі органи заявила, що радше потрібно було б віддати перевагу Україні.

— Що зараз слово «Україна» може сказати пересічному німцеві?

— Я можу говорити лише про себе і про те політичне оточення, в якому я перебуваю. Мені здається, що Україна завжди знаходилася в затінку історії, її завжди закривали собою то Росія, то Радянський Союз. Але завдяки помаранчевій революції Україна увійшла у свідомість дуже багатьох німців, і в нас із дуже великою симпатією спостерігали за тим, як народ звільняється. І те, що народ, який складається з різних поколінь, з людей різних поглядів, без пролиття крові зумів стати в один ряд з провідними європейськими народами, це — подія дуже важлива. Україна сама написала дуже важливу сторінку європейської історії. У тій самій мірі погане враження справила Росія, оскільки вона дозволила собі втрутитися на, так би мовити, неправильному боці. Мені здається, що Україна — це останній наслідок такого «ефекту доміно», який розпочався у Центральній та Східній Європі після падіння Берлінського муру. Я був особливо задоволений падінням Берлінського муру, тому що незабаром після цього почали звільнятися народи Чехословаччини, Румунії, інших країн. Мені завжди здавалося великим недоліком те, що народи країн Центральної і Східної Європи внаслідок існування диктаторських режимів були змушені мовчати. Дуже приємним результатом останнього десятиліття є те, що ці народи вільно говорять за себе.

Щойно, коли в Москві святкували річницю 45-го року, закінчення війни, стало очевидним через реакцію балтійських країн, Польщі, Угорщини, що погляди на ці історичні події визначаються не лише поглядами західних країн, але й поглядами народів, які вистраждали ці події, які пережили їх дуже болісно, були їх жертвами.

Європа не закінчується на Ельбі чи на Одері, до Європи належать і ті народи, які розташовані далі на Схід. Я сподіваюся, що ця ідіотична криза, яка зараз відбувається у Європейському Союзі, незабаром завершиться, Європа знову віднайде себе як сила, як могутнє утворення. Розвиток завершиться лише тоді, коли Європа здобуде цю свою самосвідомість, коли вона буде єдиною, і коли утвердиться не лише європейська самосвідомість, але і самосвідомість кожної з країн, які входять до її складу.

— Питання не до політика, а до фахівця у галузі культури: наскільки можливо знайти той баланс, за якого можуть співіснувати і загальноєвропейська, і національна самосвідомості?

— Мені здається, що це залежить від окремих націй. Мені здається, що в країнах Західної Європи — сюди відносяться Італія, Франція, країни Бенілюксу, Німеччина, Іспанія, Португалія, Ірландія, Данія — мають досить сильно розвинену загальноєвропейську свідомість. Якщо навіть і буває, що люди незадоволені високими цінами, бюрократією, то це не має фундаментального характеру, адже вони чудово усвідомлюють, що тільки спільно, тільки в межах спільної Європи вони можуть якось вистояти у стосунках чи то з Китаєм, чи то із Сполученими Штатами Америки, і захистити свої цінності. Сюди ж можна віднести і скандинавів. Дещо виступають із цього ряду англійці. Але і їм доведеться переконатися в тому, що їм потрібно стати частиною спільної Європи. На мій погляд, велика небезпека пов’язана з так званим абсолютним економізмом. Це коли люди кажуть «так» або «ні» залежно від того, скільки грошей у них у кишені. Цей фактор не можна недооцінювати, проте треба пам’ятати, що існують і інші цінності, які, до того ж, важливіші.

— І в Західній, і в Східній Європі дуже популярні теорії щодо того, що культури, засновані на західнохристиянській і східнохристиянській традиції, зовсім різні між собою. Чи поділяєте ви цю думку?

— Не поділяю. Це вже навіть Німеччини не стосується, бо вона знаходиться в центрі Європи, зазнала різних впливів, має західну і східну частини, і відповідно, західні та східні впливи, північні й південні впливи. Натомість є велика відмінність між європейською та американською, китайською, японською культурами. Звичайно, в Європі є національні культури, різні регіональні культури, фольклор окремих народів чи народностей. Але мені здається, що це не є фундаментальним, суттєвим елементом.

— У чому головна відмінність європейської культури від американської?

— Не хочу нікого ображати, але у Сполучених Штатах я не бачу якоїсь такої особливої культури, не так багато там культури. Може, це надто радикально, надто індивідуально, але я так це сприймаю. В нас теж є люди, які захоплюються, які «поведені» на Америці, на Нью-Йорку, і в цьому немає нічого поганого — коли б смаки були однаковими, це було б нецікаво. Я особисто почуваюся затишніше, комфортніше в Німеччині, в Європі, в Україні, навіть у Росії. Принаймні, я в Європі почуваюся як вдома. Але тут потрібно проводити певну межу. Я хочу наголосити, що у політичному плані я дуже добре сприймаю американців, Німеччина дуже багато завдячує американцям. Американці 50 років залишалися в ізольованій частині Берліна — і своєю присутністю вони гарантували, що, наприклад, я мав можливість навчатися й жити так, як мені хотілося. Я шкодую, що теперішній лівий уряд Німеччини спричинився до таких атмосферних порушень у стосунках із Сполученими Штатами. Я сподіваюся, що у вересні цей уряд зміниться, не в останню чергу і з цієї причини.

— Що саме допомагає вам затишно відчувати себе в Україні: народ, країна, природа?

— Краса міста Києва, те, що по місту можна прочитати історію, великі старі дерева, гарні будинки, я не маю на увазі будинки на лівому березі Дніпра, бо в Берліні теж такого багато. Це все — наша батьківщина Європа. Я себе так само добре почуваю в Італії, у Франції. Коли ти знаєш історію країни, то відчуваєш себе її частиною, а цю країну — частиною себе, і сприймаєш успіхи цього народу як свої власні, так само і його біль, його страждання. Скажімо, у грудні, коли в Україні ще не перемогла революція, ми схвалили заяву з підтримки, ми виступали на боці Ющенка і бажали силам, які його підтримували, перемоги.

— Що варто зробити, щоб до нас приїздило більше гостей, щоб про нас знали не лише завдяки катаклізмам?

— Не можна сказати, що про вас зараз нічого не знають. «Франкфуртер альгемайне цайтунг», наприклад, досить часто пише про Україну. Коли я зустрічався із заступницею міністра культури пані Костенко, то порадив їй зробити ставку на культуру, саме культуру використовувати у рекламних цілях, залучаючи гостей до Києва, до України. Наприклад, у Берліні зараз туристичний бум — і не тому, що ми такі симпатичні, а тому, що в нас є дуже багата, дуже цікава культурна пропозиція. Дуже багато фірм, компаній вирішуючи питання, де їм розміщувати своє виробництво, свої офіси, віддають перевагу саме Берліну через його багате культурне життя. Потрібно налагоджувати обміни. Я зараз намагаюся якось зреалізувати ідею проведення в Києві зустрічі німецьких та українських письменників. Міністерство культури могло б влаштувати якусь велику конференцію з культури і туризму, запросивши туристичні компанії. Тут потрібні інвестиції, але не надто великі. Як рекламний аргумент можна висувати і все ще незакінчену ситуацію в Україні. Це створює певну динаміку. Берлін 10 років тому являв собою суцільний будівельний майданчик. І цей будівельний майданчик був рекламним аргументом на користь Берліна, привертав увагу. Отже, дуже важливо пробуджувати інтерес людей, звертати увагу на культурні цінності, культурні пропозиції.

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
Газета: