Росія: тернистий шлях до національної держави
За роки ув’язнення Михаїл Ходорковський перетворився із дещо зверхнього мільярдера-мецената, який підтримував, утім, не різношерсті постмодерні витребеньки, а життєво важливі для Росії освітні та інформаційні проекти, на одного із впливових публічних інтелектуалів, чиї думки викликають жваву дискусію в здатній до розумової діяльності частині суспільства. Його голос з-за ѓрат чутно й на Заході. Тюремна публіцистика й набуття в’язнем впливу в суспільстві — річ не нова для Росії, тягнеться традиція ця, мабуть, із часів протопопа Авакума, із доби, коли Московське царство почало крок за кроком перетворюватися на імперську державу. Зараз відбувається зворотний процес — але вільній думці та вільній людині в Росії й нині продовжує бути незатишно.
Власне, сам Ходорковський розуміє небезпеку цього напівімперського (але з претензією не тільки владних верхів, а й частини опозиційних лібералів та націоналістів на відновлення імперії) стану для нинішньої Росії. Його нова публічна лекція так і зветься — «Між імперією й національною державою» — і починається з констатації ненормальності чинного російського буття. Треба мати неабияку сміливість, щоб у Росії говорити про те, що час імперій минув незворотно; і не меншу сміливість, щоб відверто сказати — одна з головних причин нинішніх проблем полягає у відсутності взаєморозуміння та взаємодії між російськими лібералами й націоналістами на антиімперській основі.
Отже, на початку лекції Ходорковський неминуче мусив звернутися до понять лібералізму та націоналізму, а крім того — до засадничого для розуміння процесів на пострадянському просторі поняття «нація».
Загалом можна прийняти його розуміння лібералізму та нації — з доповненням, що нації, крім усього іншого, властива й спільна політична культура, а не тільки мистецько-художня. Нація — це спільнота громадян, а не підданих. Так вона історично конституюється, так існує. Диктаторські режими руйнують націю як таку, повертають її до архаїчного стану. Скажімо, в німецьких націонал-соціалістів націоналістичні компоненти доктрини (єдність усіх німців в одній державі та подолання приниження Німеччини переможцями у Першій світовій війні) було витіснено суто шовіністичними й расистськими («арійська раса»). І саме цьому імперському расизмові було підпорядковано й принесено в жертву національні інтереси самих німців. Справжні німецькі націоналісти під час Другої світової війни протистояли нацизму; саме вони організували 1944 року заколот проти Гітлера, саме вони співпрацювали із західними розвідками й рятували євреїв (яскравий приклад — шеф Абверу адмірал Канарис). Тому ототожнення націоналізму й нацизму, яким часто-густо не гребують ліваки-неомарксисти й ліві ліберали і Європи, й України, й Росії, — теоретично хибне й політично злочинне, не побоюся цього слова.
А от щодо розуміння Ходорковським націоналізму — тут є проблеми. Надто сильно сказано ним про націоналістів: мовляв, вони сповідують принцип «нація понад усе». Скажімо, класичне гасло УПА: «Свобода народам, свобода людині!» прирівнює права нації та права особистості. Такою була й провідна настанова українського шістдесятництва, і класичного Народного Руху, такою вона є й понині для української націонал-демократії. Що ж стосується лібералізму в його класичних формах (скажімо, британського), то він ніколи не відкидав цінність нації, а в певні кризові моменти (скажімо, світові війни, економічні й політичні кризи) цілком свідомо підпорядковував інтереси індивідів інтересам нації — бо інакше вільні британці припинять своє існування. Можна погодитися з висновком Ходорковського про націоналізм, який ішов пліч-о-пліч з лібералізмом і часто був представлений тими самими людьми, тільки це має бути підкріплено вагомішими аргументами й фактами.
Ще одне зауваження стосується тези лекції щодо провалу спроб більшовиків сформувати «совєтський народ». Видається, ця теза глибоко помилкова. Власне, Михаїл Ходорковський мав можливість відчути все це на собі. Якби не «совок», на якого спирався, спирається й спиратиметься Путін, не сидіти б шанованому лекторові за ѓратами «далеко від Москви», чи не так? Тим більше реальність існування «совка» як масового культурно-антропологічного типу відчувають на собі білоруси (увесь час) й українці (особливо з 2010 року). Звісно, «совєтський народ» — це не нація; це те, що Лев Гумільов у своїй концепції етногенезу позначив у ряду інших етнічних систем як «химеру» (в самого науковця це — етнічна форма і продукт контакту несумісних, некомпліментарних етносів, що належать до різних суперетнічних систем; у середовищі етнічної химери розцвітають різнорідні антисистемні ідеології, які унеможливлюють нормальний розвиток самої цієї етнічної формації та загрожують існуванню сусідніх етносів; я б до цього додав, що химера ХХ століття може бути продуктом контакту цілком компліментарних етносів, але побудованим на основі антисистемних, деструктивних ідеологем). Ця химера може існувати тривалий час і бути своєрідною «раковою пухлиною» на тілі загальноцивілізаційного розвитку, що, власне, ми всі й спостерігаємо...
Ходорковським правильно підмічено, що «в русских условиях национализм очень часто скатывается в шовинизм», і наче задля ілюстрації цього спостереження він починає розмову про те, що власне росіяни («русские») були позбавлені певних національних прав у СРСР. Так, не існувало особливої компартії Росії за своїм ЦК, але не забуваймо, що так звані республіканські компартії мали повноваження ледь більші, ніж звичайний обком КПРС. І принципово неможливою в РСФСР була та ситуація, яку свого часу описав Євген
Сверстюк: він нарахував у одній статті газети «Радянська Україна» понад 30 вживань слів «українець», «український» у негативному значенні. Звісно, та російська культура, котра насаджувалася імперським державним апаратом, не була вільною; але ж нікого за сам факт прихильності його до російської мови та культури не кваліфікували як «буржуазного націоналіста», чи не так?
Звісно, росіяни як нація, як громадянська спільнота в СРСР були упосліджені й перетворені на підданих; але з ними не робилося того, що з іншими націями, їм цілеспрямовано не підрізали етнічні основи їхнього існування, їх не відсікали з такою силою від їхньої культурної спадщини (Бунін, Булгаков, Мандельштам та інші опоненти радянської влади, крім найбільш радикальних — як-от Марк Алданов, в СРСР друкувалися, а чи можна було видати художні твори щирого українського комуніста Винниченка?). Їм, зрештою, аж ніяк не заперечували право бути самостійним суб’єктом історії. А що вже казати про так звані «депортовані народи»...
І сьогодні: саме росіяни, які є основною опорою режиму Путіна, вирішують усе за народи номінально існуючих автономій: волзьким татарам заборонено вживати латинську графіку в національній писемності, а вибори президентів національних республік перетворилися на фікцію. Що ж стосується згаданого Ходорковським «рішення Хрущова по Криму» 1954 року, де, мовляв, було порушено права росіян при передачі півострова до складу УРСР, то, по-перше, ніякого «рішення Хрущова» не було: на початку 1954 року Микита Сергійович не мав такої сили, щоб одноосібно вирішувати подібні речі. По-друге, чому це згадано права росіян-колоністів і не згадано прав корінних народів півострова, передусім — кримських татар, які стали брутальними жертвами імперського геноциду? По-третє, на початку 1950-х кримська партноменклатура сама просилася до складу УРСР, бо росіяни-переселенці виявилися абсолютно неспроможними дати лад господарству півострова. Підсумок невтішний: варто сказати «Крим» — й одразу в Ходорковському прокидається імперіаліст, хай і більш ліберальний, ніж Путін, Лимонов чи Жириновський. І не про «братній український народ» тут треба передусім згадувати (що це взагалі за політична категорія — «братній народ»? це — з лексикону Сталіна та Гітлера, а не з ліберального), а про кримськотатарську націю та її потоптану імперією долю, про спокуту за цей гріх.
А от що слід вітати — це тезу про «титульні нації російських автономій». Нарешті хтось у Росії чесно сказав, що волзькі татари (вони ж булгари) чи башкири — це нації зі своєю державністю (адже автономія — це також форма державності), а не просто етноси чи абстрактні «народи». І те, що росіяни повинні мати якусь організаційну форму власного національного життя, — теж правильна теза. Але чи можливо це здійснити так, як пропонує Ходорковський, на основі розвиненої «демократії взагалі», без того, щоб виокремити, скажімо, «Республіку Велика Русь»? Дискусійна теза... Але так чи інакше, Росія без руху до справді федеративної держави (не на словах, як зараз, а на ділі) нормально існувати не зможе. Ходорковський, утім, оминає дражливе питання: що робити, коли хтось захоче вийти зі складу РФ? Воювати, як із Чечнею в 1990-х? Чи годувати з бюджету, заплющивши очі на місцевих тиранів, як Чечню в 2000-х?
Ще одне слушне зауваження в лекції — стосовно центральної влади, яка відбудувала імперську модель у Росії. Але запропонована Ходорковським як знаряддя подолання цього імперства бюджетна піраміда — коли федеральний бюджет є похідним від бюджетів суб’єктів федерації — також небезпечна. Мають існувати, за прикладом США, федеральні, регіональні та місцеві податки, причому сфери їхньої дії та розміри чітко виписуються законами. Як регіони не повинні залежати від сваволі центральної бюрократії, так і федеральні програми — від регіональної бюрократії. Бо ж слід бути реалістами: хоч яким потужним є громадянське суспільство, а бюрократія завжди прагне накласти лапу на все, і треба мати запобіжники від її сваволі.
Слушна й різка характеристика міграційної політики влади — випхнути за межі Росії освічену й талановиту (а отже, потенційно бунтівну) молодь — а водночас відкрити шлюзи для залучення некваліфікованої робочої сили з пострадянського простору, не надаючи цим людям правового захисту. А водночас позитивна імміграційна програма Ходорковського у разі її втілення означатиме ще більш масштабне, ніж сьогодні, «висмоктування» з України кваліфікованої робочої сили — у разі, звісно, якщо нічого на наших теренах у кращий бік не зміниться. Але до цієї ідеї лектора-в’язня варто поставитися спокійно: кожна потужна чи навіть потенційно потужна держава зацікавлена в залученні кваліфікованої робочої сили з-за кордону. Головне, що слід пам’ятати, — Україна потенційно також потужна держава, і вона може стати привабливою не тільки для закордонної дешевої та некваліфікованої робочої сили чи іноземних кримінальних елементів, а й для освіченого люду.
І, нарешті, цілком резонна постановка Михаїлом Ходорковським питання про взаємодію лібералів і націоналістів, от тільки варто було б одразу для чіткості назвати шовіністів і расистів як таких, з якими співпраця неможлива.
А тепер згадаймо: Олексій Навальний заявляв не так давно, що приймає концепцію національної держави за Ходорковським і солідаризується з ним у цілому ряді питань. Навальний якраз і є ліберальним націоналістом, можливо, ще з деякими недостатньо чітко артикульованими і проясненими самому собі принципами. Ясна річ, дещо з його заяв в Україні мало кому подобається. Як бачимо, й Ходорковський — попри задекларований послідовний лібералізм — у деяких питаннях виступає з імперських позицій. Але інших ефективних для Росії та прийнятних для України політиків у наших сусідів немає. Є поодинокі інтелектуали, є екзотичні радикали, які бачать більше та виявляють очевидне українофільство, але вони не мають жодних шансів стати провідниками масових рухів. Отож українським демократам слід наводити контакти й працювати з тими, що стали вже для значного числа росіян визнаними політичними лідерами та інтелектуальними авторитетами.
