Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

З «ковбойською дипломатією» дійсно покінчено?

25 липня, 2006 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Доба «ковбойської дипломатії» завершилася, пише часопис Time. Доктрині Буша — «найгірші режими в світі не повинні отримати найстрашнішу зброю в світі» — безкарно кидають виклик президент Ірану Ахмадінежад і північнокорейський лідер Кім Чен Ір. Після того, як вільні вибори зіграли на руку братам-мусульманам у Єгипті, «Хізбаллі» в Лівані і ХАМАСу в Палестині, Білий дім, схоже, втратив інтерес до «хрестового походу за демократію». На Україні переможці помаранчевої революції повністю провалили керування країною, і пропутінські сили знову на коні.

Афганська війна триває вже п’ятий рік, а іракська — четвертий, а перемоги як не було, так і немає. Втрати американських військ не знижуються, а кількість жертв серед афганців і іракців збільшилася настільки, що можна говорити вже не просто про заколот, а про повномасштабну громадянську війну в цих країнах. У палестинському конфлікті Америка — просто спостерігач; вона, звичайно, «заламує руки», але як і раніше підтримує Ізраїль, що намагається заморити голодом автономію, де до влади прийшла ХАМАС — внаслідок виборів, до яких закликав сам Буш.

Що ж трапилося? Чим викликане безсилля енергійної «ковбойської дипломатії» президента Буша — курсу на превентивні війни та затвердження демократії в усьому світі, покликаного позбавити планету від тиранів, курсу, проголошеного в його виступі про «вісь зла» і другiй інаугураційнiй промовi?

Відповідь проста: Буш перевищив межі нашої реальної потужності. Якою б не була сильною наша армія, вона в десять разів поступається за чисельністю збройним силам США в роки Другої світової війни. Американська авіація і ракети, американські спецпризначенці, командуючі загонами місцевих польових командирів спроможні майже без втрат скинути режим талібів. Американським бронетанковим дивізіям, підтриманим безпрецедентною потужністю наших ВПС і високоточною зброєю, під силу перекинути іракську армію та скинути Саддама Хусейна. Але державне будівництво — річ інша. Як пересвідчилися французи під час окупації Руру 1923 р., «вугілля не можна добувати багнетами». Тепер вже США переконуються, що без довгої окупації не можна побудувати демократичну державу в ісламських країнах розміром з Техас, на зразок Іраку та Афганістану — якщо хоч би частина населення вважає режим, який ви підтримуєте, маріонеткою американського імперіалізму.

Чому Буш вирішив, що в іранському та північнокорейському питаннях розумніше буде вдатися до дипломатії? А ви подумайте про альтернативу. Військову могутність Пхеньяна не можна скидати з рахунків: на межі демілітаризованої зони в нього мільйон солдатів і 11000 гармат. Іран за територією перевищує Ірак вчетверо, а за чисельністю населення — втроє. Якби Буш напав на одну з цих країн, до кінця його президентського терміну Америці, найімовірніше, довелося б вести три масштабні війни одночасно. Але якщо воєнне вирішення питання виглядає занадто ризикованим, то багатосторонні дипломатичні зусилля не вселяють особливих надій на успіх. Китай і Росія, використовуючи своє право вето, не допустять запровадження ООН жорстких санкцій проти Ірану та Північної Кореї. У них немає ні найменшого бажання тягати для Вашингтона каштани з вогню. Так що ж виходить, Сполучені Штати, як застерігав колись Ніксон, перетворилися на «жалюгідного, безпорадного велетня»?

Ні в якому разі! Скільки б не надимали щоки неоконсерватори, говорячи про «однополярний світ», «незамінну країну», і «доброзичливу світову гегемонію», це завжди було не більш, ніж порожнє базікання. Америка, як і раніше, стоїть на першому місці в світі за військовою та економічною могуттю, культурним і політичним впливом, але ми просто не всесильні, далеко не всесильні — так було, є і буде.

Тепер, коли Буш відмовляється від «ковбойської дипломатії», нам більше за все потрібні свіжі зовнішньополітичні ідеї. Ситуації на зразок нинішньої Волтер Ліппман (Walter Lippmann — знаменитий американський журналіст — прим. пер. ) називав «моментом формування» — коли зміни в світі потребують нового зовнішньополітичного курсу. І почати потрібно з відповіді на головне питання: в чому полягають життєві інтереси Сполучених Штатів і хто їм загрожує?

На антитерористичному фронті президент домігся багато чого. З 11 вересня 2001 р. жертвами вбивств стали 85000 американців, але жоден із них не загинув унаслідок теракту. Пильність, звичайно, необхідна, але нічого залякувати себе до смерті загрозою тероризму. Рано чи пізно ми всі помремо, але переважна більшість — не від рук терористів.

Якщо єдиною гарантією від створення ядерної зброї в Ірані та Південній Кореї є військове вторгнення, а зробити цього ми не можемо — значить, потрібно чітко заявити їм, як ми заявили Москві під час Карибської кризи: якщо проти США буде застосовано будь-яку зброю масового знищення, і слід приведе до них, масованої відплати не уникнути. Але якщо вони хочуть мати зі США такі ж стосунки, як були в нас із Китаєм і Росією в завершальний період «холодної війни», ми не заперечуємо. Потім потрібно вивести наші війська з Кореї — вони виявилися там на становищі заложників. Якщо Південь прагне утихомирити Північ, нехай самі несуть усі ризики й відповідають за наслідки.

Вивчаючи «дебет-кредит» бушівської політики, доходиш висновку, що президент ухитрився викликати відчуженість чи антагонізм до нашої країни мало не у всіх мешканців планети, а за пролиту нами кров ми не отримали практично нічого взамін. І, раз уже ми відмовляємося від його «ковбойської дипломатії», варто, мабуть, пригадати про вдалі зовнішньополітичні концепції, які Буш і «неокони» з ходу відкидають і засуджують. бо ці концепції, на відміну від їх власної, Америку ніколи не підводили.

Про що йдеться? Про антиінтервенціонізм наших «батьків-фундаторів» — від Вашингтона до Вільсона, і про розумну доктрину військово- політичного стримування, якою керувалися Ейзенгауер і Рейган. Обидві концепції заслуговують того, щоб їх знову озвучили під час передвиборної кампанії 2008 р. — ось тільки ні від Джона Маккейна, ні від Гілларі Родгем Клінтон цього чекати не випадає.

The Miami Herald, США Пат Б’ЮКЕНЕН, 21 липня Переклад ИноСМИ.Ru
Газета: