Військове розв’язання VS дипломатія

Більшість експертів погоджується з тим, що найменш поганий спосіб розв’язання проблеми Північної Кореї, що брязкає ядерною зброєю, — це продовження використання комбінації жорсткої заборони з агресивною дипломатією. Проте мало хто поки що визнає, що найменш поганий спосіб військового розв’язання — це китайське вторгнення або ж зміна режиму під тиском китайської загрози здійснити таке вторгнення (цей варіант логічно витікає з вимог президента Дональда Трампа до Китаю взяти відповідальність за свого небезпечного сусіда).

Подібний результат, що різко посуває стратегічний баланс на Далекому Сході на користь Китаю, є не настільки вже неймовірним, як може подумати більшість людей. Більш того, сама вірогідність такого сценарію є причиною, через яку до нього слід поставитися серйозно, у тому числі китайським військовим стратегам. Використовуючи термінологію Трампа, це сценарій за принципом «Китай понад усе», який допоможе «зробити Китай знову великим».

Будь-яка військова інтервенція — китайська чи будь-яка інша — буде пов’язана з величезними ризиками. Але перш ніж їх розглянути, подумайте, чого можна було б досягти завдяки успішній інтервенції Китаю. Насамперед вона дозволить помістити Північну Корею туди, де ця країна повинна б бути відповідно до історії регіону після Корейської війни — під китайську ядерну парасольку, що забезпечує вигоди надійних гарантій безпеки.

Мао Цзедун колись казав, що його країна та Північна Корея «близькі, як губи та зуби». Це дуже влучне порівняння на тлі тієї ролі, яку зіграли китайські війська, завадивши американській перемозі в Корейській війні. Але з того часу, впродовж шести десятиліть, Японія та Південна Корея залишаються близькими союзниками США, розміщують у себе американські бази та ховаються за американським ядерним щитом, а тим часом Китай і Північна Корея дрейфують один від одного все далі й далі.

У результаті, Китай зараз практично не контролює свого сусіда та передбачуваного союзника і, ймовірно, дуже мало знає про те, що там у нього відбувається. Так, справді, Китай міг би посилити нинішню блокаду Північної Кореї, ще більше обрізавши торговельні зв’язки і заблокувавши постачання енергоресурсів. Але такими діями навряд чи можна буде багато чого досягти, хіба що змусити режим Кім Чен Ина, що ізолював себе, почати шукати підтримку в іншого сусіда — Росії.

Якщо, як вважається, Північна Корея насправді хоче отримати деякі надійні гарантії безпеки на згортання своєї ядерної програми, тоді єдиною країною, здатною їй їх надати, є Китай. Жодну обіцянку Америки не можна буде вважати надійною після закінчення терміну влади президента, який її дав, а можливо, навіть раніше.

Тому якщо Китай поєднає загрозу вторгнення з обіцянкою забезпечити безпеку та ядерний захист в обмін на співпрацю і, можливо, зміну режиму, його шанси привернути на свій бік більшість представників Корейської народної армії будуть високі. Обмін ядерними ударами з США означатиме тотальне руйнування, а підпорядкування Китаю дає надію на виживання і, можливо, в деякій мірі зберегти автономію. Для всіх, за винятком людей, що щонайближче стоять до Кіма, зробити такий вибір буде неважко.

Стратегічним виграшем Китаю внаслідок успішної військової інтервенції стане не лише встановлення контролю над подіями на Корейському півострові (можливо, Китай зможе розмістити тут свої військові бази), але і вдячність країн регіону за запобігання катастрофічній війні.

Жодна інша дія не буде настільки результативною, щодо перспектив лідерства Китаю в Азії одночасно переконливими і бажаними, особливо в умовах, коли альтернативою є необачна, погано спланована війна під керівництвом США. Китаю потрібна насамперед легітимність, і інтервенція до Північної Кореї таку легітимність забезпечує. Успішне застосування жорсткої сили може надати Китаю (тут я скористаюся термінологією, яку придумав Джозеф Най із Гарварда) гігантські запаси м’якої сили.

Ну, а тепер, повернемося до головного питання на мільярди юанів: чи спрацює все це? Ми ніяк не можемо знати точної відповіді, а будь-яка військова інтервенція завжди пов’язана з дуже великими ризиками. Збройні сили Китаю зараз добре оснащені, але їм не вистачає необхідного бойового досвіду. Супротивник слабкіший, але його керівники можуть бути схильними застосувати ядерну зброю чи інші види зброї масового ураження, якщо вони не погодяться просто прийняти китайські умови і здатися.

Проте практично з абсолютною упевненістю ми можемо сказати, що  китайське (а не американське) наземне та морське вторгнення має набагато вищі шанси запобігти вірогідній реакції Кіма — артилерійському обстрілу Сеула, південнокорейської столиці, розташованої всього лише в кількох десятках кілометрах на південь від демілітаризованої зони. Чи наважиться Північна Корея знищувати своїх південних братів і сестер як відплату за китайське вторгнення, яке до того ж супроводжуватиметься обіцянкою гарантувати безпеку і, можливо, автономію?

Крім того, хоча ядерні самообмеження режиму Кіма навряд чи можна вважати деякою даністю, вірогідність того, що мішенню для північнокорейських ракет стане Китай, менша, ніж вірогідність їх застосування проти США. Якщо китайський військовий сценарій розглядатиметься серйозно, є сенс вивчити можливості співпраці Китаю у сфері розвідки та ракетної оборони зі США. На тлі всіх ризиків США буде важко відмовитися.

Цілком можливо, що такий сценарій ніколи не реалізується. Але він настільки логічний, що до вірогідності такого сценарію слід поставитися серйозно. Це кращий шанс для Китаю досягти більш високого рівня стратегічного паритету зі США в регіоні, при цьому буде усунено джерело нестабільності, яке загрожує обом країнам.

Проект Синдикат для «Дня»

Білл Еммотт, колишній головний редактор The Economist та автор книжки «Доля Заходу».