Чим пишаються американці?
У Києві на вулиці Мечникова є пам’ятник «Жертвам тероризму». У понеділок посол США в Україні Вільям Тейлор поклав тут вінок на знак пам’яті про п’яту річницю терористичних нападів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, штаті Пенсільванія та Пентагоні. Автору нещодавно довелося побувати на місці цього жахливого злочину в Нью-Йорку. Розказував про всі ці події наш колишній земляк, професійний будівельник, а також краєзнавець й історик-аматор Володимир Чижик. Він сам лише дивом не став жертвою терористів, оскільки в момент атаки перебував в одному з «близнюків». Чижик показував нам котлован на місці трагедії (там заплановано побудувати нові, ще досконаліші будівлі) й також згадав про неузгоджені дії охорони, яка в один із моментів після першого вибуху умовляла людей, що покидали будівлю, повернутися на робочі місця: мовляв, не треба панікувати. О, як це було знайоме нам, хто пережив Чорнобиль. Утім, про паніку в Нью-Йорку, проте, не йшлося. За свідченнями очевидця, спускаючись униз, співробітники та відвідувачі, хоч і поспішали, але при цьому не забували пропускати вперед жінок і дітей. А якої завзятості та мужності потребували роботи з розчищання завалів, що виникли у результаті трагедії! Можна не сумніватися, на місці зруйнованих терористами будівель згодом також побудують і музей, присвячений пам’яті загиблих. У цій країні взагалі люблять свою та всього людства історію...
У нью-йоркській Daily News, яка називає себе найбільшою щоденною газетою США та дбайливо зберігає всі епізоди своєї історії, записали на свій рахунок наполегливу кампанію, що дозволила подолати опір влади та добитися певних пільг для, кажучи нашою мовою, «ліквідаторів аварії» 11 вересня.
Але це все новітня історія. А починалася Америка з обману. Коли голландські колоністи купили в індіанців клаптик землі, який було названо Новою Голландією, а пізніше перейменовано на Нью-Йорк, обидві сторони були впевнені, що уклали надзвичайно вигідну угоду. Колишні європейці раділи абсолютно мізерній сумі, за яку їм відійшов острів посеред Гудзонової протоки. Тубільці спершу вважали договір купівлі-продажу недійсним, оскільки, згідно з їхніми поглядами на світ, такі нерозривні з життям людини ресурси, як повітря, вода та земля, належали всім і кожному та не могли перейти у чиюсь власність.
Не виключено, що не дуже моральне начало якось по-своєму позначився на подальшій історії цієї великої країни. Проте цей епізод і таке його трактування американців (емігрантів і їхніх нащадків) абсолютно не хвилюють. Вони впевнені, що живуть в найпрекраснішій країні на світі (і це загалом не так вже й далеко від істини). І вже одне те, що на цій, колись болотистій, нікудишній землі виріс мегаполіс, який продовжує поповнюватися тисячами й тисячами нових емігрантів, є свiдченням того, що обман іноді буває на користь.
Чижик прохилив перед нами частинку історії, навколо якої професійні історики та філософи ведуть цілком серйозні наукові дискусії. Можливо, саме такий неприємний початок (навіть і в тому випадку, якщо ці факти не так уже й широко відомі) якимсь чином привів до того, що американці у своїй масі вельми не люблять, коли їх обманюють або, як у нас кажуть, «вешают лапшу на уши». Цю властивість активно використовує місцева преса, раз по раз викриваючи у брехні американських політиків і, таким чином, беручи на себе значну частину функцій громадянського суспільства, покликаного постійно контролювати, а нерідко й скеровувати дії влади.
Газета Chicago Tribune, яка також вважається найбільшою щоденною газетою США, має мільйонний тираж у неділю та 650 тисяч примірників в інші дні. У ній працюють 600 творчих працівників. Журналісти пильно стежать за владою та намагаються висвітлювати кожен випадок, коли дає збій система правосуддя або люди страждають від нечесного бізнесу. У цьому виданні пишаються викриттями, проведеними тоді, коли у Техасі були несправедливо осуджені люди, або коли деякі фірми, що займаються кредитуванням купівлі житла, зайнялися розкраданням власності. Саме з подачі журналістів Chicago Tribune владі довелося звільнити шефа поліції Чикаго.
Історія нинішньої Америки не така вже й велика. І, можливо, саме тому на неї в цій країні можна натикатися в найрізноманітніших іпостасях. Наприклад, кореспонденту «Дня» на відстані п’яти хвилин від нашого нью-йоркського готелю вдалося виявити справжній авіаносець із різноманітними літальними апаратами на борту, зокрема знаменитим «невидимкою» Стелс. Ви, звісно, вже здогадалися, що це — музей. У той вранішній час він був ще закритий. Проте сторож люб’язно дозволив фотографувати, і ваш покірний слуга, вставивши об’єктив своєї «мильниці» у вічко металевої сітки, на мить відчув себе відважним радянським розвідником, або, якщо комусь так подобається більше, підступним комуністичним шпигуном. А якщо ви, наприклад, захочете подивитися панораму Нью-Йорка, то в Рокфеллерівському центрі для цього створений спеціальний оглядовий майданчик. Але дорогою туди, в місцевому музеї, ви зможете ознайомитися також і з історією спорудження цієї будівлі, побачити надзвичайно виразні фотографії, починаючи з черги на біржі праці (своїми хмарочосами Америка зобов’язана ще й Великій депресії, під час якої спостерігалося велике безробіття і праця коштувала дуже дешево, — на подібному економічному допінгу Україна змогла побудувати хіба що нафтопровід Одеса — Броди, та й той поки що не в змозі запустити у проектному напрямі). А ще в цьому музеї вам нададуть можливість на декілька секунд відчути себе мало не учасником будівництва: пройти на величезній висоті без будь-якої страховки по досить вузькій балці та побачити, як далеко внизу робітники кладуть бетон і ведуть електрозварювальні роботи. Враження вельми натуральне, хоча йдеш, звісно, не по балці, а по скляній плиті... Але американських робітників і, звичайно ж, інженерів, починаєш дуже поважати. Вражає і музей засновника згаданої вище Chicago Tribune, видатного американського журналіста, бізнесмена та громадського діяча Роберта МакКормика. У його будинку в чистоті й недоторканості зберігається благородний дух і матеріальні символи його епохи. А поряд, у парку, розташований ще й музей першої дивізії американської армії, де колись служив МакКормик. Там американському юнацтву небезуспішно прищеплюють дух патріотизму. До речі, тут ми побачили немолоду американську пару: білого та негритянку. Причому вона з ніг до голови була одягнута в американський прапор. І тут уже не збагнеш — це гіпертрофований патріотизм чи відверта неповага. Але, можливо, це лише враження іноземця, не здатного за декілька днів зрозуміти менталітет громадян цієї країни.
Нью-Йорк, а тим паче Манхеттен, нерідко описували як кам’яний мішок або кам’яні джунглі. Проте я не сказав би, що хмарочоси тиснуть навіть на незвичну до них людину. Більше того, ми вже стільки разів бачили все це у кіно й по телебаченню, що тут дуже багато чого впізнаєш, наче опинився у місті свого дитинства. Але що нам не показували та не рекламували, то це американських міських парків. Американці їх люблять і залюбки проводять час в оточенні нехай не дикої (найчастіше парки створювали за спеціальними проектами), але все ж таки вельми мальовничої природи. На тутешніх галявинах і газонах грають у бейсбол, п’ють колу та жують бутерброди, але ми ніде жодного разу не бачили на газоні папірця, пакету або пляшки — усе це як приносять, так і забирають із собою й викидають в урни обабіч доріжок. А прибирання проводять не лише вранці, а й протягом усього дня. Тому смiттєзбiрники ніколи не переповнюються.
У Централ-парку Нью-Йорка довелося спостерігати сцену, що могла б у радянські роки здатися нам неймовірною. Білий татусь із гарненьким однорічним карапузом, якому було надано повну свободу пересування, наблизилися до зупиненої на алейці машини, яку в нас називають сміттєвозом. Безперечно, вона мало чим нагадувала українські аналоги і могла, не викликаючи жодної огиди, знаходитися в цьому парку. Малюк вирішив її обстежити. Через хвилину він уже сидів на колінах у добродушного водія афро-американського походження (слово «негр» вважається в Штатах неетичним і може викликати рішучий протест), намагаючись крутити кермо. Підійшов батько, доброзичливо перекинувся кількома словами з водієм, поставив на землю сина, і вони відійшли від машини, а сміттяр привітно махав дитині рукою. А йому водій теж явно сподобався, і він, різко повернувшись, ще раз стрімголов побіг до свого нового чорного друга. Батько неквапливо й терпляче пішов за ним...
Расове відчуження в сьогоднішніх Штатах практично непомітне. Наприклад, у молодіжних компаніях, які відпочивали в тому ж парку, можна було побачити разом і білих, і кольорових. Теж саме можна сказати про публіку Бродвейського театру на 50-й стріт, де ми мало не набили мозолі на долонях, аплодуючи мюзиклу «Мамма мia!» (за мотивами пісень групи «Абба»). Проте в пабі невеликого університетського містечка під Чикаго, де чудово грав негритянський джаз і співали чорні співаки, сиділи лише білі. Афроамериканці також могли б сюди зайти, але їх цей паб, напевно, не приваблював. Можливо, тому, що тут було доволі багатолюдно, шумно і не дуже чисто — на грубо збитих моделях паровозів і автомобілів, поставлених тут як прикраси, лежав товстий шар пилюки. Але великий афроамериканець, який продавав недешеві ($15) вхідні квитки, звичайно ж, не через санітарний стан свого закладу зажадав паспорти в тих українських журналістів, які здалися йому дуже молодими (до 21 року) для американського пива та джазу. У Штатах дуже бережуть свою молодь від згубного впливу... алкоголю й тютюну. Порушнику може світити не лише штраф, а й судове переслідування. І найцікавіше, що в американському суспільстві, більше того, в молодіжному середовищі, реально існує мода на здоровий спосіб життя. Як вдалося цього досягти? З урахуванням українських проблем — це тема особливого дослідження.
Про те, що здоровий спосіб життя в Америці лідирує, також свідчить якщо не поголовне, то принаймні масове захоплення бігом. Йому тут, як писав класик, усі роки покірні. І влада не стоїть осторонь. У Нью-Йорку доріжки для бігунів ідуть поряд, але не перетинаються з трасами для велосипедистів. У невеликому містечку Еванстон (під Чикаго), де пройшла велика частина нашого американського життя, для бігунів просто рай. Тутешня зелена зона, що містить університетський, муніципальний і приватний парки, просто помережана біговими доріжками, які йдуть уздовж пляжів біля озера Мічиган. Але це не нью-йоркський асфальт, а спеціальне покриття з дуже дрібного гравію. Молодь, люди середнього віку та старики біжать сім’ями, парами й поодинці, а одна молода жінка підтримувала свою спортивну форму, на бігу штовхаючи перед собою дитячу коляску.
Еванстон — чисте університетське містечко — проте, здивував тим, що саме тут уперше, хоч як парадоксально, вже побувавши в Нью-Йорку та Чикаго, ми уловили запах вихлопних газів: їхніми джерелами були не першої молодості автобус біля нашого готелю й такого ж віку сміттєвоз недалеко від пляжу. Й обидва ці випадки — виключення з правила: в американських містах, навіть на найбільш напружених перехрестях, повітря, принаймні за суб’єктивними відчуттями, абсолютно чисте. Як нам пояснили, штрафи за забруднення навколишнього середовища тут набагато вищі за вартість сучасних автомобільних фільтрів.
За порядком у Чикаго стежить мер Ричард Дейлі. На прийомі на честь Дня Незалежності України він сказав на адресу нашої країни багато хороших слів. А на зустрічі з українськими журналістами дуже добре говорила про свого шефа заступник прес-секретаря мера Кейт Сайнсон і навіть дала зрозуміти, що він із небагатої сім’ї, хоч пан Дейлі, можна сказати, в Чикаго — потомствений мер (Дейлі керує справами міста з 1989 року, а до нього це саме робив його батько). Проте перехожі у центрі Чикаго, буквально за декілька десятків метрів від мерії, можуть не знати ні імені мера, ні того, де саме розташований його офіс (це припущення було автором перевірене і значною мірою підтвердилося). Так що, схоже, мер не завдає городянам великого неспокою. Судіть самі: за словами Кейт, від подачі заяви на продаж земельної ділянки до початку будівництва тут минає всього два місяці. І Чикаго продовжує інтенсивно розбудовуватися.
Відповідаючи на запитання «Дня» про те, яким чином впливає на рішення мера громадянське суспільство столиці Іллінойсу, Кейт насамперед послалася на постійні контакти з пресою. Виявляється, мер на тиждень дає від п’яти до семи прес- конференцій і всі за межами мерії — на місці якихось подій, а керівники провідних підрозділів муніципалітету зустрічаються з пресою щотижня. У мерії навіть є кімната, де постійно перебувають акредитовані журналісти провідних ЗМІ. А громадянське суспільство в Чикаго працює в двох напрямах. По-перше, при мері є рада, що вирішує всі складні питання консенсусом. Дуже часто влаштовують громадські слухання. По-друге, всі питання, зокрема і при верстці бюджету міста, мер узгоджує із національними громадами, які можуть наполягати на тому, щоб, скажімо, гроші на нову школу були виділені насамперед тому чи іншому району.
Українська громада, її громадські й релігійні організації в Чикаго користуються великим авторитетом, а із деяких питань навіть конфліктують із тутешнім генеральним консулом нашої країни Василем Корзаченком (він каже: тут «зубаста громада», але при цьому зовсім не ображається та не скаржиться). У нього під крилом проблеми українців не тільки в Іллінойсі, а й в інших 10 штатах. Генконсульство Корзаченко називає «єдиною державною організацією, завдання якої — захищати українців у США».
У Чикаго ми отримали задоволення, подивившись виставку українського мистецтва, організовану до ювілею нашої Незалежності громадською організацією Міжнародна програма міст-побратимів Sister Cities International (Київ і Чикаго — міста-побратими). Як нам сказали, робота над цим проектом тривала майже 15 років і це — найбільша експозиція українського мистецтва, показана коли-небудь у США. Думається, що і в Україні ніколи не бачили усіх цих художників разом, а серед них — Всеволод Максимович, Віктор Пальмов, Олекса Новаківський, Мануїл Шектман, Давид Бурлюк, Григорій Родченко, Казимир Малевич (його роботу надав організаторам відомий російський бізнесмен українського походження Костянтин Григоришин).
І, звичайно, тут не можна не сказати про подвижницьку діяльність української неполітичної (таких тут мало) громадської організації «Міжнародна культурно-освітня асоціація», що влаштувала для групи журналістів провідних українських газет та інформагентств (за підтримки посольства США в Україні) цей семінар, присвячений ролі ЗМІ в умовах відкритого інформаційного суспільства та демократичних перетворень в Україні. Мозком усієї цієї справи була президент цієї Асоціації, зорієнтованої на добрі справи для історичної батьківщини, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України Лариса Коваль. Тоді як промоутером або, вірніше, просто мотором, а також заодно нянькою, водієм та часто екскурсоводом і перекладачем стала для нас Олена Сайтц. «День» дуже вдячний їм, а також іншим членам цієї Асоціації, що приєднувалися до роботи з українськими журналістами під час перебування у США. До речі, Коваль розповiла про те, як вирішувала в Америці своє житлове питання. Виявляється, в США це робиться (якщо у вас, звісно, є робота) абсолютно безболісно. Наприклад, можна взяти кредит на купівлю будинку. Але платити по ньому лише відсотки, що для нормальної сім’ї абсолютно необтяжливо. А будинок тим часом зростає в ціні, і різниця належить не банку, а людям, які отримали в нього кредит. Цю різницю можна перетворити на готівку, а можна й накопичувати, щоб купити собі інший будинок або квартиру. Так, без особливих зусиль, втілюється американська мрія про власний дім і, можливо, про щастя в ньому.
