Казкарка з Києва

Актриса Київського академічного театру ляльок вважає себе щасливою людиною, бо все життя займається улюбленою справою, а ще дарує радість дітям, вперше знайомлячи малечу з чарівним світом театральної казки.

Втім, після успішного закінчення студії при Театрі ім. І. Франка Антоніна Чуркіна мріяла про велику драматичну сцену, проте зустріч із тодішнім головним режисером Театру ляльок Михайлом Рудіним радикально змінила її плани. Він запропонував молодій актрисі працювати в його театрі, переконливо довів, що такий вид мистецтва дозволяє повністю розкрити акторські здібності. Адже процес оживлення ляльки — унікальне мистецтво, що створює надзвичайно привабливих істот, здатних діяти на глядача так само, як актор драматичного театру.

І почалося творче життя пані Антоніни у виставах Театру ляльок. Спершу вона придивлялася, як працюють її старші колеги-актори, поступово опановуючи професію лялькаря. На ширмі сумували, сміялись і навіть плакали ляльки, чиє життя одразу ж знаходило відгук у глядачів. Їм вірили! Лялька, яка може відтворити суть характеру, зерно образу, психологічну домінанту, — на ширмі творили дива! Невже і вона так зможе? Чуркіна захопилася цікавою і одночасно виснажливою роботою із засвоєння методів керування ляльками всіх основних систем (петрушкові, маріонетки, тростинні, планшетні й таке інше). Її почали вводити у вистави поточного репертуару, де актриса, зберігаючи загальний малюнок запропонованої ролі, вносила своє розуміння, своє бачення виконуваного персонажу. Щедро наділена гострим розумом і гумором, актриса вдало використовує їх таким чином, щоб значно розширити рамки запропонованого характеру.

Наприклад, її Мачуха («Попелюшка» Шарль Перро) протягом вистави міняє свої маски: із дочками — це турботлива мама, з Попелюшкою — сама строгість, а з Королем — дивовижний жіночий шарм і запопадливість. І зовсім іншими фарбами малює актриса свою Матір Аладдіна («Чарівна лампа Аладдіна» Н. Гернет). Це втілення мудрості і глибокого розуму, що і дозволяє героїні жити за високими мірками народної моралі. Кульмінацією ролі стала сцена у палаці, куди Матір приходить сватати свого сина за принцесу Будур. Яка гідність! Який нищівний гумор! Її лялька в своїй пластиці нагадує скульптуру — настільки виразний і значущий кожен її рух, жест, погляд.

Треба зазначити, що кожна роль Антоніни Чуркіної, хоч би якою була вона за обсягом (великою чи епізодичною), прикрашає виставу і піднімає градус її звучання. Подіями в творчому доробку актриси і театру стали такі бліц-ролі, як Червоношкірий («Пітер Пен» Є. Огороднього за Д. Баррі) і Жаба («Дюймовочка» Б. Заходера, В. Климовського). Таких гострохарактерних ролей у актриси чимало, і кожна з них переконує і вражає гостротою характеру і надзвичайно виразною пластичною формою.

Її остання робота — Явдоха Пилипівна, мама Проні («За двома зайцями» М. Старицького). Ця вистава для дорослих стала своєрідним іспитом на творчу зрілість і колективу, і актриси. Можна впевнено сказати: ця роль стала творчою перемогою Чуркіної. Цей персонаж, як і її чоловік, — сільського походження. Проте вони живуть у столиці, тому намагаються стати повноправними міськими жителями. І не освітою чи духовними засобами, а лише «хвормою» (як каже Голохвостий). Так Явдоха Пилипівна умовила свою доньку Проню відвідувати «пенсіон», щоб вона, озброївшись відповідними манерами, мала з змогу взяти шлюб з міським, і дасть Бог їм — будуть жити «по-міському». Досвідчена актриса, не зменшуючи комедійної основи характеру, грає другим планом внутрішню драму жінки, яка живе надією на те, що її дочка, ставши заміжньою, житиме краще, ніж вона. Зовнішньо краще! Таке її розуміння щастя. У фінальній сцені-розвінчання Голохвостого актриса досягає висот трагедії...

Свій ювілей актриса-лялькар Антоніна Чуркіна зустрічає з оптимізмом, чекаючи на нові та цікаві ролі.