Один щасливий випадок
У рамках Днів французького кіно в Україні відбулася прем’єра фільму, рівним чином актуального і для України, і для Європи загалом
«Діпан» Жака Одіара здобув Золоту пальмову гілку на минулорічному Каннському фестивалі. Вочевидь, однією з причин успіху є тематика фільму, злободенна, зокрема, й для України: сепаратизм, війна, біженці, соціальний занепад.
«Діпан» — історія колишнього бойовика угруповання «Тигрів звільнення Таміл-Іламу», котре багато років воювало за створення незалежної держави народу тамілів на півночі й сході острівної держави Шрі-Ланка. Після поразки «Тигрів» герой тікає з острова й заради отримання притулку у Франції видає за дружину і доньку незнайому жінку з 9-річною дівчинкою. Вони оселяються в бідному районі під Парижем. Чоловік влаштовується сторожем, дружина доглядає хворого родича місцевого кримінального ватажка, донька ходить до школи. Проте їхній квартал виявляється осереддям наркоторгівлі, де, зрештою, розпочинається стрілянина — тож герою доводиться згадати партизанські навички.
Канни серед інших кінофорумів відрізняються тим, що рішеннями своїх журі доволі точно передбачають певні тенденції — здебільшого у розвитку кіно, а часом і в соціальному житті. «Діпан» — саме той випадок. Власне, каннська прем’єра відбулась незадовго до того, як Європу накрила хвиля біженців, найбільша з часів Другої світової. І можливо, аби окреслити проблему, й було потрібне настільки традиційне, мейнстрімове кіно.
Усе тут зроблено професійно і якісно. Актори надзвичайно органічні, особливо Джесутасан Антонітасан у головній ролі — він і справді є колишнім «тамільським тигром» і мігрантом, нині — письменник і актор. Так само слід згадати про чудову операторську роботу (Епонін Моменсо). Біда лише в тому, що змістовно фільм виглядає цілковитою банальністю: режисер оспівує традиційну родину, приліплює найтривіальніший хепі-енд, ще й чомусь в Англії, котра виглядає таким собі раєм для біженців (?). Раптова поява колишніх однополчан Діпана жодним чином не підтримана в сюжеті й виглядає зайвою, як і хвилювання протагоніста з цього приводу. Режисер пропонує нам порадіти долі кількох утікачів, але реальну драму біженців розкриває рівно настільки, аби це не заважало розвитку фабули, цілком комфортної для західних глядачів.
З другого боку, у світі, де повнісінько нещасних родин, позбавлених домівок і будь-яких перспектив, такі історії також потрібні. Старе заняття, древня опора — без надії сподіватися.
