Отелло по-одеському

— І часто доводиться подорожувати?

— Б. Б.: Та нам уже давно час привласнити звання заслужених залізничників, заслужених автомобілістів, дальнобійників і ще бог знає кого. Якщо скласти всі наші переїзди за 18 років, то вийде, що ми вже разів вісімдесят по екватору земну кулю обмотали.

— Звідки беруться ідеї ваших вистав, жартів, реприз? Вам їх хтось складає чи це повна самодіяльність?

— Б. Б.: Це просто спосіб життя, коли ти дивишся на життя з оптимізмом і в усьому бачиш смішне. Та у нас в Одесі й вигадувати нічого особливо не треба. Просто йдеш вулицею, дивишся — страшно смішно. Ось нещодавно їхав вулицею, бачу — мужик дорогу переходить. П’яний-п’яний. Майже на карачках він доходить до середини дороги і тут назустріч йому жінка. Він голову підняти не може — важко, але раптом побачив ноги. Прилип поглядом, розвертається і йде за ногами у зворотний бік. Раптом інша жінка проходить. Він дві перші ноги втратив і пішов слідом за новими. Світлофор вже разів десять зеленим загорявся, а він так і ходив. Смішно.

— А в політику ви також пішли в пошуках смішного? Майже рік тому, в дні виборів вашими плакатами в Одесі всі вулиці були завішані. Навіщо Делієву і Барському знадобилося балотуватися до одеської міської ради, там, здається, клоунів завжди вистачало?

— Б. Б.: Ну ось ви їдете машиною по вулиці. По рекламних щитах погляд тільки ковзає, а на нас зупиняється. Ми ж, як Діди Морози: «багато-багато радості діткам принесли». У мене родич один розповідав, що вулицею їхав, а наші фізіономії як побачив, трохи не врізався. До того ж нам обіцяли, що пропонуватимуть гроші за те, щоб зняли свої кандидатури. Я зняв.

— Грошей дали?

— Це комерційна таємниця.

— Юро, але ви ж бо не зняли кандидатуру і пройшли до міськради. Як відчуття?

— Г. Д.: У мене поки період відкриттів. Я тільки починаю розуміти, як це все відбувається, усвідомлюю можливості. Ми зараз в комісії з культури активно обговорюємо проблему бездомних дітей. Виникла ідея створення муніципального кризового центру. Питання тільки в стабільному міському фінансуванні. Його завжди не вистачає. Але проблема для того й існує, щоб її вирішувати.

— Імідж «Масок» не дуже типовий для театру, народженого в Одесі. У вашому репертуарі немає теми Молдаванки, єврейських анекдотів, комунальних дворів, загалом, усього того, що в нашій країні асоціюється з Одесою. Вас одеситами взагалі-то вважають?

— Г. Д.: Нас часто запитують, з Москви ми чи з Пітера? Навіть в Одесі багато хто думає, що ми приїжджі гастролери. Хтось вважає, що ми кияни. А в Німеччині, де ми нещодавно побували, взагалі вирішили, що ми з Англії. Так уже вийшло. Ніякого навмисного відходу від «одеського» іміджу не було, просто так визначила творча фантазія авторів і акторів.

— Який подарунок до Нового року ви замовили Діду Морозу?

— Г. Д.: Театр. Наш театр. У нас уже є приміщення, сформовано концерт-план. Ми вже почали робити ремонт, крити дах, будувати декорації. Але своїх грошей не досить. У гарну ідею потрібно вкладати багато, щоб відразу вийти на потрібний рівень. А інакше не цікаво. Тому зараз ми зайняті пошуком інвестицій і сподіваємося за цей рік закінчити реконструкцію театру.

— Що з творчих новинок ви приготували глядачам?

— Г. Д.: Ми нещодавно зняли телесеріал під назвою «Гра в класики» за п’єсами Бориса Панського. У ньому чотири фільми, які у свою чергу розбито на 12 частин. В основі фільмів — чотири класичні п’єси: «Ромео і Джульетта», «Отелло», «Дон Жуан» та «Орфей і Еврідіка». Після приїзду буду монтувати повну версію.

— Як складаються стосунки творчого колективу з людьми бізнесу?

— Г. Д.: Працювали ми з різними, в тому числі дуже заможними та високопоставленими людьми в Москві та інших містах. До речі, саме вони найчастіше і «кидають», просто як «наперсточники» на базарі. Через це навіть починаєш втрачати віру в людей. А ось із ким було приємно працювати, так це з військовими. Вони ніколи не підводять. Коли знімали «Маски» в армії» нам всі від солдат до генералів допомагали. Безкоштовно для нас траншеї рили, землянки, загородження різні. Ми намагалися заплатити — відмовлялися. Ось де всенародна любов відчувається. До речі, так само і з міліцією, ДАІ. Може, нам просто щастило, але, співпрацюючи з нами, вони завжди робили те, що обіцяли. Я, між іншим, у дитинстві хотів стати військовим.

— Б. Б.: А я міліціонером!

— Ви тому обидва спочатку пішли в архітектурний інститут, а потім у клоуни?

— Г. Д.: Так, творча жилка все ж переборола.

— До речі, ви як себе самі іменуєте: коміками, блазнями, клоунами?

— Г. Д.: У блазнів призначення інше. Вони могли говорити правду в обличчя королю. Це ближче до сатири. Пригадайте монологи Аркадія Райкіна. У нас же інша роль. Говорити сьогодні можна все. Прозріннями сьогодні нікого не здивуєш. А ось потреба сміятися в людині залишиться завжди. Ми — клоуни — реалізовуємо цю потребу. Коли людина сміється, особливо над собою, вона позбувається проблем. Це неймовірно, але факт. Сміх — свого роду внутрішній ключ.

— У вашій трупі дуже мало жінок. Ви принципово їх не берете, чи жінка-клоун як вид рідко зустрічається?

— Г. Д.: Клоун — це мислення, яке досить рідко зустрічається у жінок. Тому жінок- клоунес і коміків набагато менше, ніж чоловіків. Психологія чоловіка передбачає певну самоіронію. У жінки інше. Вона хоче подобатися, привертати увагу. Жінки взагалі більш досконалі в плані свого існування на землі. Вони усвідомлюють своє головне призначення, і це додає їм спокою. А чоловік весь час нидвіє, йому важче знайти себе, реалізуватися. У деяких це виливається в бажання володарювати, маніпулювати іншими людьми. У інших — у творчість, творення.

— Юро, а у вас то взагалі історія цікава. Народитися 31 грудня не кожному вдасться. Це саме той випадок, коли першоквітневий жарт стає новорічним подарунком. Цікаво, цей факт якось позначається на творчій долі?

— Г. Д.: Тільки в плані відмічання самого дня народження. Цього дня я завжди на сцені. Кажуть, що в Новий рік працюють тільки шофери, злодії та актори. Так що нікуди не подітися. Але друзі завжди пам’ятають, поздоровляють. І повірте, такий день народження анітрохи не гірший за загальноприйняте гуляння із заздоровними тостами.

— А який день народження особливо запам’ятався?

— Г. Д.: Якось зустрічали ми Новий рік в Одесі. Виступали у двох нічних клубах. Програму вів тоді Валдіс Пельтш. Він і глядачам оголосив, що у мене день народження. Подарунків мені тоді надарували, квітів. Ледве зі сцени виніс. А потім ми вже під ранок поїхали посидіти до якогось кафе. Валдіс побачив там стійку і до мене: «Слабо стриптиз показати?» Я кажу: «Легко!» Грала музичка, я покривлявся. Тут раптом стали підходити відвідувачі кафе, давати гроші. Я, звичайно, брав. Стали навіть у плавки засовувати. Потім я все, що заробив вигріб офіціанту на піднос, замовив випивку. Ми випили, і я відправився додому. На ранок прокидаюся, а в ліжку грошей повно і лежати незручно. Виявляється не все з плавок вигріб. Довелося потім ще дружині пояснювати. А з друзями жартував, що якщо доведеться піти з великої сцени, піду в бар стриптиз показувати. Років так у сімдесят.