Уроки англійської...

Останні соціологічні дані свідчать, що Верховній Раді довіряють лише 5,3% українців, а не довіряють... 82,1% (опитування КМІС проведено в грудні 2016 р.). Це не просто проблема, це суцільна деградація парламентаризму. У інших органів влади показники не набагато кращі, але депутати в цьому абсолютні антирекордсмени. Кращі показники навіть у ставленні до російських ЗМІ, їм довіряють 2,4% українців, а не довіряють 76,3%. І це в постмайданній Україні, у воюючій країні.

«Я повністю підтримую керівника фракції «БПП» Ігоря Гриніва, який вимагає, щоб цього тижня ВР, нарешті, впорядкувала свою роботу, — пише у себе на сторінці у «Фейсбуці» перший заступник голови Верховної Ради Ірина Геращенко. — І, нарешті, розподілила депутатів, які зайшли до Ради пізніше, по комітетах, впорядкувала роботу комітетів і апарату, публічно затвердила кошторис. Бо якщо ВР не може організувати власну роботу, що тоді говорити про інші питання. Ніколи ще не було такого, щоб більше 20 депутатів РІК не могли працювати в комітетах, бо зала ніяк не може за це проголосувати, бо деякі голови комітетів, бачите, бояться, що в них буде порушено паритет... Це комітети ВР, а не голів комітетів, тому немає жодного пояснення, чому депутати й досі не можуть реалізувати своє законне право працювати в комітетах».

Слушні зауваження. Хоча варто звернути увагу, що це представники пропрезидентської найчисленнішої фракції «БПП», яка є основною політичною силою в коаліції. Правда, юридичних доказів існування цієї коаліції досі ніхто так і не надав, що є ще одним порушенням закону. Отже, стан нинішнього парламенту — це відповідальність Блоку Петра Порошенка насамперед, а потім вже «Народного фронту» і інших фракцій та депутатських груп (за формування списків, прогули, кнопкодавство і т.д.).  

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ТЕРЕЗА МЕЙ КОЖНОЇ СЕРЕДИ ДОПОВІДАЄ В ПАЛАТІ ОБЩИН, ЩО УРЯД ЗРОБИВ ЗА МИНУЛИЙ ТИЖДЕНЬ, І ВІДПОВІДАЄ НА ПИТАННЯ ДЕПУТАТІВ / ФОТО З САЙТА ATLANTICSENTINEL.COM

«Матеріал для порівняльного аналізу, — пише у себе на «Фейсбуці» державний діяч Євген Марчук. — Це британський парламент, нижня палата, тобто Палата общин. Це 8 березня 2017 року. Кожної середи прем’єр-міністр Тереза Мей доповідає, що уряд зробив за минулий тиждень, і відповідає на запитання депутатів. Кожної середи. Так співпало, що вчорашня середа — це 8 березня. Так було і минулої середи, і позаминулої, і так сотні років. Прем’єр щотижня виступає в парламенті. Тут не обов’язково знати англійську мову. Просто подивіться, як виступає Тереза Мей, як поводиться спікер, лідер опозиції, який завжди сидить навпроти прем’єра. Попробуйте знайти хоч одне вільне місце в залі... А потім порівняйте з роботою наших керівних інституцій».

Звичайно, існує колосальна різниця між британським і українським парламентами. По-перше, йдеться про історичні причини. Україна не має тривалих державницьких традицій, як Великобританія. Після Київської Русі українська державність носила перманентний нетривалий характер. Відповідно сформуватися парламентаризму в таких умовах було дуже складно.

По-друге, у спілкуванні з «Днем» експерти та депутати перших скликань Ради часто наголошують, що головною проблемою нашого парламенту є його комерціалізація, яка сталася в середині 90-х рр., за часів президентства Леоніда Кучми. Великий капітал почав створювати і заводити в парламент політичні проекти, щоб лобіювати свої інтереси. Тому зокрема сьогодні в Раді немає справжніх партій, а виборче законодавство залишається нереформованим. Тобто люди ставали депутатами не для того, щоб писати закони і представляти інтереси виборців, а щоб заробляти гроші і захищати олігархів. Політика стала бізнесом. Впливати на ситуацію справжнім парламентарям в таких умовах було дуже складно. І хоч як прикро, така ситуація зберігається і сьогодні.

«БРИТАНЦІ НАДЗВИЧАЙНО ПИШАЮТЬСЯ СВОЇМ ПАРЛАМЕНТОМ»

Богдан ЦЮПИН, журналіст, Лондон:

— Я майже всю частину свого свідомого життя прожив у Великобританії і смію стверджувати, що британці надзвичайно пишаються своїм парламентом. Це одна з причин, чому вони на минулорічному референдумі голосували за вихід з Європейського Союзу.

Справа в тому, що британці відчувають себе дуже близькими до свого власного законодавчого органу і попри всю критику, недоліки, скептицизм, вони вважають, що парламент їх все-таки репрезентує. Водночас найбільша проблема з Європейським парламентом полягала в тому, що для багатьох британських громадян він виглядав надто далеким і надто не репрезентативним, у той час як британські депутати все ж таки репрезентують своїх виборців.

Окрім того, дуже важливий момент полягає  в тому, що британці голосують насамперед за імена. Тобто, коли британський виборець заходить у кабінку для голосування на виборах, то насамперед він бачить на бюлетені прізвище людини і потім лише назву партії, яку той кандидат представляє.

«ПАРЛАМЕНТ РЕАГУЄ НА ВОЛЮ СВОЇХ ВИБОРЦІВ»

Відтак британські виборці чудово знають, хто є їхнім представником у парламенті. І система взаємозв’язку між депутатом і округом дуже добре працює. Депутати тримають свої офіси як у своєму парламенті, так і на дільницях. І дуже багато питань депутати вирішують напряму. Тобто виборці пишуть лист або йдуть на прийом до депутата. При цьому вони чудово знають, хто представляє їх інтереси, хто і в чому їм може допомогти.

Дуже важливо згадати обставину, пов’язану з Брекзітом. У британському парламенті більшість була за те, щоб країна залишалась в ЄС, більшість депутатів була проєвропейською. Але після того як результати референдуму засвідчили переважну думку британців проти членства в ЄС, тоді депутати фактично від усіх партій постановили на тому, що вони виконують волю британських громадян, висловлену на референдумі. Варто пам’ятати, що прем’єр-міністр Тереза Мей вела кампанію за те, щоб залишатись у ЄС, але після референдуму вона і більшість її однопартійців, навіть опозиційна Лейбористська партія, заявили: ми почули голос британських виборців і будемо виконувати їхню волю. І це дуже цікавий приклад того, як парламент реагує на настрої суспільства і волю своїх виборців.

«ВСІ ЧІЛЬНІ БРИТАНСЬКІ УРЯДОВЦІ Є ДЕПУТАТАМИ»

Інший важливий момент полягає в тому, що всі чільні британські урядовці, починаючи з глави уряду, є депутатами. І всі вони проходять через горнило політичної боротьби, безпосередньо спілкуються з виборцями і змушені перемогти своїх опонентів у політичній боротьбі, отримавши більшість голосів на своїй дільниці. Наприклад, прем’єр-міністр Тереза Мей, будучи головою уряду, водночас як депутат працює у своєму конкретному окрузі, представляючи конкретних виборців. Вона це робить у свій вільний від обов’язків прем’єр-міністра час. І так само — кожен міністр в уряді. Вони всі є депутатами і мають за собою не тільки посаду в уряді, а й підтримку своїх громадян, досвід і розуміння того, що хочуть їхні виборці і також досвід величезної політичної боротьби.

Тим часом варто відзначити, що в Україні дуже багато посадовців та урядовців не репрезентують нікого. Вони не проходили політичної боротьби, не є ораторами і не можуть нікого ні в чому переконати, в той час коли кожен британський політик та урядовець повинен це вміти.

Британські депутати — переважно чудові оратори, дуже добре розуміють, чого хочуть їхні виборці і вміють переконати їх, повести за собою.

Звичайно, британці дуже скептичний народ. Ніхто не ідеалізує систему, дуже багато можна чути критики на адресу політиків та парламенту. Але коли порівнюють, то все ж таки парламент національний користується набагато більшою підтримкою, і думаю, що кожен британець чудово розуміє, що робить британський парламент і як на нього можна впливати, тоді як не кожен британець знає, що робить Європарламент.

«ІНСТИТУЦІЙНІ СТРУКТУРИ БРИТАНІЇ — ЦЕ ТАКОЖ МУЗЕЙ»

Якщо ви заходите до будівлі британського парламенту, то перше враження ніби  зайшли в музей, де багатосторічна історія дихає на вас від старовинного каміння, картин, різноманітних формами як на зовні, так і всередині. Можна ходити туди декілька днів як у музей, милуватись картинами, архітектурою, оздобленням усередині. І якщо про інституційні структури Британії — це до певної міри також музей.

Палата лордів — один з найстаровинніших експонатів. Її особливістю є те, що, на відміну від Палати громад, членів Палати лордів не обирають. Там місця або успадковуються, або людей туди призначають, зокрема можуть призначити і членів уряду, даючи їм звання лорда. Усі колишні прем’єр-міністри і чинні урядовці дуже часто є членами Палати лордів.

На цю палату покладається відповідальність повторної перевірки і повторного затвердження законів. З одного боку, це не виборний орган, що дозволяє багатьом людям його критикувати. З іншого боку, в ньому перебувають дуже досвідчені люди. Наприклад, колишній прем’єр-міністр Джон Мейджор є членом палати лордів, Тоні Блер, багато колишніх міністрів — усі там.

Вони дуже добре знають, про що йдеться. Зокрема при опрацюванні якихось законів, вони дуже добре знають, що можна і треба поправити, щоб закон працював краще. Звичайно існує проблема в тому, що в Палаті лордів також є місця, які успадковуються, або зарезервовані за представниками церкви. Але таких дуже великих проблем з цими людьми тут не має.

Не треба забувати, що верховенство все ж таки має Палата громад. Іншими словами, Палата громад може подолати заперечення Палати лордів, маючи відповідну кількість голосів.

«КОРОЛЕВА Є СИМВОЛОМ СТАБІЛЬНОСТІ»

Я порівняв би Палату лордів з монархією. З одного боку, звичайно, королева не обирається. Це анахроністичний елемент державного управління і королева не підзвітна безпосередньо громадянам. Це не є очевидний демократичний механізм. Але, попри все це, британці завдяки системі конституційної монархії змогли з цього взяти певну користь. Вона, на мою думку, полягає в тому, що королева, як і Палата Лордів, не є заручницею якихось тимчасових політичних хвиль, вона не зобов’язана дотримуватись лінії якоїсь політичної сили чи політичної думки. Вона показує, що ця країна і цей парламент загалом є вищим і постінішим, аніж та політична партія, яка зараз при владі, чи певний політичний процес, який зараз відбувається, чи певні міжнародні інституції.

Британцям пощастило, що теперішня королева Єлизавета ІІ змогла цю роль виконувати чудово. І в цьому їй допомагає система. Вона не має права втручатись у політику, вона не висловлює своєї думки на жодне питання внутрішньої чи зовнішньої політики. Королева є символом стабільності. В той час коли уряд, який допускає помилки, може піти, королева, глава держави і країна — залишаються. Інтереси країни і бажання людей жити мирно і в добробуті — залишаються. Є щось тимчасове, а є вічне, незмінне. І парламент загалом, і королева як частина цієї загальної системи конституційної монархії, мені здається, додають британцям розуміння тяглості і поєднання себе з історією, країною, з тим, як британців організовують своє життя, як їхні представники пишуть закони, бюджет і т.д. Це один з позитивних моментів цієї системи.

«ЛЮДИ, ЯКІ ПИШУТЬ ЗАКОНИ, НЕ МОЖУТЬ БУТИ НАД ЗАКОНОМ»

Але у британського парламенту є і недоліки, є і нечесні депутати. Українцям цікаво буде дізнатись, що тамтешні депутати не мають недоторканності від закону. У британському парламенті неможливо уявити, щоб хтось голосував за когось. За такі речі депутат заплатив би своїм політичним майбутнім, не кажучи про можливість втратити свободу, потрапити до в’язниці. Британський парламент дуже старовинний, тут немає ніяких кнопок. Люди голосують особисто. Для цього їм треба конкретно зайти у певну кімнату, показати себе, що вони проходять і їхні голоси фіксуються. Окрім того, ще є загальні способи голосування. Коли ніхто не заперечує, то рішення ухвалюються одноголосно для пришвидшення процедури ухвалення рішень.

Є приклади засудження і ув’язнення депутатів, включно з членами Палати лордів, які були визнані винними чи то за брехню, чи за якісь інші проступки, і вони сиділи у в’язниці. Це нікого з британців не дивує. Рівність перед законом і рівність, зокрема і тих людей, які творять закони, це аксіома, яка в Британії для кожної людини зрозуміла і жодним сумнівам піддаватись не може. Тому люди, які пишуть закони, не можуть бути над законом. Тобто, якщо вони ухвалили закон, який стосується всіх громадян, то вони не можуть сказати, що їх цей закон не стосується.

Такі жахливі речі, які відбуваються в українському парламенті, тут просто неможливі. Хоча сказати, що британський парламент «білий і пухнастий», не можна. Наприклад, були скандали і судові засідання щодо депутатів, які порушували певні питання на дебатах, або за гроші представляли певні лобістські інтереси. За це їх карали.

«ГОДИНА ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ — ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ ЗВ’ЯЗКУ З ВИБОРЦЯМИ»

Дуже цікава частина парламентської процедури — година запитань та відповідей глави уряду. Вона — улюблена для багатьох британців. Це — дуже видовищно, цікаво і шумно.

Усі політики, яким доводилось брати участь в цих процедурах, потім в своїх мемуарах розповідають, що це одне з найбільших випробувань в їхній парламентській та урядовій роботі.

Це дуже важливий елемент зв’язку між виборцями і урядом, найвищий посадовець в країні має відповідати на негайні запитання. Причому відповідати потрібно відразу, перед камерами, за повного залу опонентів, які одразу вкажуть чи на помилку, чи на намагання уникнути правди. Ці кадри британці дивляться по телебаченню чи слухають по радіо. І вони одразу розуміють, що їхня політична система жива, вона реагує на проблеми сьогодення і на те, що хвилює людей.

«ВАЖКІ» РОБОЧІ БУДНІ УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «ДЕНЬ»

«ПЕРШ ЗА ВСЕ НАМ НЕОБХІДНО ЗМІНИТИ ЯКІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИКІВ»

Ганна ГОПКО, голова Комітету Верховної Ради із закордонних справ:

— Існують рекомендації, зокрема місії Європейського парламенту, щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради. Україна підписала меморандум співпраці між Верховною Радою і Європарламентом для того, щоб наблизити наш парламент до кращих традицій європейського парламентаризму. В цьому меморандумі є 52 рекомендації. Деякі з них слушні, деякі занадто передчасні. Але треба розуміти, що перш за все нам необхідно змінити якість політичних представників, які фактично формують порядок денний роботи парламенту та його культуру. Зараз не можна порівнювати наш парламент із з британським, адже там йдеться про вікові традиції. Україна ж, на жаль, свою державність остаточно отримала лише в 1991 році. До того здобуття незалежності було фрагментарним, а отже, набути відповідні традиції ми фізично не могли.  В тому числі на нас дуже впливали умови перебування в складі Російської імперії, Радянського Союзу.

Проблема представників влади і опозиції в Раді полягає в тому, що немає культури консолідації навколо пріоритетів національної ваги. Тому ми спостерігаємо лебедя, рака і щуку в їхньому уособленні. Політичні сили ставлять свої вузькі особисті інтереси над принциповими питаннями державного значення. Відповідно, відсутність координації та комунікації всередині українського парламенту гальмує формування згаданих традицій, що не дозволило нам, на відміну від наших найближчих сусідів, стати членами ЄС і НАТО.

Я запропонувала у своєму законопроекті щодо регламенту Верховної Ради у понеділок, крім погоджувальної ради, паралельно формувати запитання до уряду, а не наприкінці тижня, щоб ще була і година запитань до уряду. Таким чином можна буде забезпечити якісну роботу на весь тиждень. Зараз ця година уряду формального характеру за напівпорожнього залу. Тому необхідно розділяти години обговорень законопроектів і години голосувань. Наприклад, з 12.30 до 14.00 зробити голосування за вже до того обговореними питаннями.

Ми маємо також визначитися з новим виборчим кодексом, який міститиме зміни до виборчого законодавства і щодо президентських, і щодо парламентських, і щодо місцевих виборів. Навіть коли ми розробили закон про державне фінансування політичних партій, то побачили, що більшість з них просто використала гроші платників податків для піару, а не для того, щоб відкрити більше громадських приймалень, надати юридичний захист громадянам тощо, які так і не відчули наближеність партій до нагальних проблем. Це все тому, що немає загальних правил гри для всіх.

«ПИТАННЯ ДО ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА» СТАЛИ НЕВІД’ЄМНИМ АТРИБУТОМ ДІЯЛЬНОСТІ БРИТАНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ»

Микола БЄЛЄСКОВ, аналітик Iнституту світової політики:

— Практику «Питань до прем’єр-міністра» можна по суті вважати одним із виразників британської демократії як такої. Ця традиція розвивалася паралельно із розвитком інституту парламентаризму в країні, однак своє особливе значення вона починає набирати наприкінці XIX століття. При цьому цікавою деталлю цієї практики є те, що вона також є частиною політичних звичаїв Великобританії, що не регулюється жодним писаним правилом і ефективно функціонує. Спочатку практика ставити питання очільнику уряду нічим не відрізнялася від питань до інших членів кабінету, залежно від їхньої присутності в Палаті громад. Після цього питання до прем’єр-міністра Великобританії мали попередньо подаватися для того, щоб на них дати відповідь у вівторок чи четвер кожного тижня. «Залізна леді» Маргарет Тетчер сама почала відповідати на всі запитання від депутатів, не передаючи їх членам свого кабінету, як було до цього. І врешті-решт за часів Тоні Блера було встановлено, що сесія питань має відбуватися щосереди.

Таким чином «Питання до прем’єр-міністра» стали невід’ємним атрибутом діяльності британського парламенту. А також одним із найбільш популярних — про це свідчить кількість бажаючих із пересічних громадян мати можливість спостерігати за цим «дійством» із галерей Вестмінстерського палацу, а також те, що «Питання до прем’єр-міністра» транслюють на телебаченні із 1990 року на постійній основі. Британський парламентаризм має багатовіковий досвід — досвід виборювання своїх свобод від монарха, досвід підзвітності своїм виборцям чи навіть досвід політичної культури. Наприклад, спікер може попросити депутата вийти з зали засідань за лайку — нечемні звертання на зразок «лицемір» чи «брехун».

На рукоприкладство, характерне для вітчизняного парламентаризму, у Британії взагалі накладено табу — хоча в британській історії такі приклади траплялися. Можливо, саме тому, що британцям доводилося виборювати свої права, вони так відповідально ставляться до своєї роботи. З другого боку, прискіпливість британських мас-медіа, увага виборців змушують політиків так само бути постійно в «тонусі». Суспільний запит на відповідальність породжує порядність в управлінських інституціях; запит на демагогію провокує прихід популістів. На жаль, в останні роки ми є свідками саме останнього тренду — і Британія у цьому сенсі не відстає (згадати хоча б про Партію незалежності Сполученого Королівства).