Апостол Свободи

Коли в січні 1734 року 76-річний гетьман України Данило Апостол умирав від крововиливу в мозок (а це був чоловік дуже обережний, розумний і великий дипломат; не раз йому доводилося бути буквально на волосок від смерті; служив майбутній гетьман й Івану Мазепі, й царю Петру, і його нащадкам, що блискавично мінялися на троні), то, очевидно, усвідомлюючи, що умирає, старий і хитрий козацький лідер не міг не подумати про майбутню долю своєї родини, своїх дітей і онуків. І недивно: часи були тривожні й жорстокі, на престолі сиділа підозрілива й обмежена імператриця Анна Іоанівна, режим якої спирався не в останню чергу на систему таємної служби, донощиків і «спеціальних агентів». За одне необережно сказане слово легко можна було опинитися в катівнях імператриці й поплатитися життям. Отож, Данило Апостол, коли ішов з життя, мав усі підстави непокоїтися за майбутнє своїх рідних.

Але чи міг гетьман навіть у фантастичному сні уявити собі, що один із його нащадків, правнук Данила (по жіночій лінії), який народився 28 вересня 1796 року і був названий Сергієм, увійде в історію як знаменитий декабрист, один із лідерів Південного товариства, буде страчений 13 липня 1826 року разом з чотирма товаришами (Пестелем, Рилєєвим, Бестужевим- Рюміним і Каховським) за вироком Верховного карного суду, «пом'якшеним» царем Миколою I, — він «милостливо» замінив четвертування «гуманним» повішенням — і буде з повною на те підставою віднесений Тарасом Шевченком до «перших російських благовісників свободи»?

Народженню нашого героя (життя, військова кар'єра, духовне змужніння й останні роки якого були найбільше пов'язані з Україною) передувала низка вельми цікавих подій. За кілька років по смерті гетьмана Апостола його дочка Катерина була (без згоди рідних, звісно) викрадена гвардійським офіцером Матвієм Артамоновичем Муравйовим. Згодом відбулося й весілля. Молодшим з дев'яти дітей цього подружжя (а родини у XVIII столітті були, як відомо, численними) був батько майбутнього декабриста — Іван Матвійович Муравйов.

Але, зауважимо, право носити своє знамените подвійне прізвище Муравйов-Апостол (напевне, підкреслити прямий родинний зв'язок із передостаннім гетьманом України тоді було справою престижною!) Іван Матвійович отримав відповідно до указу імператора Олександра I лише 1801 року. Цьому теж передували цікаві події. Улітку 1796 року Іван Матвійович вирішив відвідати своїх українських родичів — а саме, Михайла Даниловича Апостола, ще одного внука покійного гетьмана. Михайло Данилович був у ті дні у вельми непростих обставинах: він вигнав свою колишню дружину (вона була змушена піти в монастир) і відняв іншу, молодшу, в живого чоловіка. Іван Матвійович Муравйов пояснив родичу (розмова відбувалася в Хомутці під Полтавою, маєтку Апостолів), що, якщо вдасться довести, що у разі, якщо вдасться довести, що жінка пішла в монастир добровільно, то перед законом Михайло Данилович чистий. Той на радощах подарував Муравйову інший свій маєток — Бакумівку, що за 10 кілометрів від Хомутця. Цей факт відіграв свою роль набагато пізніше, 1820 року, коли чудовий 24-річний офіцер Семенівського полку Сергій Іванович Муравйов-Апостол, син Івана Матвійовича і герой нашої розповіді, був висланий з Петербурга для продовження служби саме туди, на Полтавщину бунтівних офіцерів, — семенівців посилали тоді служити зі столиці саме в ті губернії, де проживала їхня рідня. І чи не тому доля розпорядилася так, що, потрапивши в Україну, поручик гвардії Сергій Муравйов-Апостол (а дуже скоро — підполковник Чернігівського полку) став одним із керівників Південного товариства декабристів...

Але час ближче ознайомитися з долею цієї незвичайної особистості (Лев Толстой назвав його «одним з найкращих людей свого, так й усякого, часу»). Ідеалом для Сергія Івановича був батько, відомий дипломат епохи Олександра I, посол у Гамбурзі, а потім у Мадриді, переконаний ліберал катеринінського крою, прихильник конституції — і кріпосник, власник тисяч душ (Іван Матвійович не вбачав тут ніякої суперечності; зате дуже добре відчує цю волаючу, нетерпиму суперечність його син Сергій!). Однак ми дещо забігли наперед.

Сергій і його старший брат Матвій до 12 років спілкувалися з рідними майже виключно французькою (вивчення російської мови стало для обох братів цілою подією, що викликала щире захоплення). Це й недивно, бо перед нами діти дипломата, причому дипломата високого рангу. Ось лист матері, Ганни Семенівни, у Петербург про навчання сина в одному з найкращих паризьких коледжів: «Сергій працює (тобто вчиться! — І.С.) дуже добре протягом останнього місяця, його професори дуже задоволені ним, він почав нарешті займатися російською». Погіршення відносин між Росією та наполеонівською Францією (і відкликання Муравйова-Апостола-старшого з Мадрида) змусило сім'ю «збирати валізи». На кордоні з імперією Романових Ганна Семенівна тихо сказала синам: «Діти мої, я хочу повідомити вам щось важливе й скорботне, про що ви раніше не знали. У Росії ви знайдете рабів». Чи не тут — витоки характеру майбутнього декабриста?

А потім була війна 1812 року з Наполеоном, який вторгнуся в Росію. 16-річний Сергій у день битви при Бородіно перебував при ставці Кутузова, дуже скоро юнак продемонстрував свою хоробрість у битвах при Малоярославці, Красній, пізніше — в «битві народів» при Лейпцигу (осінь 1813 року), був нагороджений золотою шпагою з написом «За хоробрість», орденами Володимира та святої Анни. Дійшов до Парижа, взятого військами антинаполеонівської коаліції в березні 1814 року. За свідченнями товаришів, перед нами веселий, дотепний, товариський, освічений офіцер, душа компанії.

Як же, запитаймо себе, він став декабристом? Очевидно, внаслідок інтенсивної, прихованої для зовнішнього погляду роботи душі й совісті. Тут позначилося й бажання «послужити Вітчизні, пожертвувавши себе справі свободи», і невіра в те, що робота часу, хід еволюції, прогрес історії нехай не так скоро, але невблаганно зітруть усі сліди ненависного деспотизму (звідси й нетерпіння, цілком зрозуміле нам). Між іншим, характер Сергія Івановича нескінченно далекий від звичного нам уявлення про готовність робити кар'єру (1812 року цей 16-річний юнак використав усі свої й батька зв'язки «вгорі» не для того, щоб ухилитися від участі у війні, а, навпаки, домагався, щоб якомога швидше його послали в справжній бій) і від плазування перед вищестоящими (саме за протест проти знущань над солдатами, проти звірячих тілесних покарань він, офіцер Семенівського полку, був 1820 року висланий з Петербурга служити в Україну — спочатку в Полтавський, потім у Чернігівський полк).

Отже, 1820—1825 роки Сергій Іванович Муравйов-Апостол проводить на нашій землі. Військова служба (він — шанований офіцер, підполковник Чернігівського полку), спілкування з освіченою дворянською елітою (він — частий гість в Обуховці на Полтавщині, де живе відомий український громадський діяч поет Василь Капніст, близько знайомий зі знаменитим вельможею, колишнім міністром Дмитром Трощинським, чий маєток Кибінці теж зовсім поряд), спори про майбутнє Вітчизни... Лідери Південного декабристського товариства — а Сергій Муравйов-Апостол, поряд із Пестелем, один із них — не були єдині у своїх поглядах на майбутню систему правління в імперії після взяття влади. Пестель вважав, що доля повстання вирішиться саме в столиці, в Петербурзі; гарячий і нетерплячий Сергій Іванович заявляв, що не варто «чекати зручних обставин, а слід старатися відродити вищезгадані», тобто треба не сподіватися на Петербург, а самим починати.

Події тим часом насувалися з катастрофічною швидкістю. Смерть 19 листопада 1825 року імператора Олександра I, політична атмосфера останніх років правління якого чудово передана у словах відомого ліберала сенатора Мордвинова: «Мабуть, неблагонамірені підлабузники, або, можливо, зрадники, що оточили персону його і бажали під ім'ям свого государя царювати й збагачуватися, встигли відвернути його (Олександра. — І.С.) і зробити недійсними такі наміри, які для загального блага необхідні» — ця смерть прискорила виступ декабристів. Але якщо 14 грудня 1825 року на Сенатській площі в Петербурзі війська повстанців вичікували (що й стало головною причиною поразки), то Чернігівський полк Муравйова-Апостола виступив зі зброєю в руках проти імператора та його влади. Сили були нерівні. У боях під Васильковом на Київщині Сергій Іванович, тяжко поранений, був узятий в полон (як і його брат Матвій; це сталося 3 січня 1826 року). Як уже говорилося, Верховний карний суд імперії засудив його до четвертування, заміненого за розпорядженням імператора Миколи I на повішення. Йому не було й 30 років...

«Усі, хто мене знає, можуть засвідчити принаймні, що я не такої мінливості думок, щоб говорити сьогодні одне, а завтра інше». Ці слова Сергія Івановича Муравйова- Апостола, людини рідкісної мужності, який спокійно вислухав страшний вирок і за дві години до страти казав священику Петру Мисловському на останній сповіді: «Радість і спокій, що запанували в душі моїй, дають мені солодкі надії, що жертва моя Богом не знехтувана», — якнайкраще малюють його внутрішній портрет.