Для держави корисно, щоб знатні люди були гідними своїх предків.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Добра монархиня

Україна і цариця Єлизавета Петрівна
1 вересня, 2006 - 00:00
ІМПЕРАТРИЦЯ ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА. ПОРТРЕТ НЕВІДОМОГО ХУДОЖНИКА СЕРЕДИНИ XVIII СТОЛІТТЯ

«Возлюби мене, Боже, в царстві небесному твоєму, як я люблю народ цей доброзичливий і незлобивий», — такі слова промовила Єлизавета Петрівна, перебуваючи в 1744 році в Києві перед зустрічаючою її з великою пошаною козацькою старшиною та пересічними жителями міста. Очевидно, вже цей монолог імператриці свідчить про її лояльне, а часто й доброзичливе ставлення до українського народу й, до киян, зокрема. Стисло нагадаємо основні моменти з життя та діяльності імператриці Єлизавети Петрівни, що пояснюють її толерантне ставлення до України.

Коли Петро I у січні 1725 року помер і його доньці Єлизаветі було 16 років, імператрицею Росії стала його друга дружина — Катерина I, не без сприяння відомого та найвпливовішого в той час князя Олександра Меньшикова. При цьому потрібно зазначити, що ще за життя Петро I дуже піклувався про те, хто буде його спадкоємцем. Сподіваючись ще довго жити, він мріяв про те, що побачить, як виросте й змужніє його єдиний внук Петро II, який був сином страченого Петром I спадкоємця престолу Олексія Петровича. Але якось австрійському послу, який також був зацікавленою особою, хтось із наближених Петра I повідомив, що імператор хоче видати свою старшу доньку Анну за Олександра Наришкіна й оголосити його своїм спадкоємцем. Як відомо, батько Олександра, Петро Львович Наришкін був двоюрідним братом Петра I, провів за кордоном «у навчанні» 13 років і після повернення став одним із видатних державних діячів. При цьому свою молодшу доньку Єлизавету Петро I, ніби то, мріяв видати за герцога Гольштинського (Гольштинія — невелика країна у північній частині Німеччини між Балтійським і Північним морями). Однак 17 травня 1725 року, вже за правління Катерини I, яка мріяла про заміжжя Єлизавети з французьким королем, російський посол у Франції Куракін повідомив імператрицю про неможливість такого шлюбу, оскільки король Людовік XV вже повінчався з принцесою Марією Лещинською. У такій якості та стилі підбиралися женихи для Єлизавети Петрівни ще понад п’ять років, поки вона сама, не зважаючи на мрії й повчання померлого батька Петра I та матері Катерини I, самостійно, на власний розсуд, не вибрала свого судженого й майбутнього чоловіка, з простих молодих українських козаків — Олексія Розума. А передували таким несподіваним, але щасливим подіям, наступні обставини.

У 1731 році царський полковник Вишневський отримав завдання підібрати талановитих і красивих молодих парубків для придворного хору в Петербурзі. Заїхавши в село Лемеші, що неподалік від Козельця на Чернігівщині, він почув як чудово співає в церкві один красивий юнак, якому було 23 роки. Полковник привіз його до Петербурга; це й був Олексій Розум, син козака Григорія Розума, раніше — пастух сімейної й громадської селянської худоби. Почувши чудовий голос Олексія та оцінивши його привабливу зовнішність, 22-річна принцеса Єлизавета закохалася в цього козацького сина. І відтоді простий український козак став робити кар’єру. Коли він втратив голос, Олексія зробили придворним бандуристом (він чудово грав), а потім управителем, спочатку одного, а потім і всіх маєтків царівни та її камер-юнкером.

28 листопада 1740 року померла російська імператриця Анна Іоанівна, перед смертю призначивши правителькою Росії свою племінницю — Анну Леопольдівну, принцесу Макленбурзьку, а її малолітнього сина (йому не було й року від народження) Івана VI зробивши своїм спадкоємцем. Такий заповіт Анні Іоанівни, природно, не влаштовував придворну партію, до якої входили Розумовський (який змінив своє колишнє прізвище Розум), імперський лікар Лесток, французький посол Шатерді та інші придворні, всі вони притримувалися думки про законність прав на престол доньки Петра I — Єлизавети Петрівни. За допомогою Преображенського полку вони арештували Анну Леопольдівну та її сім’ю й ув’язнили в Шліссенбурзькій фортеці. А імператрицею в 1741 році було проголошено 32-річну Єлизавету Петрівну. Коронація Єлизавети відбулася 25 травня 1742 року; й цього ж дня 34-річний Олексій Розумовський став обер- єгермейстером і був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було передано великі маєтки у Московській губернії та в Україні. Восени 1742 року імператриця Єлизавета Петрівна таємно вийшла заміж за Олексія Григоровича Разумовського, скромне повінчавшись у церкві села Перово поблизу Москви. До честі О. Розумовського, потрібно зазначити, що, незважаючи на своє високе становище при царському дворі, він поводився з великим тактом і розумом, особливо не прагнув втручатися в політику, але залишався істинним українським патріотом.

У 1744 році Розумовський та Єлизавета Петрівна здійснили спільну поїздку в Україну. Перебуваючи в селі Козельце на Чернігівщині, де жила мати Олексія, Єлизавета Петрівна познайомилася з усією великою ріднею старого Розума. В Козельці їй дуже сподобалося. Потім імператриця поїхала до Києва, де дорогою її щиро й з великою повагою зустрічали українці. Ознайомившись з Києвом, вона промовила ті відомі слова, нами згадані на початку. До цього потрібно додати, що Київ для Російської імперії мав провідну, стратегічну роль. Тут було розквартировано регулярні війська, будувався потужний Печерський форпост. Тому певний інтерес до Києва у Єлизавети Петрівни викликали й загальнодержавні, «патріотичні» міркування. Після відвідування Києва імператрицею незабаром у місті виник царський Маріїнський палац, було створено державний парк, з’явилася аристократична Георгіївська церква. До весни 1753 року було підготовлено до внутрішніх розписів величний Андріївський храм, закладений імператрицею в 1744 році й побудований за проектом (1747 рік) улюбленця імператриці — головного придворного архітектора Бартоломео Растреллі.

Скориставшись присутністю імператриці в Києві, козацька старшина подала їй прохання про те, щоб було новообрано Гетьмана України. Прохання це було з увагою прийнято, але висловлена пропозиція імператриці — обрати на цю посаду молодшого брата Олексія Розумовського — Кирила, який на цей час навчався в Німеччині й Франції. Взагалі, як відзначають історики, своє правління Єлизавета Петрівна розпочала дуже рішуче й ефективно. Насамперед вона відсторонила німецьку партію, очолювану герцогом Біроном, від царського двору й свій престол оточила патріотично налаштованими людьми. У 1743 році вона закінчила війну зі Швецією вигідним миром в Або, за яким до Росії відійшла частина Фінляндії по річці Кюмені. Починаючи з 1744 року відзначається новий період підйому в Києво-Могилянській академії, яку всіляко гнобив Петро I. Якщо наприкінці 1730-х років кількість учнів у ній не перевищувала 400—500 осіб, то вже у 1744 році їх було понад 1000. У 1744 році імператриця скасувала реформу Петра I 1722 року, згідно якої 86000 так званих подкомонних козаків мали платити гроші на утримання 22000 «виборних» козаків. Цариця звільнила «подкомонних» від цієї залежності, повернула їх до загального складу козаків.

У 1745 році, після повернення Кирила Розумовського з за кордону до Петербурга,Єлизавета Петрівна, «беручи до уваги його ученість», призначає його вже в 1746 році президентом імперської Академії Наук (йому було лише 18 років). У 1745 році було відновлено Київську митрополію й архієпископ Рафаїл Забаровський отримав титул митрополита. У 1746 році, коли помер фактичний глава Гетьманського Уряду України Бібіков, Єлизавета Петрівна вирішила не призначати на його місце нового чиновника й Україною почала управляти «Малоросійська Колегія»; а в 1747 році було оприлюднено імперську грамоту про обрання в Україні гетьмана, що було привабливою ідеєю для багатьох українців, які різко засуджували діяльність «Малоросійської Колегії».

У 1748 році імперським указом всіх козаків було прикріплено до певних полків — без права переходу з одного полку до іншого, що укріпило військову та цивільну дисципліну серед козаків. У 1750 році здійснилися побажання імператриці «мати гетьманом в Україні» Кирила Розумовського, якого козацькі старшини з великою пошаною й обрали гетьманом в Глухові. Кирилу було лише 22 роки. Враховуючи прохання гетьмана, Єлизавета Петрівна передала всі справи України з Сенату до Колегії закордонних справ, а Київ і Запоріжжя знову почали підкорятися безпосередньо гетьману. Щоправда, фінансовий контроль залишився за російським урядом і гетьман не зміг досягти скасування участі українських козаків у війнах Росії поза територією України. Проте, за правління гетьмана К. Разумовського, в Україні козацька старшина набула великого впливу й спільні з’їзди старшин у Глухові явно мали тенденцію перетворитися на постійний український дворянський з’їзд.

Внесла імператриця й істотні зміни в громадське життя України. Так було основано інвалідні будинки й богодільні для старих, видано указ про розмежування земель та створено два позикових банки: один для дворян, інший для купців, кредити, що давали під 6% річних. Для поліпшення торгових справ було ліквідовано внутрішні митниці та збільшено мито на іноземні товари. При цьому потрібно зазначити, що банки було відкрито на кошти, отримані урядом із прибутків від винно-горілчаної монополії. У 1753 році вийшов указ імператриці Єлизавети Петрівни про скасування смертної кари в імперії та запровадження в Україні єдиного податку Російської імперії.

У 1760 році, за рік до смерті Єлизавети, гетьман Кирило Розумовський видав універсал, що дозволяв переходити селянам з одного місця на інше, якщо вони мають дозвіл від попереднього господаря. При цьому все майно селянина, який перейшов на нове місце, залишалося у власності попереднього господаря. Зі згоди імператриці гетьман провів в 1760 році широку судову реформу. При цьому всю територію України було розділено на 20 судових повітів. У кожному з повітів було створено два типи судів: земський — для вирішення цивільних справ і подкомонний — для земельних справ. Для вирішення карних справ було створено 10 міських судів, у кожному полковому місті. Вищою судовою інстанцією був Генеральний Суд, подібний польському судовому Трибуналу. Він складався з колегії — два генеральних судді й 10 обраних депутатів від полків. Ця реформа мала позитивне значення, оскільки чітко відділяла судову владу від адміністративної та зменшувала кількість апеляційних інстанцій. Усі судді, їхні помічники й земські писарі (секретарі) обиралися вільним голосуванням із дворян того полку, до якого належав суд. Таким чином імператриця допомагала гетьману України підтримувати лад у країні шляхом часткового відновлення старих прав гетьманщини.

Олег ЯСТРЕБОВ, кандидат технічних наук
Газета: 
Рубрика: