Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Хористи

Невідомі сторінки творчого шляху Першої мандрівної капели «Дніпросоюзу»
26 травня, 2006 - 00:00
ПЕРША МАНДРІВНА КАПЕЛА, 1920 рiк / СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО ГНАТ ЯСТРУБЕЦЬКИЙ

2003 року до Вінницького обласного краєзнавчого музею надійшов цілий комплекс матеріалів з особистого архіву українського культурного та музичного діяча 20-х років Гната Яструбецького, ім’я якого, на жаль, мало відоме широкому загалу. Серед знайдених документів виявився й щоденник відомого українського письменника Степана Васильченка. Влітку 1920 року доля об’єднала їх в єдиному творчому колективі Першої мандрівної капели «Дніпросоюзу», яка в майбутньому стала основою всесвітньо відомого хору «Думка» («Державна українська мандрівна капела»). Саме у липнi 2005 року минуло 85 років із часу великої гастрольної подорожі цієї капели Лівобережною Україною. Але про цю подію українська преса не обмовилась жодним словом. А даремно.

БОРОТЬБА З «ХУЛІГАНСЬКО-ЛАКЕЙСЬКИМИ» ПІСНЯМИ

У період національно-визвольних змагань в Україні широко розгорнулось культурно-освітнє будівництво, особливо небувалого розмаху набув хоровий рух. Саме тоді починають масово виникати музично-просвітні товариства, оркестри, самодіяльні хори при різноманітних установах. Так, при найпотужнішій кооперативній організації України того часу «Дніпровському союзі споживчих союзів» («Дніпросоюзі») березня 1919 року під керівництвом талановитого організатора Полікарпа Бігдаша-Богдашева був створений пісенний колектив, який протягом неповних двох років виріс iз аматорського в професійний. Улітку 1920 року він став називатись Першою мандрівною капелою «Дніпросоюзу», змінився й керівник — тепер диригував відомий спеціаліст, досвідчений хормейстер Нестор Городовенко. За короткий період перебування в Києві він послідовно очолював студентський хор університету Св. Володимира, зведений хор київських учителів, був диригентом п’ятої піхотно-червоноармійської школи.

До складу капели увійшли кращі співочі голоси Києва: частина хору Бігдаша- Богдашева, співаки Київського оперного театру, Київського театру музичної драми, хору ім. М. Лисенка, студентського хору Київського університету та інших київських співочих колективів — усього 44 хористи та 6 адміністраторів. Посаду головного адміністратора капели посів один із засновників хору — кооператор, уповноважений «Дніпросоюзу» Гнат Яструбецький, який мав чудовий голос та виконував партію басів.

Головне завдання, яке поставили перед собою капеляни, — служіння українській народній пісні, її відродження, а також боротьба «з дуже поширеними в Україні хулігансько-лакейськими піснями». З самого початку колектив планувався як мандрівна зразкова капела, за прикладом якої створювалися б місцеві хори при різноманітних коопераціях та інших організаціях і товариствах. Але до виїзду з Києва справа дійшла лише в липні 1920 року.

До подорожі готувалися ретельно. Для організації гастролей «Дніпросоюз» виділив значні на той час кошти — 2 950 000 крб.; у видавництві замовили рекламний матеріал, афіші, квитки, контрамарки. Заробити на гастролях не сподівався ніхто — митців об’єднувала любов до української пісні та наснага просвітницької роботи. Оскільки час був воєнний та голодний, капеляни змушені були взяти в дорогу найнеобхідніше: харчі, посуд, побутові речі (казани, відра, сковороди, сокири, самовари, чайники, ножі, утюги). Для співаків був пошитий спеціальний одяг із мішковини та бязі: чоловікам — темно-синього кольору, жінкам — білого, диригенту — чорного.

«ПРЕДСТАВНИКИ УРЯДУ ДИВИЛИСЯ З... РЕВНІСТЮ»

12 липня, на свято Петра й Павла, хористи, розмістивши все своє добро в п’яти скринях, загрузили їх на підводи й вирушили з Володимирської, 46 до ст. «Дарниця». Попередньо гастрольна подорож повинна була тривати до 24 серпня, але в зв’язку з великим успіхом виступів та на прохання громадськості Лівобережжя гастролі були продовжені до 1 вересня.

Організатори турне запропонували супроводжувати концертну подорож відомому українському письменниковi Степану Васильченку (С.В. Панасенко, 1877 — 1935 рр.). Він під час гастролей був кореспондентом, в обов’язки якого входило вести щоденник, «до якого вписується все, що матиме в життi капели видатне значення...»

Під час турне Васильченко вів два щоденники — один із них під назвою «З піснею крізь огонь і води» нині зберігається в особистому фонді письменника в Інституті літератури НАНУ, інший був у родині Яструбецьких до 2004 року, коли був переданий до Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Улітку 1920 року капела з великим успіхом виступала в Лубнах, Ромодані, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кобеляках, Кременчуці, Лохвиці, Ромнах, селах Полтавщини й Слобожанщини, на прохання місцевих священиків співала на кліросах православних храмів. Частими були благодійні виступи. Усього було організовано 31 концерт.

Публіка була найрізноманітнішою: робітники, селяни, місцева інтелігенція, військові — сотні, тисячі людей. Виступи відбувалися в клубах, народних домах, театрах, навіть просто в саду, на майданчиках просто неба.

Подорож зруйнованою громадянською війною Україною виявилась набагато складнішою, ніж могли уявити собі капеляни, побутові умови — нестерпними, антисанітарія — жахливою: «Дома чекав капелян убогий куліш, майже без сала й без солі. З’їли прихватом по ложці по другій — більше не вистачало, й у тому ж смутному, придавленому настрої мовчки лягали спати — в хаті, на дворі, на соломі» ( запис у щоденнику С. Васильченка від 14 липня ). Потягом мандрували лише до великих міст, а до сіл та містечок їхали кіньми, волами, а інколи йшли пішки.

На початку гастролей місцева влада поставилась до капели з підозрою, офіційно: «Уряд тримався стримано, сухо. Особливого почуття не було помітно: навпаки, здавалося, представники уряду дивилися на цей успіх народної пісні зі зрозумілою ревністю й заздрістю» ( запис від 14 липня ). Подібне байдуже ставлення радянської адміністрації ледь вплинуло на сприйняття селянами виступів хору. «Населення не знало, як, власне, приймати цих некликаних гостей, які приїхали з хором і, як завжди в таких випадках, ставлення було вичікуюче-підозріле й замкнене. Коли ж залунала перша українська народна пісня, то селяни немов змінилися. Після цього хор уже скрізь зустрічали, буквально овацією...»

СЛАВА Й... ОБІДИ

Коли ж слава про виступи розлетілась по всьому Лівобережжю, то місцеві керівники змінили своє ставлення до хору й почали запрошувати в різні містечка й села. Таких запрошень під кінець гастролей було стільки, що капела просто не встигала на деякі з них відгукнутися. Українське населення з радістю, теплотою, гостинністю зустрічало хор: влаштовувались безкоштовні або за мінімальну платню обіди для капелян.

Велику допомогу в організації концертів надавали місцеві «Просвіти», що були майже в кожному населеному пункті. Вони забезпечували приміщенням, розповсюджували квитки, сприяли рекламі та зборам якнайбільшої кількості слухачів на концерти. Просвітянам імпонували дисциплінованість та професіоналізм київських хористів, чого так не вистачало місцевим хорам.

І капелу, й слухачів об’єднувала велика любов до рідної української пісні — скарбниці народної творчості, яка не тільки зігрівала серце, а й звеличувала душу: «Різні пісні в прекрасному, надзвичайному для села виконанні, буквально чарували селян... — пише С. Васильченко. — Глибокі зітхання, зачаровані усмішки давали зрозуміти, що враження справлено надзвичайно сильне. Один сивий дід, колишній уславлений співак на селі, зачувши свою улюблену пісню («Ой бачила, бачила»), до того захопився нею, що під загальний регіт почав вистрибувати на майдані, як жартівливий хлопчик... По тим розмовам, які завжди заводилися після кожної пісні, було помітно, що селяни пісню добре розуміють і кохаються в ній» (запис від 22 липня).

Загальне враження, яке справила Перша мандрівна капела «Дніпросоюзу» своїми концертами, прекрасно охарактеризував «один з учителів м. Ромни у своїй простій, але надзвичайно правдивій і зворушливій промові, він порівняв концерт капели з ясним сонцем, яке несподівано зійшло на темному, нудному обрії, з чарівним сном, що примусив забитися їхнє завмерле серце, нагадавши про довічно незламну красу, про радість і щастя життя й боротьби за світлі ідеали. Рідна пісня в прекрасному виконанні, як та жива вода з казки, обдавала й освіжала їхні душі, збудила тугу за красою» (запис від 28 серпня).

Утім, зокрема в індустріальному Харкові траплялись випадки, коли публіка, яка звикла до «хулігансько- лакейських пісень», не сприймала й не бажала сприймати того духовного струменю, який несла з собою українська пісня у виконанні капели, реагуючи на неї репліками на кшталт: «Хорошо насобачились!», «Што это он, утряню правит, што ли?».

Концертний репертуар Першої мандрівної капели «Дніпросоюзу» складався з більш як 30 пісень: революційних, народних, художніх обробок творів українських композиторів. Деякі пісні розучувались дорогою. На всіх концертах звучали народні пісенні перлини в обробці М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича. «Після першої пісні капелян дарували квітками. Мало не кожен номер програми вимагали повторити. Капела співала бадьоро, в лад... Найбільше враження, здається, справили на публіку пісні «Ой, сяду я в понеділок», «Ой, гай, мати», «На горі сніжок курить...» (запис від 14 липня).

Для Степана Васильченка пісня була найбільшим багатством, духовним джерелом українського народу: «Говорили промови про нашу народну пісню, про її значення, про її силу, як ясної чистої зброї в боротьбі за національне визволення народу» ( запис від 15 липня ). 18 липня капеляни завітали до Миргорода, де в цей час проживала дружина Васильченка Килина Михайлівна з сином. Пізніше вона згадувала: «Дні, коли хористи давали концерти в Миргороді, й для мене із сином стали святковими — до нас після багатьох місяців розлуки завітав чоловік і батько. Капела виступала в гімназіальному саду, що майже поряд із батьківською нашою хатою. На кожному концерті бувала й я. З якою увагою, захопленням селяни, робітники, червоноармійці слухали пісню. Свою рідну, українську, яку ще зовсім недавно отак відкрито, не ховаючись, ніхто б і не осмілився співати перед аудиторією великою. Був схвильований і Степан Васильченко. Вдивлявся в людські обличчя, прислухався до розмов, міркувань громадян, а коли артисти після концерту відпочивали, він сідав десь у куточку, виймав свій записник у темній клейончастій обкладинці, прилаштовував на коліні й дрібним ощадливим почерком занотовував враження від усього баченого й чутого».

Читаючи записи С. Васильченка, відчуваєш тепло пісень, отримуєш невимовну насолоду від краси мови, ліричної поетики стилю. Його щоденник засвідчує справжню художню зрілість і майстерність письменника: «Година надзвичайно була тиха, ясна, — читаємо на сторінках рукопису, — сідало над золотими ланами червоне сонце. Тихий ясний погляд очей був у людей. Лагідна привітна мова — не можна уявити собі кращого фону для нашої пісні — і настрій утворився такий ясний, легкий, задуманий, до якого однаково пасували й жартівливі пісні, й смутні».

Iз матеріального погляду, турне виявилось невдалим. Постійне недоїдання, недосипання, спання на підлогах, відсутність гарячої їжі, продаж останніх речей на базарах, а інколи й крадіжки — все це накладало «сумні фарби на художню, на перший погляд, веселу й принадну подорож». Заробітки від подорожі були мінімальними: «...грошей у капелян залишилося од мандрівки дуже мало й вистачило тільки на вінок-другий цибулі, яка скрізь була порівнюючи дешева й на яку, переважно, й кинулися капеляни, щоб не явитися додому із зовсім порожніми руками» (запис від 2 вересня).

ОСТАННІЙ ВИСТУП

28 серпня в Ромнах відбувся заключний виступ капели. За словами Степана Васильченка, «цей концерт був останній у подорожі Першої мандрівної капели, та його справедливо можна вважати достатнім вінцем цієї блискучої, з художнього боку, мандрівки» ( запис від 28 серпня ). Незважаючи на всі протиріччя та негаразди, які виникали між капелянами, непорозуміння між диригентом та адміністрацією, турне відбулося блискуче.

Останній запис, зроблений С. Васильченком у щоденнику, датується 2 вересня.

Незважаючи на те, що письменник детально занотовував усі дні тієї довготривалої подорожі, в розмові з дружиною він обмовився: «Та про кожен концерт можна книгу написати, а маєш змогу лише кілька сторінок у блокноті... Такого більше не побачиш, не почуєш ніколи. Навколо руїни, банди ворожі по закамарках бродять, а тут тобі пісня народна, наче сонячний промінь, ніби квіт- первоцвіт до сердець людських...» Ця подорож мала велике значення для формування С. Васильченка як письменника. Згодом на основі записів у обох щоденниках була створена низка художніх творів, найяскравішим з яких є оповідання «Голод». Українські народні пісні стали сюжетною основою для багатьох його новел, легенд.

3 вересня відбулось засідання колегії неторговельних відділів «Дніпросоюзу», на якому було прийнято рішення «вважати Першу мандрівну капелу розпущеною [з] 1-го вересня ц.р.». «Так, — пише С. Васильченко, — скінчила свій короткий, але колоритний вік Перша мандрівна капела, прокотившись блискучим метеоритом Україною, й... розбита варварськими заходами культурно-освітнього відділу кооперативної інституції».

Натомість була створена Друга мандрівна капела «Дніпросоюзу» на чолі з Кирилом Стеценком та Олександром Чапківським, до складу якої ввійшла значна частина хористів Першої мандрівної капели.

Уже 8 вересня того ж року Друга мандрівна капела виїхала в турне Правобережною Україною, яке тривало до 10 листопада. Наприкінці жовтня капеляни завітали до Тульчина, де відбулась зустріч з давнiм другом Гната Васильовича — композитором Миколою Дмитровичем Леонтовичем, який відвідав концерт, де виконувались його твори. Після завершення гастрольної поїздки Друга мандрівна капела також припинила своє існування, а культурно-просвітницький відділ «Дніпросоюзу» був розформований.

Одночасно на базі Першої та Другої мандрівних капел був створений новий хоровий колектив «Дніпросоюзу», який 15 листопада 1920 року був внесений у систему державних закладів мистецтва, керованих Київською губернаторською політосвітою. Навесні 1921 року хор був реорганізований у мандрівну одиницю під назвою «Державна українська мандрівна капела «Думка».

Пройшло 85 років... На Батьківщині Лисенка й Леонтовича процвітають «хулігансько-лакейські пісні». Степан Васильченко, твори якого в 1920-х роках були найпопулярнішими в Україні після Т. Шевченка, добре відомий лише вузькому колу спеціалістів; у школі вивчають його твори, як і твори більшості українських класиків, казенно. Хоча сюжети з його творів актуальні й сьогодні — зруйновані села, зубожілі селяни, занепала культура...

А всесвітньо відомий колектив «Думка», який у 1920-х роках давав сотні концертів в Україні, гастролює в основному за кордоном.

Лариса СЕМЕНКО, Вінниця
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ