Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Інший Богдан

Гетьман Богдан Хмельницький і внутрішні смути козацької держави
7 вересня, 2007 - 00:00
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. ПОРТРЕТ. ОЛІЯ. XVIII СТ.

Гетьман Богдан Хмельницький був, є і буде одним із найяскравіших героїв вітчизняної історії. Для нас він — видатний український політик, талановитий полководець, вельми близький до віковічних прагнень українського народу. Але був ще й інший Богдан Хмельницький — суворий, часом — деспотичний правитель, який не жалів крові своїх земляків для збереження і ствердження того варіанта самостійної української держави, який він вважав найкращим, але це суперечило поглядам українців на те, яке має бути життя в новій, козацькій державі.

НЕСТАБІЛЬНИЙ КОМПРОМІС

Восени 1649 року королівська Польща і Україна уклали так званий Зборівський договір, який ознаменував закінчення першого етапу українського національно-визвольного руху під керівництвом Богдана Хмельницького. Цей договір мав компромісний характер і, як це нерідко буває з компромісами, повністю не задовольнив жодну зі сторін. А взагалі ця угода була більш вигідною для Польщі — особливо якщо врахувати, що незадовго до його укладення польська держава опинилась на краю загибелі. У договорі був пункт, який дозволяв польським шляхтичам повертатися на Україну й відновлювати там свої права. Окрім того, за умовами договору, козацький реєстр міг включати лише 40 тис. чоловік, а інші учасники українського національно-визвольного руху (за оцінками істориків, їхня загальна кількість становила близько 300 тис. чоловік) повинні були повернутися до свого дореволюційного становища феодально-залежних селян із вельми незавидною перспективою — працею на ненависного польського пана…

Цілком можливо, що читачі сприймуть ці пункти Зборівського договору як зраду селянсько-козацьких мас із боку Богдана Хмельницького. Однак така оцінка здається дуже вже спрощеною. В українському революційному таборі ніхто, природно, не бажав повернення польських шляхтичів — ні сам гетьман, ні козацька старшина, ні міщанство міст, ні рядові козаки, ні селяни. Потрібно підкреслити, що саму угоду в Зборові було укладено під сильним натиском кримського хана, який фактично шантажував Хмельницького загрозою, що в іншому випадку він зі своєю армією перейде на бік Речі Посполитої. А в цьому випадку перед гетьманом відкривалася вельми малоприваблива перспектива воювати не з одним, а вже з двома сильними супротивниками, що при відсутності тоді серйозної допомоги з боку інших держав (і передусім — Росії) ставило завоювання української національної революції під загрозу.

Уклавши Зборівський договір, гетьман отримав те, що через багато років більшовицький вождь Володимир Ленін називав «мирною передишкою». Проте була одна обставина, надто небезпечна й для самого Хмельницького, і для його найближчого старшинського оточення. Річ у тім, що рядовий, пересічний український козак або селянин не міг із різних причин по- справжньому глибоко вникнути в усі тонкощі досить складної політичної і дипломатичної гри, яку вів тоді «батько Хмель». Він розумів ситуацію, яка склалася значно простіше і по-своєму логічно: з революційного вождя України гетьман Богдан перетворився на зрадника українського народу. Що ж мали намір зробити в такому випадку селянсько-козацькі низи? Частина з них вирішила протидіяти пунктам «зрадницького договору» своїми силами, інша — скинути самого гетьмана Хмельницького…

ПОВЕРНЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ШЛЯХТИ ТА УКРАЇНСЬКІ РАДИКАЛИ

Незабаром у повній відповідності до змісту Зборівської угоди в Україну в супроводі військових загонів потяглися поляки-шляхтичі. Одним із них був шляхтич Корецький, якому свого часу належали значні володіння на Волині. Проте місцеві селяни не мали наміру пасивно чекати, коли на їхні шиї знову сяде їхній старий господар-пан. Вони оперативно створили декілька великих загонів, і в кровопролитному бою військо Корецького було розбите.

У ситуації, яка склалася, шляхтич-маґнат уже подумував про безславне повернення до Польщі. Але несподівано для себе він знайшов допомогу, і не від кого-небудь, а від вчорашнього заклятого ворога всього шляхетського племені — гетьмана Богдана Хмельницького. Спочатку гетьман запропонував волинським селянам добровільно підкоритися шляхтичеві. Однак, бачачи, що їм умовити не вдасться, він вдався до жорстокого придушення повстання, в ході якого багато волинців, що стали на захист своїх прав, поклали голови. Є дані, що як каратель Хмельницький аж ніяк не поступався катові Ієремії Вишневецькому. Багато селян загинули жахливою смертю — за наказом гетьмана їх посадили на кiл…

Проте до таких жорстоких акцій «батько Хмель» вдавався доволі рідко. Набагато частіше він виступав зі зверненнями і до шляхти, яка повертається, і до українських селян. Першим Хмельницький радив утримуватися від репресій щодо місцевого населення, другим — не чинити ніякого опору польським поміщикам. Цілком зрозуміло, що така «примирлива» тактика гетьмана була заздалегідь приречена на провал. Радикально налаштовані українські низи нізащо не погоджувалися на відновлення польською шляхтою своїх дореволюційних прав, а це означало, що прокласти собі дорогу в свої «родові гнізда» шляхтичі могли лише вогнем і мечем.

Потрібно сказати, що «господар Волині» Корецький виявився справжнім пестунчиком долі — іншим шляхтичам різного калібру повезло в даному плані набагато менше. На Брацлавщині, Київщині, Полтавщині і в інших місцях тоді діяли десятки великих і добре озброєних козацько-селянських загонів, які фізично виключали будь-яку можливість появи поляків у своїх маєтках. Цілком природно, що в Хмельницького не було можливості «приструнити» численну антипольську опозицію, яка була природною відповіддю народу України на терор гнобителів.

Цілком природно, що політичний рейтинг Богдана Хмельницького, який нещодавно був вельми високим внаслідок блискучих перемог гетьмана над польською армією під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, зараз впав практично до нуля. Характерна подія сталася в Запорізькій Січі, де нещодавно козаки довірили Богдану Михайловичу гетьманську булаву. У лютому 1650 року там спалахнуло повстання, яке скинуло владу Хмельницького. Повсталі запорожці обрали своїм новим гетьманом козака-радикала Якова Худолія — непримиренного ворога Речі Посполитої. У деяких містах і містечках прокотилася хвиля антипольських виступів, одним із найбільших стало повстання мешканців міста Кальника. На порозі серйозних потрясінь опинився Київ: його мешканці мали намір незабаром скинути воєводу Адама Киселя, якого тоді підтримував сам Хмельницький…

Підкреслю, що сам гетьман не зробив жодної спроби прийти до мирного врегулювання спірних питань із радикальною опозицією, зробивши ставку на придушення всіх «бунтів» силою зброї. У вересні 1650 року Хмельницький оприлюднив свій указ, який передбачав страту за участь у різноманітних заколотах. На Запорізьку Січ він вiдправив великий каральний загін, який швидко придушив повстання запорожців. Новий гетьман — Худолій — був заарештований і пізніше розстріляний у гетьманській столиці — Чигирині. Так само швидко гетьманські війська ліквідували народне повстання в Кальнику, де п’ятьох його керівників було публічно страчено. Був врятований від вірної смерті й київський воєвода — за наказом Хмельницького козаки розігнали величезний натовп його супротивників.

Показово, що проти внутрішньої політики гетьмана почала протестувати й частина його славних воєначальників, наприклад, брацлавський полковник Данило Нечай і чернігівський полковник Мартин Небаба. Ці й деякі інші козацькі командири могли цілком мирно трапезувати за одним столом із гетьманом, проте в своїх інтимних бесідах вони називали Хмельницького зрадником і польським слугою.

Сам Нечай стояв на чолі 30-тисячного селянсько-козацького війська, в зоні розташування якого польські шляхтичі не мали жодних шансів відновити свої права. Одного разу військо Нечая, посилене декількома великими татарськими загонами, підступили до Чигирина і поставили Хмельницькому ультиматум: або він перестане діяти в інтересах Речі Посполитої, або вони оберуть собі нового гетьмана. Завдяки своєму безперечному мистецтву дипломатичної гри Богданові Михайловичу вдалося розрядити вибухонебезпечну ситуацію, і до зміщення Хмельницького справа тоді не дійшла. Проте незабаром під тиском поляків полковника Нечая було заарештовано, і, більше того, польський королівський уряд зажадав від Хмельницького негайно стратити «баламута». Проте Хмельницький не ризикнув стратити популярного воєначальника. Незабаром брацлавського полковника було звільнено з-під арешту, але із суворим попередженням: у разі продовження опору польській шляхті на нього чекає суворе покарання. Козацькі старшини все частіше стали отримувати від «батька Хмеля» наказ — придушувати народні виступи будь-якими методами…

ПРОТИ ПОЛЯКІВ І «ЗРАДНИКА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО»

1651 року під Берестечком польські війська завдали армії Хмельницького поразки. Незабаром гетьман змушений був укласти з Річчю Посполитою нову угоду, умови якої були набагато гіршими, аніж умови Зборівського договору. Реєстр скорочувався вдвічі — до 20 тис. чоловік, шляхта підтверджувала своє право на відновлення старих привілеїв, самі козаки мали жити лише на Київщині, і, окрім того, договір передбачав перебування на Україні польських військ.

Цілком природно, що новий договір з Річчю Посполитою викликав у селян і козаків ще більше озлоблення, ніж Зборівська угода. Коли в Білій Церкві Хмельницький публічно оповістив її зміст, на нього рушив розлючений натовп козаків... Побоюючись вельми ймовірного самосуду, гетьман, його почет і польські дипломати, які були при ньому, змушені були рятуватися втечею й шукати притулку в Білоцерківському замку, який повсталі незабаром піддали інтенсивному обстрілу. Королівські ж дипломати, розуміючи справу так, що самому Хмельницькому жити залишилося недовго, і не бажаючи розділити з ним його незавидну долю, спробували непомітно втекти із замку, але були незабаром затримані одним із бунтівних козацьких загонів…

Важко сказати, що сталося б із самим Хмельницьким, і з посланцями Речі Посполитої, якби не прийшли вчасно вірні гетьманові війська. Білоцерківське повстання було придушене, життя Хмельницького було врятоване, залишилися живі й польські дипломати. Гетьман наказав публічно стратити п’ятнадцять керівників цього виступу, серед яких були і два козацьких полковники. Окрім того, за його ж наказом було розстріляно близько 100 козаків із загону, який захопив дипломатів польського короля…

Проте, незважаючи на жорстокі каральні заходи, бунти й повстання на Україні не припинялися. Повсталі підносили свою зброю відразу проти двох ворогів — польського пана і «зрадника Хмельницького». Свого апогею народні виступи досягли навесні 1652 року, реально загрожуючи скинути гетьманський уряд. Тоді українські низи висунули зі своїх лав цілий ряд бунтівних отаманів. Ними стали такі воєначальники, як Лук’ян Мозиря, Вдовиченко, Хмелецький, Бугай, Дедюля, Гладкий, Подобайло, Сулима й деякі інші. Немає сумніву, що в цій когорті був би й Данило Нечай, проте славний козацький командир загинув раніше, 1651 року, захищаючи молоду українську державу від вторгнення польських військ. Додам, що за цими воєначальниками-радикалами стояла досить серйозна військова сила. Наприклад, лише запорізький отаман Сулима мав у своєму розпорядженні понад 10 тис. бунтівниче налаштованих козаків.

Частина радикально налаштованих козацьких командирів (Вдовиченко, Бугай, Хмелецький, Гладкий), не визнаючи влади Богдана Хмельницького, оголосила себе альтернативними йому гетьманами. А запорожець Сулима, продовжуючи справу страченого Худолія, запропонував позбавити влади Хмельницького і передати гетьманську булаву його старшому сину — Тимофію. Повсталі мали серйозний намір, об’єднавши свої загони, йти на Чигирин і вбити там Богдана Хмельницького…

Проте, судячи з усього, супротивникам «батька Хмеля» так і не вдалося об’єднати свої сили в єдину повстанську армію. Скориставшись цим, гетьманські війська розгромили повсталих, схопивши при цьому більшість їхніх керівників. Їхню долю було наперед вирішено. Мозиря був повішений (за іншими даними — розстріляний у присутності польських емісарів), Гладкий позбувся голови. Трагічно закінчилося життя й іншого бунтаря — православного шляхтича Хмелецького: за наказом гетьманського суду йому також відрубали голову….. Пізніше, 1653 року, Богдан Хмельницький у черговий раз скорив і бунтівну Запорізьку Січ, пославши туди великі каральні сили.

Проте опозиційність українців щодо влади Хмельницького мала й інші форми вираження. Багато (не одна тисяча) людей із народних низів, гірко розчарувавшись у його політиці, покинули 1652 року територію України разом зі своїми дружинами й дітьми, поселившись на території сучасних Харківської і Воронезької областей, які входили тоді до складу царської Росії. Факти свідчать, що з цим «переселенням народу» сам Хмельницький так нічого й не зміг зробити…

ПРОТИ ГЕТЬМАНА ТА КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ

Перехід України 1654 року під «високу руку» російського царя мав вирішальне значення для долі українсько-польської війни. З таким могутнім союзником, як царська Росія, Хмельницькому вже не доводилося йти на компроміси з Польщею, і, відповідно, українцям уже не загрожувала повна чи часткова реставрація її влади. Проте на місце одним суспільним протирiччям (між польською шляхтою і абсолютною більшістю українського народу) прийшли інші — між нижчими шарами українського суспільства та новою українською елітою. А цю нову еліту України, яка прийшла на місце колишньої, польсько-шляхетської, склали сам гетьман і вірна йому козацька старшина. І, як правитель України, Богдан Хмельницький доклав чимало зусиль, щоб зробити зі своїх воєначальників великих землевласників феодального типу (саме вирішенню цього завдання й було присвячено понад 20 його «універсалів»). При цьому переможець народних рухів не забув, природно, й про себе. Приєднавши до свого хутора Суботова володіння польських маґнатів Потоцьких і Конєцпольських, Хмельницький реально став одним із найбагатших українців свого часу.

Швидко відчувши себе справжнім господарем становища, козацька старшина почала мучити козацькі низи різними поборами, які, за деякими відгуками, виявилися більш важкими, ніж побори за часів Речі Посполитої. Все це, зрозуміло, не могло не призвести до чергового зростання опозиційних настроїв в Україні, які особливо посилилися наприкінці 1656 — початку 1657 рр. Центром антигетьманської опозиції стала тоді Запорізька Січ. Бунтівні запорожці мали намір організувати похід «на Чигирин, на гетьмана, на писаря, на полковників і на всяку іншу старшину…» Проте навесні 1657 року війська Хмельницького придушили й це повстання, стративши всіх його керівників. Це була остання каральна акція гетьмана Богдана Хмельницького, який у серпні 1657 року закінчив свій земний шлях.

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments