Мої дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, український дисидент, єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви

Iз перших класиків

До 225-річчя від дня народження Петра Гулака-Артемовського
30 січня, 2015 - 10:20

Зовсім недавно, всього два роки тому, Україна відзначила 200-річний ювілей композитора і співака Семена Гулака-Артемовського, автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм». А рік, що розпочався, позначений двома вельми поважними ювілеями іншого представника цього ж роду — хрестоматійно відомого письменника Петра Гулака-Артемовського, Семенового дядька: 27 січня минуло 225 літ від дня його народження, а 13 жовтня 150 років як він відійшов у вічність. Про Петра Петровича варто згадати хоча б з причин ювілеїв, але він, безперечно, цікавий і іншими речами — і як один із перших класиків нового українського письменства, і як особистість, інтегрована у свій час і чимось відкрита в майбутнє, власне, — незабутня, бо не заслуговує на забуття.

•  Не так і багато написав письменник (поет, байкар, перекладач) Петро Гулак-Артемовський, і вивчена його творча спадщина, здається, всебічно, але інтерес до його слова й постаті не вщухає. Із багатьох причин. Хоча б із тої, що лишаються якісь «білі плями» родовідні чи якась нова дослідницька методологія «висвічує» певні семантичні нюансування його творчості. Оці «гулаківські» ювілеї, спочатку Семена Степановича, а нині — Петра Петровича підштовхують до пошуків, спонукають до роздумів. Скажімо, зацікавлює навіть те, чому таке прізвище в письменника, якого він роду і т.п. Можливо, що й сам Петро Петрович не надто був обізнаний із глибинами власного родоводу, походженням власного прізвища, бо деякі джерела інформують, що в рукописній автобіографії він зазначав таке: «Прізвище Гулак-Артемовський пішло від одного з потомків Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, стали звати Гулякою Артемовським. Від цього починається рід Гулаків-Артемовських». Хтось мовить про те, що один із Гулаків-предків одружився з жінкою на прізвище Артемовська, й обоє забажали носити подвійне прізвище тощо. Утім, серйозні архівні пошуки науковців-краєзнавців інакше й аргументованіше розкривають цю проблему. Краєзнавець із рідного Гулакам-Артемовським Городища (райцентр Черкаської обл.) Ольга Осипенко на основі аналізу метричних книг початку ХІХ ст. зазначає, що «представники цього роду вільно писалися тоді і «Артемовські», і «Гулаки-Артемовські». Вона ж відстежує і проблему «знатності» цього роду, який належав до сановного козацько-старшинського середовища доби гетьмана Петра Дорошенка, а згодом був переведений «у стан російського дворянства».

Ще ґрунтовніше ці проблеми досліджує черкаський історик і краєзнавець Юрій Мариновський, який щойно видрукував фундаментальну книжку під назвою «Гулаки на Правобережжі Дніпра. Родовід і власність правобережних Гулаків з Артема. Матеріали до біографії роду» (Черкаси, 2014. — 510 с.). Зауважу, що це лише «частина 1». На самому початку книжки її автор зазначає, що «мова про один із найвідоміших українських родів — Гулаків, що був започаткований також і на Правобережжі Середнього Дніпра, на Городищенському («Городиському») терені в Черкаському повіті, і почався з Артема Гулака, родовід якого й досі не привертав прискіпливої дослідницької уваги...» Серед моря родовідних таблиць і документів, над якими можуть розкошувати любителі генеалогічних досліджень, є й такий цікавий коментар: «Утворення прізвищ. Автор, спираючись на наявний документальний матеріал, що наводиться вище, дотримувався досить аргументованої гіпотези походження прізвищ Артемовські і Артеменки як похідних (утворених) від засновника роду на Правобережжі в м. Городище — Артема (Артемія) Івановича Гулака...

Але повернімось до першопочатків. Як відомо, народився Петро Гулак-Артемовський 27 січня (за новим стилем) 1790 року в Городищі, в родині священика місцевої Покровської церкви Петра Патрикійовича (Гулака)-Артемовського та його дружини Уляни Михайлівни й був останньою, наймолодшою, дитиною в сім’ї. Його батькові на той час було близько 55 років, а матері — від 46 до 50-ти. Згадана Покровська церква в Городищі була місцем служіння представників кількох поколінь цього роду. Біля церкви стояв чималий будинок на дві половини, в одній половині якого мешкали священики, в іншій була школа для місцевих дітей, у т.ч. священичих. Неподалік від церкви було невелике кладовище, де ховали священиків та інших служителів храму. На кладовищі, за спогадами очевидців, містився невеликий склеп, у якому впокоювалися настоятелі Покровської церкви. А далі скористаюся матеріалами згаданої Ольги Осипенко, яка чимало писала про гулаківський рід у зв’язку з 200-річчям Семена Гулака-Артемовського. Вона розшукала місцевих мешканців, які пам’ятають і церкву та її нищення в безбожницькі 1930-ті, і руйнування цвинтаря та склепу... Дані вражаюче моторошні.

•  За спогадом Павла Макаровича Шляхового, «у середині 1950-х коли будували міст через Вільшанку, який і тепер діє, почали підвозити на берег землю. Брали поряд — довкола знищеної Покровської церкви. Павло Макарович працював тоді шофером. Він на власні очі бачив, як руйнували склеп у бугрі, як там падали дерев’яні домовини із зотлілими тілами колишніх священнослужителів. Серед них, вочевидь, були й домовини отців Патрикія, Петра, Степана, Василя Гулаків-Артемовських... Їх, на жаль, не перепоховали як годиться, по-християнськи. Самі кістки разом із землею відвезли на Пагорб Слави, де й скинули в яму, наче в скотомогильник...» За словами Анатолія Павловича Журавля, «на цвинтарі біля церкви Покрови... серед інших могил були й солдатські могилки: радянська й німецька, бо бабуся ще й сварила, щоб до німецької не підходили... Пам’ятає він і розриту попівську могилу... Запали йому в пам’ять жахливі картини, коли бульдозер горнув усе на купу, екскаватор черпав землю разом із кістками, черепами, піском. Він тоді вже працював на самоскиді й відвозив усе на те місце, де зараз Пагорб Слави. Тоді якраз планувалося його спорудження. Насип робили високий. Тож брали землю поряд із бугра і навколо Покровської церкви. «Там змішалися останки і з нашої солдатської могили, і з німецької, і священиків церкви...»

•  Як тут не згадати один із віршів Петра Гулака-Артемовського, написаний «за Лермонтовим», із вельми промовистою назвою: «Упадок века». Звісно, Петро Петрович не рвався в пророки, він викривав сучасних йому «теперішніх людців» і «витребеньки їх», що «ледачий з них москаль, та й миршавий козак», вказує на інші недолугості. Але фінал вірша вражає:

І років через сто на цвинтар прийде внук,

Де грішні кості їх в одну копицю сперли,

Поверне череп їх та в лоб ногою стук!

Та й скаже: «Як жили, так дурнями й померли!

Звісно, типологія тут не абсолютна, бо ж Петро Петрович писав не про таких «людців», якими були отці Гулаки-Артемовські й не тільки вони. Але ж який «упадок віку» ХХ...

Отже, давно немає вже в Городищі ні Покровської церкви, ні того священичого будинку, в якому перші «ази й буки» вивчали знамениті згодом Петро Петрович і Семен Степанович Гулаки-Артемовські. Петро до 11-річного віку був при батьках і в такому широкому народному середовищі, яке забезпечило відчутну перейнятість майбутнього класика українським духом, «преданиями народа» й українським словом. Певно ж, мав і добрі здібності, і старання, оскільки навчання в бурсі, а згодом у Київській духовній академії забезпечили йому ґрунтовну освіту. Один із дослідників творчості П. Гулака-Артемовського Борис Деркач зазначає, що «рівень навчання в Київській академії в роки перебування в ній П. Гулака-Артемовського, та й раніше, був не нижчим, ніж у вищих західноєвропейських навчальних закладах. В академії П. Гулак-Артемовський здобув загалом ґрунтовні знання з історії, філології, «высшего красноречия», російської мови і поезії, класичної літератури, досконало оволодів латинською, французькою, німецькою та іншими мовами». Під «іншими, певно ж, розумілася польська мова, українською ж, як мовилося, він володів із дитинства.


ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ. ПОРТРЕТ 40-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ / ФОТО З САЙТА MYSLENEDREVO.COM.UA

•  Щодо побуту майбутнього класика в стінах академії є різні свідчення, за одними з яких П. Гулак-Артемовський, як і багато інших спудеїв, нерідко злидарював, харчувався об’їдками й недоїдками, а за іншими й доволі мотивованими, таких «злидарських» умов не мав, бо ж походив із небідної родини, та й від Києва до Городища було не так далеко. А те, що нібито сам Петро Петрович розповідав своєму біографові про «невзгоди и лишения», можна віднести й на «карб» його загалом-то несумовитій і дотепній вдачі. Як би то не було, а П. Гулак-Артемовський академії не закінчив, бо, як пишуть, з причини раптової смерті коханої дівчини, вражений до глибини душі, «поспешно» залишив академію і стежкою багатьох родичів не пішов. 23 листопада 1814 року найсвятіший синод видав указ про звільнення студента Київської духовної академії, «кончившего курс богословского учения, Петра Гулака-Артемовского, из духовного звания в светское, для избрания рода жизни». Недавній студент академії обирає шлях учителя в приватних пансіонатах у Бердичеві, а згодом — у заможних польських родинах на Волині. Цей педагогічний вояж до всякого іншого досвіду дозволив молодому вчителеві ґрунтовно вдосконалити знання польської мови.

•  Як на мене, до біографічних деталей і поворотів долі Петра Гулака-Артемовського слід придивлятись уважніше, бо практично кожна з них якоюсь мірою позначалась на його лінії поведінки, життєвої чи творчої, на його душевному ладі, який був, певно, дуже вразливим і емоційним. Принаймні його реакція на різні обставини, судячи з його ж листів, про це доволі виразно свідчить.

•  В українському літературознавстві щодо Петра Гулака-Артемовського як особистості здавна закріпилася теза про «роздвоєність» його натури, вживались (і вживаються) присуди на тему угодовства, відступництва, мімікрії чи й колабораціонізму класика. Не певен щодо колабораціонізму, але ті ж угодовство чи мімікрія, зрештою — роздвоєність душі також спостерігалися за класиком. Іще 1882 р. на сторінках «Киевской старины» один із сучасників П. Гулака-Артемовського А. Шиманов опублікував лист, у якому зазначив: «Воспоминания харьковцев о нравственной физиономии П.П[етрови]ча двоятся; почти несомненно, что какое-то глубокое раздвоение скрывалось в душевном складе покойника. Гулак-Артемовский, видимо, был одним человеком pro domo sua и другим pro foro, при том с летами этот «другой человек» видимо осилил первого и под конец, может быть, остался уже главным хозяином...» Пізніше на цю цитату звернуть увагу С. Єфремов, В. Доманицький, наші сучасники... Цікаво б тільки простежити за причинами й мотиваційними чинниками такої лінії життя Петра Петровича, чи й за якимись її закономірностями.

Мабуть, першим звернув увагу на особистісну і творчу непослідовність П. Гулака-Артемовського Тарас Шевченко у своїй же передмові до ненадрукованого «Чигиринського Кобзаря» 1847 року, але ж він мовив не тільки про Петра Петровича, він означив певну тенденцію, й на це треба звертати увагу. Завогнений глибоко усвідомленими національними (україноцентричними) почуттями, викликаними спогляданням розритих священних могил і гнівом проти «розривачів»-чужинців і «дядьків отечества чужого», Тарас Григорович дорікнув за їхню аморфність і всім першим класикам, зокрема: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся». Майже певен, що не без впливу оцих Шевченкових слів характеризували людську і творчу натуру П. Гулака-Артемовського Сергій Єфремов і Василь Доманицький, великі наші достойники й шевченкознавці. І перший (особливо!), і другий віддали належне творчим здобуткам «раннього» П. Гулака-Артемовського й вельми критично мовили про його дальшу «еволюцію». «Вже першими своїми творами, — нотував С. Єфремов, — Артемовський-Гулак закроївся був на першорядного поета, що почин Котляревського не тільки міг далі посунути, але й підвести під нього глибшу підвалину насущних інтересів життя. Але...почавши так, на жаль, скінчив він на облесно-роялістичних деклараціях та на таких просто страшних своїм зажерливим патріотизмом віршах, як незрівняне своїм цинічним тоном: «Чого ви, пранці, розсвербілись?» — де автор виявив стільки ж високодержавного патріотизму, скільки й наївності та нерозуміння обставин часу». А.В. Доманицький із властивим йому запалом написав, що власне українська кар’єра Гулака-Артемовського скінчилася ще на студентській лаві, коли він «випадково (за що потім, певно, гірко каявся) согрішив «Паном та Собакою»... Пізніш, ставши професором і страшенним кар’єристом, Г. Артемовський зужив свій хист на компонування по-українськи істинно-патріотичних од, панегіриків панам, од яких залежало ще якійсь орден дістати... Не од таких людей брати приклад та запалювати до праці на українській ниві». На схожі інтонації натрапляємо і в дослідженнях пізніших авторів. Суть їхніх оцінок у сухому, так би мовити, остатку, загалом справедлива, але...

Але зверну увагу на останню фразу єфремовського судження про «наївність і нерозуміння обставин часу». Думається, а чи Сергій Єфремов і Василь Доманицький не допустили такий же «гріх» наївності й нерозуміння обставин часу, в якому жив і творив П. Гулак-Артемовський та інші перші класики? Звісно, тут до кожного з перших класиків треба підходити окремо, бо Петро Петрович таки прожив найдовше, застав немало змін, і все ж...

•  Треба обов’язково брати до уваги час, коли і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і П. Гулак-Артемовський виходили «на рідне поле жати», яким було усвідомлення українського в Україні, якими були становище суспільства, мови, свободи. І ось ці названі «перші хоробрі» у своєму часі перших десятиліть ХІХ ст. були справді першими, може, й не дуже хоробрими, а дуже ліберальними, делікатними, але ж і не зовсім байдужими до свого, рідного, яке десь у глибині їхніх душ таки ж не вмирало. Вони починали виходити з Руїни, починали відроджувати, хай непослідовно, половинчасто, не надто усвідомлено, але ж відроджувати. Хай навіть на рівні «побрехеньок», «писульок» абощо. І в їхньому часі все те було нове, свіже, надихаюче. Відносна вразливість і «вади» творчості й життєвих доріг перших класиків «упали в вічі» після з’яви слова й дії Тараса Шевченка, проти яких слово перших класиків нібито і змаліло, і не вражало. Після Шевченка «планка вимог» піднялася надто високо. З’явилися м’які «дорікання» І. Котляревському за якусь там оду князю Куракіну, Є. Гребінці — за захоплення пушкінською «Полтавою», Г. Квітці-Основ’яненку за російськомовні твори, ну і, звісно, П. Гулакові-Артемовському багато за що... Прикладом таких видимо «завищених» як для тої конкретної ситуації вимог може бути судження Павла Филиповича, висловлене, до речі, в його шевченківській статті «Поет огненного слова». Мовлячи про перших класиків, він писав: «Якого-небудь реформаторства, вогню ідеї, зворушення духовного немає в згаданих письменників. Особливо визначається їхній консерватизм політичний: трудно знайти і в російській літературі таких вірних слуг «Білого царя», як Котляревський, Гулак-Артемовський, Метлинський... Особливо помітно виступає духовний консерватизм попередників Шевченка, коли згадаєм, що в Росії, в границях якої розвивалась (а чи розвивалась? — В.П.) українська література, письменники-дворяни — Радищев, Грибоєдов, Пушкін, Рилєєв, Лермонтов — борються з оточенням, горять, гинуть». Не думаю, що останнє судження абсолютно коректне з низки причин, але то дещо інший напрям розмови. Безперечно, високо піднята «планка» Шевченкового слова мала стати і стала мірилом і художніх цінностей, і світоглядних позицій, і етичних імперативів. Що ж до наших письменників дошевченківської пори, в т.ч. Петра Гулака-Артемовського періоду десятиліття його творчого злету, треба «брати до уваги» і «їхній» час, їхні заслуги в «їхньому» часі й у літературі загалом, щоби не скотитися до наукової некоректності чи й вульгаризації, як це часто робилося в «комуністичні» часи, коли й Тарасові Шевченку дорікали, що він до чогось там «не піднявся»...

•  Художнє слово Петра Гулака-Артемовського справило добрий вплив на письменників молодших, крім названих — іще на М. Костомарова, А. Метлинського (які, до слова, мешкали в будинку свого вчителя), О. Корсуна... Павло Филипович аргументовано доводить неабиякий вплив творів харківського професора на Миколу Гоголя: «Виразно позначився на творах Гоголя, — пише він, — вплив Гулака-Артемовського. До ХІІ розділу «Сорочинського ярмарку» дано епіграф з «Пана та Собаки», що позначився і на тому епізоді розділу, де «оба кума принялись всхлыпывать навзрыд»... Наймення сварливого подружжя в цьому оповіданні взято з байки Гулака-Артемовського «Солопій і Хівря». В.В. Гіппіус (гоголезнавець — В.П.) висловив думку, що мотив продажу душі чортові («Загублена грамота») можна виводити не тільки з Гете та Жуковського, а й з балади Гулака-Артемовського «Твардовський»... Треба цю баладу Гулака-Артемовського згадати й у зв’язку з образом чорта в «Ночі проти Різдва»...

Петро Петрович був добрим знавцем фольклору, історії, фаховим філологом. Так, на жаль, він тільки бажав створити «Словарь малороссийский», не реалізував цю ідею, хоч, скажімо, лист до приятеля В. Анастасевича засвідчує неабиякі філологічні потенції класика (правописні, лексичні тощо).

•  Дуже шкода, що тільки 10 років він був активним, а далі... А й за те, що він зробив для української літератури, для України заслуговує на нашу щиру вдячність Петрові Гулаку-Артемовському, якому минає 225!

Володимир ПОЛІЩУК, доктор філологічних наук, професор, Черкаси
Газета: 
Рубрика: